Для того, щоб існувала Україна, треба мову!
Як зникне мова, то зникне народ!
Е. Андієвська
Талановита поетеса, письменниця й художниця з великим серцем і сильною волею, твердою життєвою позицією та неймовірною працездатністю, з долею, схожою на вічно активний вулкан, Емма Андієвська до нинішнього дня залишається надзвичайно активною та усміхненою: таке буває, коли людині личить її творчість.
19 березня 1931 року в промисловому містечку Сталіно, яке сьогодні знаємо як Донецьк, народилася дівчинка Емма. Її мама – спадкоємиця козацького роду, тато – відомий хімік-винахідник, директор «Азовзаводу». Майбутня поетеса зростала в оточенні численних гувернанток і нянь: родина була досить заможною. Але ось зі здоров’ям не щастило: дівчинка постійно хворіла.
Лікарі порадили змінити клімат, переїхати ближче до Києва. Уже в 1936 році вся сім’я оселилася у Вишгороді, тато Емми розпочав працювати на будівництві водної станції, мама виховувала дітей і намагалася зробити їхній дім справжнім раєм для малечі. Малих привчали до російської культури, яка, на думку матері, краще готувала до дорослого життя в СРСР.
У Вишгороді тоді говорили майже тільки українською: така собі провінція на межі з центром радянської України. Шестирічна Емма вподобала мову тих людей і за півтора місяця заговорила солов’їною з батьками. Ті діагностували в дівчинки нову хворобу – «омужичення». Мама хоч і хотіла для доньки іншої долі, але виховувала її згідно із запорозькими
традиціями – давала вибір у всьому. Коли ж у школі Емму запитували про її національність, вона сміливо відповідала: «Я шахтьорка!»
У 1941 році тата Емми стратили за наказом НКВС нібито за шпигунство для німців, хоча той навіть не володів німецькою. За два роки дванадцятирічна Емма з мамою та братом емігрують на захід. Родина встигла пожити в англійській окупаційній зоні Берліна, потім – у Міттенвальдському таборі й зрештою в Мюнхені. Навчалась у гімназії, через недугу (хвороба хребта змусила три роки пролежати в гіпсовому ліжку та вісім років ходити в корсеті) здавала екзамени екстерном – рятувала досконала пам’ять. Мала природне оперне контральто, навіть брала уроки оперного співу, але не змогла продовжувати заняття вокалом. Згодом закінчила Український вільний університет (1957 р.), здобувши вищу філологічну, філософську освіту. Проте вчилася все своє життя. Крім російської, української, німецької та англійської мов знає старогрецьку, латину, санскрит, французьку, італійську, читає іспанською та португальською мовами.
Працювати почала у 1954 році, влаштувавшись диктором на радіостанції «Визволення» (потім – «Свобода»). Часто бувала у Франції та США. У Нью-Йорку працювала спочатку дизайнером в Nor Cross Company, а потім – в Манхеттенській медичній бібліотеці разом з Мирославом Лабунькою – майбутнім ректором Українського вільного університету.
Саме у Нью-Йорку родина Емми оселилася в одному будинку з Богданом Бойчуком, що тоді лише починав творчу діяльність. Він запропонував молодій поетесі друкуватися в тільки-но створеному журналі «Нові поезії». Вона погодилася. Згодом Б. Бойчук став формувати Нью-Йоркську групу, залучивши до неї й Емму Андієвську.
Все життя Емми Андієвської пройшло у праці. Це означало (на додаток до щоденної напруженої редакційної, дикторської і режисерської роботи в українському мюнхенському відділі радіо «Свобода» (1955-1995 рр.) – крім ведення домашнього господарства, ще й численні виступи, презентації своїх творів, організацію виставок картин та вернісажів. І при цьому вона знаходила час для творчості. Все це було можливим тільки завдяки надзвичайно сильній волі, суворій самодисципліні, «фантастичній працездатності і циклопічній продуктивності» Емми Андієвської.
Її творчий дебют стався в 1951 році з виходом збірки «Поезії», яку літературні критики порівнювали з раннім Павлом Тичиною та Артюром Рембо. Творила Емма українською, хоча досконало володіла англійською, німецькою та французькою мовами. Щоб «великі інтелектуали» не звинуватили її в неграмотності, навіть написала декілька поезій німецькою та англійською, сказавши: «Я можу, але не хочу!».
У 1955 році виходить збірка її новел «Подорож». Ще будучи студенткою, Андієвська працює фрилансеркою на «Радіо Свобода», а в 1956 році ця організація влаштовує виставку в Мюнхені, де Емма вперше заявила про себе як про художницю-сюрреалістку. Жінка навіть не здобувала художньої освіти: її талант розвинувся природним шляхом.
Сильна, яскрава й дуже гарна Емма, очевидно, полонила не одне чоловіче серце, однак виходити заміж не хотіла: сімейне життя й діти не залишали простору для літературних вечорів та виставок. Художниця завжди говорила, що між мольбертом і ліжком обирає саме мольберт.
І тут на обрії з’являється відомий літературознавець-емігрант Іван Кошелівець. Старший за неї майже на чверть століття, чоловік десять років чекав, поки Емма сказала омріяне «так». У 1959 році пара одружується, з далекого Нью-Йорка вони переїжджають до ближчого Мюнхена, Емма повертається на «Радіо Свобода».
