Жорсткі закони Середньовіччя: роман Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”
Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 року в Безансоні. У Гюго рано пробуджується поетичний талант. Ще підлітком він починає писати, і вже в 1815-1816 роках його оди та поеми відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Свою першу поетичну збірку “Оди й різні вірші” (1822) він написав у стилі класицизму.
В прозових жанрах Гюго завжди стояв на позиціях романтизму.
Свідченням того є перший роман Гюго “Ган Ісландець” (1821-1822). Свідченням подальшого утвердження Гюго на позиціях романтизму був його другий роман “Бюг Жаргаль” (1826).
Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі й драматургії.
Ідейний зміст драм Гюго не сходить до самої проблематики, що пов’язана з ідеологічними битвами кінця 20-х років та Липневою революцією 1830 року. Романтичні драми Гюго перегукувалися з актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відстоювали її передові ідеали та поривання.
В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго “Собор Паризької Богоматері” (1831). Цей роман відбиває національну історію, він пов’язаний з актуальною сучасною проблематикою.
Кінець 20-х і 30-х років належить, поряд із двома десятиліттями вигнання (1851-1870), до періодів творчої активності, незвичайної навіть для Гюго.
Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом Гюго залишає Францію і їде у вигнання. Він поселяється на острові в протоці Ла-Манш. Саме в період вигнання завершується формування світогляду письменника.
“Собор Паризької Богоматері”
25 липня 1830 року Віктор Гюго розпочав роботу над романом “Собор Паризької Богоматері”. Книга вийшла в світу 1831 році, у тривожні дні холерних бунтів та розгрому архієпископського палацу паризьким народом. Бурхливі політичні події визначили характер роману, який, як і драми Гюго, був історичним за формою, але глибоко сучасним за ідеями.
Сам вибір епохи є важливим для розкриття основної ідеї. XV століття у Франції — епоха переходу від середньовіччя до Відродження. Але, передаючи за допомогою історичного колориту живе обличчя цієї динамічної епохи, Гюго шукає щось вічне, в чому всі епохи об’єднані. Так, на перший план висунуто собор Паризької Богоматері, котрий створювався народом віками.
У системі персонажів головне місце посідають три герої. Циганка Есмеральда своїм мистецтвом, усім виглядом дає насолоду натовпові. Вона далека від набожності, вона не відмовляється від земних утіх. У цьому образі найяскравіше відбито відродження зацікавленості людиною, котре стає головною рисою світосприйняття в нову епоху. Есмеральда нерозривно пов’язана з народом. Гюго застосовує романтичний контраст, відтінюючи красу дівчини образами низів суспільства, у змалюванні яких він використовує гротеск.
Протилежна засада в романі — образ похмурого негідника, архідиякона Клода Фролло відкриває багаторічну боротьбу Гюго проти церкви. Королівська влада та її опора – католицька церква – зображені в романі як ворожі народу сили.
У центрі роману – собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Собор зведений руками сотень безіменних майстрів, його релігійна основа губиться за буйною фантазією; опис собору стає приводом для натхненної поеми в прозі про французьке національне буття. Собор надає притулок народним героям роману, з ним тісно пов’язана їхня доля, навколо собору – живий народ, який не спиняє боротьбу.
Разом з цим, собор – символ поневолення народу, символ феодального гноблення, темних марновірств та забобонів, які тримають у полоні душі людей. Недарма в мороці собору, під його склепінням, зливаючись із дивними кам’яними химерами, оглушений гулом дзвонів, самотньо живе Квазімодо, “душа собору”, чий гротескний образ уособлює середньовіччя.
Віктор Гюго не ідеалізував середньовіччя, він правдиво показав темні сторони феодального суспільства. Разом з цим, його твір глибоко поетичний, сповнений гарячої патріотичної любові до Франції, до її історії, до її мистецтва, у якому, як вважав Гюго, живе волелюбний дух і талант французького народу.
Більше матеріалів по темі ви також можете у електронному каталозі бібліотеки.