Учасниця конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2020-2021» Ніна Сергіївна Ковальчук народилася в селі Степанівка Драбівського району на Черкащині.
У 1990 році вступила до НПУ ім. М. П. Драгоманова (інститут корекційної педагогіки) і закінчила навчання у 1995-му. За спеціальністю – сурдопедагог. Саме в студентські роки і почала писати вірші. Але то були тільки спроби.
Заміжня. Має доньку.
Від 2003 року проживає у м. Біла Церква Київської області. Приблизно в цей час відновився потяг до поетичної творчості, яка згодом і визначила один із основних видів діяльності.
Друкувалася у альманахах «Ковток життя» (2018) та «Душа автора» (2018).
У 2019 році видала збірку поезій «Суцільні монологи».
У 2020 – «Інтонації серця» та «На всі голоси»
Бере активну участь у творчому літературному житті міста Біла Церква.
З дозволу авторки публікуємо деякі поезії, подані на конкурс.
Поезія Ніни Ковальчук
***
Я перебуду, перетремчу…
Поки червоні яблука стигнуть,
вишні смакую. І досхочу
персикам ніжні цілую спини.
Я розкошую у колосках…
Поки каштани до ніг не впали,
із абрикосами на гілках
гріюсь на сонці, готую спалах.
Я перебуду, перетечу…
Поки сливові дозріють кулі,
з ниток шовкових спасіння тчу
літу, що з осінню перетнулось.
***
Стебла очеретяні полощуть
ноги в заболоченій воді.
ряска попід кладкою із дощок,
рогози качалки молоді…
і така навколо мене тиша,
що сюжет негойданих мовчань
начисто на воднім плесі пише
відповіді в формі запитань…
і такий розгорнутий переказ
випливе з замулених глибин,
що навіє спогади далекі
у міжряддя стомлених сивин…
і такого спокою нап’юся,
і такої таїни ковтну,
що незчуюсь – кличуть дикі гуси
в гурт осінніх подихів і сну.
***
У сірих застінках міста
живуть кольорові сни.
Заколірним звукам тісно.
Вповільнена тінь струни
ослаблена незмиканням
міжколірних поєднань.
Фігури багатогранні
не ту пропонують грань
у вигідний світловилив…
Сама по собі сумна
і міддю голосить в крилах
вповільнена сном струна.
Колонії небезпеки
розмерзлися навесні,
вгризається голос пекла
у звук кольорових снів.
Міжколірна ворожнеча
вростає у грань фігур.
Квадрати стискають плечі
і ріже по грудях мур.
***
Відмітина на крилі.
Фарбоване димом пір’я.
Не всі, хто живе, живі.
Не всі, що ідуть, дійдуть.
Не кожному, хто мовчить,
немає чого сказати.
Не кожен, хто не згорить,
спочатку почати здатен.
Багрянець на рукаві.
Сочаться старі рани.
Не всі, хто живе, живі.
Є й інші життя стани.
***
У жменях пісок, як вода крізь пальці.
Кристали секунд забирає час.
А ти візьми глини шматок у ямці,
затисни в долонях, отримай шанс.
Зігрій, хай розм’якне, змочи водою,
торкайся чуттєво, хай липне слід
на руки і мліє…
Крутни по колу,
гончарному колу, формуй у плід.
Пускає всередину глина пальці,
рукам дозволяє торкати скрізь.
І крутиться коло, і більше шансів
отримати мрію…
Візьми, не бійсь,
у власні долоні шматочок глини,
хай зріє, звикає до теплоти.
Як виліпиш сам свої дні й хвилини,
ці зліпки життя – то і будеш ти.
Есе Ніни Ковальчук про Миколу Сома
– Люди добрі! Ходіть за мною,
Ви зігрієтесь ідучи.
Микола Сом. На захист зими
У студентські роки довелося мені побувати у селі Требухів. Запросила в гості однокурсниця. Гарні враження залишились про ту поїздку, про село. Та про те, що там є «Сомова вулиця» я дізналася нещодавно. Можливо тоді, студенткою, я ходила і нею, тією, «що коліном лягла»?
Творчістю Миколи Сома – «поета, учителя, риболова» – зацікавилася завдяки конкурсам читців його творів, що відбуваються у бібліотеках міста Біла Церква. І дивно, і соромно… Адже багато років співаю пісні на його слова ( зокрема, «Вишиванку»), дитинство колихало мене до сну піснею «Рученьки-ніженьки», а про автора слів дізнаюся тільки тепер. В бесіді з Віталієм Жежерою Микола Сом зізнається, що «…був у немилості у керівництва Спілки письменників. І вони мстилися: мовляв, нема такого поета Сома. Я був ніби фольклорний поет. І мені це навіть подобалося.»
Тож, не так дивно, що багато років поезію Миколи Сома вважали народною, фольклорними пісні на його слова. Автор ніколи не нарікав, не хизувався, адже його читали, цитували, співали… І це було найвищим визнанням.
Микола Данилович часто бував у Білій Церкві, на Росі, мав тут друзів.
Багато чую про його спілкування в студентські роки з Василем Симоненком та іншими відомими постатями в українській літературі. Але, як же пощастило тим, хто мав можливість спілкуватися з ним, з Миколою Сомом – «поетом, учителем, риболовом» – дружити, слухати його придибеньки, отримувати за життя його «фірмові» епітафії і просто йти з ним, щоб зігрітися ідучи.