Лук’яненко Левко

Левко Лук’яненко — видатний діяч українського національного руху, один з організаторів Української робітничо-селянської спілки (УРСС), член-засновник УГГ, Голова УГС і УРП.
Виріс у родині селян, людей працелюбних, умілих.
1944-го року його призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м.м. Орджонікідзе, Нахічевань.
З раннього дитинства багато читав, задумувався над тим, наскільки пригніченим є український народ. Прочитав двотомну історію дипломатії — і вирішив, що нема нічого важливішого, ніж національні інтереси.
Після поїздки у відпустку додому в 1950 р., де побачив нужду і приниження, Левко Григорович вирішив, що треба боротися за незалежну Україну і цьому слід присвятити життя, а для досягнення мети — необхідно дійти до вершин влади в державі. Оскільки влада на той час зосереджувалася в руках партії, то готувався просуватися по партійній лінії. Для початку хотів здобути вищу освіту. У 1951-1953 вступив у комсомол, у партію. 1953-го року поступив на юридичний факультет Московського університету. 1954-го — одружився. Вів активне громадське життя.

До 1956 року зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, тому призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.
У вересні 1958-го року за розподілом був направлений штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський р-н Львівської обл., де й поселився з дружиною.
Його робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори.
Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію “Українська робітничо-селянська спілка” (УРСС).
У середині 1959-го року переїхав до Глинянського р-ну і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І.Кандибу та А.Любовича.
У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він “з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”.
Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 років позбавлення волі.
Кару відбував у Мордовії, з 1967 — 3 роки у Володимирівській тюрмі, потім знову в Мордовії.
1966-го року в Мордовські табори прибувала нова ґенерація політв’язнів — шістдесятники. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стали відомими світовій громадськості. Лук’яненко брав у цій боротьбі активну участь. Задля посилення ізоляції, 500 найактивніших політв’язнів було переведено у Пермські табори. У 1974 році за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка до тюремного ув’язнення у Володимирівській тюрмі.
До кінця терміну залишалося менше двох років, тому аби легше було слідкувати за Лук’яненком на волі, КДБ разом з адміністрацією тюрми спрямував його на експертизу до психлікарні. Виписали з діагнозом “іпохондричний синдром” і визнали інвалідом 2 групи.
10.12.1975 року, у день прав людини, разом з іншими політв’язнями Лук’яненко оголосив голодовку. Саме в цей день його вивезли в Чернігівську тюрму, де утримували до закінчення терміну. Після звільнення взяли на рік під адміністративний нагляд.
Пізніше Левко Лук’яненко оселився у Чернігові. Оскільки влаштуватися на роботу за фахом не міг, то пішов працювати електриком в обласну дитячу лікарню.
09.11.1976 року на пропозицію М.Руденка увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміґрацію. Виступив на захист художника П.Рубана, написав статтю “Зупиніть кривосуддя!“. Радіо “Свобода” передало його нарис “Рік свободи”.
12.12.1977 року заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, а також відмовився від громадянства.
17-20 червня 1978-го року засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався у таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв’язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 році усіх в’язнів особливого режиму, в т.ч. Левка Лук’яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с. Кучино Пермської обл., за 200 м від 36-ї зони.
13.12.1986 року його з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти — в Чернігівську, де з ним понад місяць “працював” слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 08.12.1987 року етапували на заслання в с.Березівка Парабельського р-ну Томської обл.
У березні 1988 року заочно обраний головою відновленої УГГ, яка діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС).
23.04.1988 року Лук’яненку запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії.
Указом ПВР від 30.11.1988 року був помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989-го повертається в Україну.
У квітні 1990-го на установчому з`їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом Верхоної Ради України, членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Левко Григорович — автор Акта про незалежність України від 24.08.1991 року, балотувався на посаду Президента України.
У травні 1992-го року склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 року через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.
З листопада 1993 до червня 1994 р. був головою передвиборчого демократичного об’єднання “Україна”. З травня 1992 — почесний голова УРП. Доктор права Альбертського університету (Канада). Автор низки брошур, численних статей, книг, зокрема: “Що далі?” (1989), “Сповідь у камері смертників” (1991), “За Україну, за її волю…” (1991), “Вірую в Бога і в Україну” (1991), “Не дам загинуть Україні!” (1994), “Народження нової ери” (1997), „У країні кленового листка“ (1998). Видав 13-томник «Шлях до відродження». З 1998 р. — голова Української асоціації дослідників голодоморів. Нагороджений медаллю „Борцям за волю України ім Св. Володимира”, почесною відзнакою Президента України.
У 1998-99 рр. Лук’яненко був одним із керівників “Національного фронту”, що об’єднує праві націоналістичні партії.
З листопада 1993-го до червня 1994 років — голова передвиборного демократичного об’єднання “Україна”.
У 1998-99 рр. Лук’яненко був одним із керівників “Національного фронту”, що об’єднував праві та націоналістичні партії. У 2000 році знову обраний головою УРП. З 2002 року – голова Ради старійшин УРП-Собор. У жовтні 2005 року партія УРП-Собор розкололася. Частина, яка підтримує БЮТ, 27.05.2006 року створила „Українську республіканську партію”. Очолив її Л. Лук’яненко.
Народний депутат І, ІІ, ІV і V скликань. Член НСПУ (2002). Герой України (2005). 2014 –2014 рр. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка 2016 р.
Багато років був почесним гостем ПБ імені Лесі Українки, учасником просвітницьких заходів.