Якщо хтось і вміє жити на повну, то це Емма Андієвська. Тепер їй 90 років, а вона й досі невтомно творить картини, дописує роман, готує нову збірку поезій. Усі книги жінка ілюструє сама.
У 1992 році авторка вперше після довгого часу побувала в Україні, а потім ще декілька разів відвідувала свою малу батьківщину – Донеччину.
З 1994 року – член Національної спілки письменників України.
Як живописець, Андієвська працює від 1956 року. Перші її виставки відбулися в Мюнхені. Згодом виставлялась у США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Швейцарії, від 1992 року – в Україні. Має постійну виставку в Галереї Р. Морбаха (м. Мюнхен), окремі роботи експонуються в Українському музеї (м. Нью-Йорк), картинній галереї Українського вільного університет (м. Мюнхен), Національному художньому музеї, Національному музеї літератури України (обидва у м. Київ), Харківській картинній галереї та ін.
Як живопису, так і поетичній творчості Андієвської притаманна сюрреалістична тематика. Емму Андієвську взагалі вважають основоположницею українського сюрреалізму, що прагне втілити невтілиме, схопити несвідоме, відтворити ірраціональне.
Її вірші мають багату лексику: розмовно-побутові слова поєднуються в межах одного сонету (а часом і одного рядка) з науковими термінами, раритетні архаїзми – з найсучаснішими висловами.
Однією з прикмет поетики Андієвської є дисонансна рима, яка спирається не на голосні, а на приголосні. Критики вказують на те, що образність віршів постає ніби з «дитячого світосприймання», коли кожен предмет побачено вперше. З цим пов’язане й відчуття «пластичності» світу: кожен образ може перетворитися на інший і завдяки цим взаємопереходам поглядові поета починає відкриватися таємнича суть речей.
Інакшою є її проза. Виважена, навіть втомлива, вона змушує людину передчувати сховане далеко, на кілька рівнів глибше композиційних, вербальних, семантичних шарів, щось незбагненне, що годі й висловити. Якщо поезія, попри багатство архітектурних уламків та деталей, тяжіє до кольору, а отже, живопису, то проза – радше до архітектури та музики, як безнадійних спроб через організацію, структуру, ритм схопити суще і те, що є його
підмурівком, – буття. Ця проза, зіштовхуючи людину в абсурдні лабіринти даремних кружлянь, змушує прагнути простого і первинного, таких елементарних речей, як затишок, спокій, розкіш.
Щоб уявити собі силу почуття національної свідомості Емми Андієвської, треба дати слово їй самій: «Я виросла в середовищі, де казали: «Як? Ви пишете українською мовою? Та це самогубство!» І це, уявіть собі, для мене саме стало спонукою…».
Живе в Мюнхені, але все, що створює, присвячує Україні. Під час Революції Гідності виходила на мітинги разом з діаспорою в Німеччині.
У 2018 році Е. І. Андієвській була присуджена Національна премія України імені Тараса Шевченка за збірки «Міста-валети», «Бездзигарний час», «Шухлядні краєвиди», «Маратонський біг» та «Щодення: перископи».
Наприкінці хочеться зазначити, що все її життя пронизане любов’ю до України та українців: «Україна для мене – усе, це прекрасна країна, і я вбачаю своє завдання в тому, щоб відкрити світові, яка вона дивовижна і який талановитий народ – українці».
Така вона – жінка з американським паспортом та українським серцем.
Шукайте книги Е. Андієвської в електронному каталозі.
Андієвська, Е. І. Роман про добру людину : [роман] / Емма Андієвська. – Харків : Фоліо, 2019. – 317 с. : портр.
«Роман про добру людину» було написано у 1964 – 1968 рр. Дія його відбувається в українському таборі для переміщених осіб в Міттенвальді (Німеччина). Як виходить з назви роману, його головною темою є добро. На основі протиставлення добра і зла автор і диференціює своїх героїв на добрих і злих. Вона доводить, що доброю людина може бути, навіть маючи звичайні людські вади. У романі явним злом Е. Андієвська представляє імперський вплив на Україну. Вона різко засуджує притиски української мови і культури, асиміляцію українців, неприйняття національної ідентичності українців міжнародним співтовариством того часу.
Андієвська, Е. І. Казка про яян ; Говорюща риба : казки / Емма Андієвська. – Київ : Знання, [2019]. – 144 с. : портр.
До пропонованої збірки входять літературні казки-притчі, в яких за допомогою алегорії відтворено реальну дійсність та піднято проблеми, актуальні для сучасної людини. Зі сторінок книги читач дізнається багато цікавих історій, які розповідають одне одному незвичні співрозмовники – шакал і бляшанка. Кожна казка сповнена ненав’язливої мудрості, вражає оригінальністю, незвичайними пригодами та загадковими персонажами.
Андієвська, Е. Фарос : поезії / Емма Андієвська. – Київ : Друкарський двір Олега Федорова : Самміт-Книга, 2019. – 298 с. : портр.
На бажання авторки, у книзі збережено особливості авторської мови відповідно до норм українського правопису 1929-1933 рр. та «Правописного словника» Гр. Голоскевича, а також особливості авторської пунктуації.