Алла Дмитрівна Топчій, учасниця конкурсу “Поетична зима Миколи Сома 2020-2021”, народилася в м. Кагарлик Київської області. Закінчила факультет журналістики Київського державного (нині – Національний) університету ім. Т.Г. Шевченка. Працювала за фахом у газетах та видавництвах м. Києва. Нині працює головним редактором газети «Українське Слово». Член Броварського літературно-мистецького об`єднання «Криниця», яке свого часу очолював Микола Данилович Сом. Член Національної спілки письменників України. Автор поетичних книг «Протилежний берег ночі», «Карнавал», «Батурин», «Чигирин», лауреат літературної премії ім. Григорія Косинки.
Поезія Алли Топчій
Пам`яті письменниці Ольги Страшенко
Пані Олю,
Ніяк не віриться,
Що ви вже споглядаєте
На грішний білий світ
Із Вирію.
І все шукаю в натовпі
Вашу тернову хустку,
На якій, здавалося,
Цвіте вся Україна,
Яку ви так любили.
Де вона тепер?
Чи гріє вашу душу
В Потойбіччі?
Чи тільки в нашій пам`яті живе?
Пані Олю,
Приходьте частіше
Хоча б у наші сни,
Підтримайте тих,
Хто ще топче ряст на землі,
Вашою неповторною усмішкою
І дотепним словом.
Щоб не зачерствіли,
Не збайдужіли наші душі.
Нагадайте нам,
Як липа шелестить,
Як було це колись
В книгарні на Корчуватому.
Нагадайте… так, щоб ми
Відчули – є скороминуще й вічне.
ххх
Пам`яті загиблих в АТО
Вночі мені наснились чорні коні, –
Так хвацько били землю коритами,
А бусурман тримав їх на припоні,
А потім – поскакали табунами.
Так гув, так плакав дикий степ,
Вгинався під ворожими ногами,
І я прокинувся, а може, я воскрес
Пітьми віків, з розчиненої брами,
І я збагнув – вона моя, оця Савур-могила,
Він мій, цей степ, ця істина проста.
І я збагнув – є вічна Україна,
А інше – все на світі суєте.
І я збагнув, що я є українець,
Не стану будувати собі скит,
І я збагнув – тремти тепер, чужинець,
Тремти, і бусурман, і московіт.
І я збагнув – я завжди жити буду,
Хоча й поліг, як скошена трава,
До Вас у сон приходитиму, люди,
Щоб ви збагнули, що душа моя жива.
На Булгаківському балу
Палають свічі
В сивім задзеркаллі,
І щось підступно
Тіло холодить.
Пливуть в шаленім плетиві,
В передчутті кохання
Чи то віки, чи то єдина мить.
Я – жінка,
Але я – не Маргарита,
Я – Майстер,
Хоча і маю іншу стать.
І ніжністю, й любов`ю
Не зігріта.
І грішна – небеса мені простять.
Я – жінка,
Але я не господиня,
На цім балу
Я – випадковий гість.
Оголені мої душа і спина,
І кожен поглядом мене
Так хтиво їсть.
Ви помилились,
Я – не Маргарита.
Я – Майстер.
Сукня ця мені пече,
Так хочеться
Від холоду зігрітись,
Схилившись на чиєсь міцне плече.
Есе про Миколу Сома Алли Топчій
Справді народний поет
Саме так хочеться сказати про Миколу Даниловича Сома, з яким я хоч і не близько, але все ж була знайома з юних літ, адже, ще навчаючись у Броварській школі, відвідувала місцеву літературну студію «Криниця», а потім працювала в броварській міськрайонній газеті «Нове життя». Микола Сом був частим гостем у броварських літераторів-початківців та місцевих журналістів. Пам`ятаю його яскраво-голубі очі, приємну усмішку, яка здається була невід`ємною рисою його обличчя. Микола Данилович привітно спілкувався і з керівництвом газети, і з прибиральницею – просто, невимушено, людяно. Саме в тому і полягала його народність у побуті і в творчості. Бо Микола Данилович був справді від народу, але поет увібрав у себе його кращі якості – одвічну народну мудрість, інтелігентність, а не спричинену нелегким селянським життям затурканість і відсталість.
Поезії Миколи Сома, багато з яких стали піснями, сприймаються легко і просто – «Без вітру не родить жито…», «Земля легка, земля легка, бо сплять у ній герої…», «З вечора до ранку вишивала дівчина вишиванку…». Навіть коли поет пише на громадянську тематику, яку за так званих радянських часів вимагали від митців, його твори позбавлені фальшивої фанфарності, пишноти, як от «Земля важка, земля важка, земля важка від зброї. Земля легка, земля легка, бо сплять у ній герої». Чуєш ці рядки і відразу уявляєш собі не якогось кам`яного «Альошу Болгарии русского солдата». А простих людей, із села Требухів, що на Броварщині, односельців Миколи Даниловича, чи тоді ще перед Другою світовою війною Миколки, яких він знав особисто, які ходили курними сільськими дорогами, працювали в полі, виховували дітей, і ось вони не повернулися до рідних хат, а полягли часом десь далеко від Требухова, Красилівки, Яблунівки… від України.
З дитинства врізалася мені в пам`ять колискова «Рученьки, ніженьки, лагідні очі». Її виконували за кадром після телепередачі «На добраніч, діти». Проте тоді я якось не задумувалася над тим, хто ж є її автором. І лише згодом, коли вже не стали виконувати цю колискову (що поробиш, все йде, все минає), я дізналася, що слова до неї написав мій земляк, поет Микола Сом. І тоді мені подумалося, що уявити собі автором колискової когось іншого просто неможливо. Настільки органічно ці слова вплітаються в характер, українську ментальність цього поета – лагідну пісенну, природну. Слова прості й водночас глибокі, адже йдеться про вічні цінності – материнства і дитинство, спадкоємність життя на землі.
І мені віриться, що ці прості і людяні слова почують і наші, тих, хто ще топче ряст на землі, діти, внуки, правнуки… Бо, як писав великий пророк Тарас Шевченко: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».