“Ні, я жива, я буду вічно жити!

25 лютого 2021 року виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки) – видатної української письменниці та громадського діяча, однієї з центральних постатей національної культури.

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в сім’ї  повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова.

Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба (туберкульоз кісток) прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.

Вже 5-річною дівчинкою почала писати драматичні твори, а у 9 – написала свій перший вірш «Надія». До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою.

Леся Українка самостійно вивчила 11 мов, в тому числі латину і грецьку. Перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Написала загалом понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки. У дев’ятнадцять років написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів».

Свій творчий псевдонім поетеса запозичила у свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець»

Становлення творчої індивідуальності поетеси відбувалося інтенсивно. Оцінюючи першу книжку Лесі Українки, Франко назвав її найважливішим здобутком нашої літератури того року (збірка «На крилах пісень» 1893р.). Вона виділялася на літературному полі громадянськими мотивами, оптимістичним звучанням, ритмічними пошуками. Новаторство Лесі Українки виявилося не тільки в розриві з анахронічними традиціями побутово-етнографічної драматургії, а й в інтенсивному опрацюванні жанру драматичної поеми.

Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім  не безпідставною.

Серед мистецької спадщини — збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Померла видатна поетеса 1 серпня 1913р. м. Сурамі в Грузії. Її тіло перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищі. Вона мала право сказати: “Обернуся в легенду”.

Інтернет-ресурси: