Я, Юлія Анатоліївна Любшина, народилася 01.04.1981 р. в м. Боярка Києво-Святошинського району Київської області. У 1998 р. закінчила загальноосвітню школу №5. Протягом 1998-2003 р. вивчала редагування у Видавничо-поліграфічному інституті НТУУ “КПІ”. Протягом 11 років працювала випусковим редактором Всеукраїнського національного інформаційного агентства Укрінформ. З 2019р. вивчаю психологію в Таврійському національному університеті. Мешкаю з чоловіком і сином в Боярці.
Я є автором понад сотні віршів та співавтором художньо-поетичної виставки “13 апостолів боротьби”, у якій в тандемі з чоловіком Ігорем Любшиним представила 13 поетичних портретів до воїнів різних культур та епох, котрих об’єднала ідея звитяги. Виставка експонувалася в Києві та Одесі, заплановані відкриття виставки в інших містах України. Сайт виставки: https://liubshyns.github.io/
Є автором дитячої пригодницької книжки “Мурашки з Житомира” (видана 2021р., ілюстрації Ігоря Любшина) про пригоди чотирьох друзів – одиннадцятирічних хлопчаків. Книга схвально прийнята читачами, поповнила багато бібліотек та в деяких школах України використовується для позакласного читання.
Є співавтором (разом із Євгенією Подмарковою) збірки сороміцьких коломийок “Жаба з курвохаба”, за яку стала дипломантом Міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка в номінації “поезія-2021”.
Наразі до видання готуються: збірка віршів, книга за матеріалами виставки “13 апостолів боротьби”, збірка оповідань “Місто тасманських дияволів”.
1. Пий бурштиновий січневий трунок
Пий бурштиновий січневий трунок,
сутінкового сонця сліпий візерунок.
Пий, заливай це зимове світло
у срібне горло, присвячене вітрові,
немов стікає по шпилях серпанок,
звитий із тисяч малих жаринок.
Пий жовте світло, як п’є дитина,
жадібно тягне, смокче, ковтає,
і молоко у неї стікає.
Пий спокій теплої власної хати.
В кутку з цукерком сидить банькатий
тихий, охайний, холений Хатній.
Всотуй шкірою перекати
останніх сонячних виблисків,
гострих, мов василіскові обеліски
або багнети з глибоких бійниць,
єгипетські вилиці чи ключиці.
Січневий вечір блищить у скельцях,
пестить віконниці, ніби шовкові
китиці з хустки Небесної Мами.
Віхола крутить танок між домами,
тягне колючу сіру ряднину,
голками трусить на мерзлу ожину,
порохом сипле в темні криниці,
сном напуває дзвінкі дзвінниці,
шовком на п’яльцях покрови гаптує,
Бильці та східці на ніч рахує.
16.01.2021 р.
2. Передріздвяне
Це перший подих з грудневих грудей.
Вікно з віночком кольорових іскор,
Різдвяний прочерк, обнадійний вистріл
Це прагнення до музики й людей,
Бажання увійти у світлий вихор.
Момент, коли від дна відштовхуєшся, і
Крізь воду знову видно сонця пальці,
Несешся вверх щасливцем і зухвальцем
Ти переможець водяних боїв,
У вухах брязкальця, сумлінні калатальця.
Це щемне відчуття на грані сил,
Кілок із серця, на якому човен
Припнутий, філіпінське гостре боло,
Благі слова невидимих світил,
Ліхтарні скельця, полум’яна повінь.
Ще ніч терпіти краплі на вікні.
Ще скуті ноги важко шлях долають.
Ще стогнуть навки, ще сніги лягають
На плечі мармуровим полотном.
Але нечутно сурми світла грають.
У жменю днів затиснутий граніт.
І ти прийдеш, і скинеш чорний шолом
Мені на руки.
Теплим ореолом
Осяє хліб оселю. Сніг летить
Кружляє, мов лелека, над престолом.
Ще нас візьмуть шикунки ліхтарів,
Ще ми побачим зоряні дерева,
Ще ревом із шатра розбудить лев.
Ще скажемо найкращі із віршів –
Карбовані, потужні, металеві.
Увійдуть в порт крилаті кораблі.
В останню мить врятується найкращий.
Відпустять подорожніх чорні хащі,
Затишне світло сятиме в імлі.
Ми знов знайшлись, ми не такі пропащі!
Яскрава зірка піде в виднокруг,
І я співатиму осанну Світотворцю,
Ми вижили – відтак ми переможці,
Візьмемо хліб й вино із добрих рук –
Митці, ловці, щасливці, інородці.
І Слово – світло, множене на звук.
10.12.21 р.
3. Моїй луцькій бабуні
Баба колише: Спи, моя доню!
Сном напуває з теплих долоней.
В’яже хустину, пестить дитину,
Зранку гарячу ставить хлібину.
Баба із зморшок дивиться мудро:
Спи, моя рибко, буде і утро,
Ранок веселий в очі загляне.
Внучка устане, сонце устане.
Бабо, рідненька! Слово і ласка,
Добра порада, радісна казка…
Син мій вже школу закінчив торік.
Баба колише. Падає сніг.
23.01.2019 р.
4. Рік минає
Рік минає. Тінь зростає.
В річці крига не розтане.
Макабрично і поважно
Стогне вітер.
Переважно
Важіль тисне в діафрагму,
Витискає з грудей магму,
Викресає мармур з мраку,
Воскреса потвору всяку:
Потерчат у красних шапках
і Чугайстрів в сивих латках,
Бабок жовто-металевих,
Згнилих коників жовтневих
В крейдяних подертих свитках
І з копитами на литках.
Стиглий місяць. Тертий шлях.
Кучерява ніч в очах.
Без прихистку суне світом
Невідомий, звіддаля,
Той, Хто кращий короля,
Той, Хто світом вже побитий,
Крізь вугілля і гілля.
Шлях мерцем до босих п’ят
Тягне пальці очерету.
Лід ламкіший від слюди.
І на Нього з висоти
Вж націлилась комета,
Ніби хтось із арбалета
Його хоче уп’ясти.
Ставить ноги через світ.
Сам-один в ярах і лісі,
Через села і міста,
Через смітники і храми
Через брами,
Між садами,
Через башти, псарні, лазні,
За лаштунками, у снах,
Легко, ніби невагомо,
Без утоми і без дому
Йде по світу.
Йде до нас.
21-23.12.2020 р.
5. На гробки Смерть ходить на могилки
На гробки Смерть ходить на могилки,
прибирає і знімає на мобілку,
розставляє пасочки й лампадки,
поправляє китиці чубаті,
протирає й цьомає портрети,
заглядає людям під кашкети,
роздає цукерки циганчатам,
залиша ведмедиків малятам.
Після миє руки під колонкою,
одягає маску із бєдронкою,
їде в ботанічний на бузки,
розбиває склянку на друзки,
на зірки монастиря милується,
з літніми панянками шанується,
призначає чергові побачення,
відкидає прикрі звинувачення.
Не закликає на голови
хиб чи лихих хвороб.
Це не її парафія.
Ніц особистого. Only job.
14.05.2021 р.
6. Не боли
Не боли, будь ласочка, не боли,
Не боли у песика і у кішки,
Не боли ні знизу, ні нагорі,
Не боли остілечки, навіть трішки.
В тім’ї гаснуть пронизливі ліхтарі,
Затухає дрож у грудній клітині.
Не боли, будь ласочка, не боли
І старому, й дорослому чи дитині.
Замість гострих різей м’яким пером,
Ніби гладить горлиця по повіках.
Засинай. Хай сниться тобі добро.
Сон – найкращий, вірний і мудрий лікар.
На алеях людно. Бузок шумить.
Дужий місяць у сутінках виринає.
Не болить, і справді вже не болить.
Все минає, котику, все минає.
24.05.2021 р.
7. Небо вже виїло останні фарби
Небо вже виїло останні фарби.
Теплі долівкові смуги до ніг.
Стигнуть у лісі струмочки і пагорби,
Дихати легше, ніж вити і плакати,
Варто чекати на світло і сніг.
Міст залізничний показує обрії
Темно-рожевих померлих багать.
Тихі акорди пілотної серії
Шлях показали до драми й містерії,
В них до весни виживать.
Лихо лежить нерозмінною гривнею,
Линуть на вітрі троянди вуста.
Тихе тепло проростає обіймами,
Пледом, свічками, глінтвейном і фільмами,
Янголи грають баладу з листа.
Втома відома незримою пасткою
З тисячі голок – загнУтих гачків.
Втома стає неподільною часткою,
Ніби в’язкою липкою замазкою
В теплих очах золотих ліхтарів.
Стрілка тяжіння мандрує за компасом,
Знаки малює на мапі шляхів.
Паморозь хриплим застуженим голосом
Шибки розписує вівсяним колосом,
Вістря підгострює срібних цвяхів.
Гріється стежка за босими ступнями.
Гріється кава з корицею й перцем.
Осінь злітає кривими сходами.
Десь над підземними переходами
Стукає місто бетонним серцем.
11.11.2021 р.
Вишневий Сом: “Я – вічний сміх. Така моя робота”
Поетичний доробок Миколи Сома цінний не тільки високим відчуттям поетики емоцій та подій, ліричного проникнення в оточуюче (“Чорноокій мурашці з нашого луга”, “Мрія”) , щемної любові до дітей, але і його глибоким включенням у такий важливий аспект любського життя, як сміх, як почуття комічного.
Основоположник загальної психології початку ХХ століття Сергій Львович Рубінштейн в праці “Різні види емоційних переживань” стверджував: “Гумор припускає, що за смішним, за недоліками, що викликають сміх, відчувається щось позитивне, привабливе. З гумором сміються з недоліків любого. У гуморі сміх поєднується з симпатією до того, на що він спрямовується”. Саме таке розуміння смішного притаманне творчості Миколи Сома, і недарма ці вияви комічного свого часу були відзначені Літературною премією імені Остапа Вишні.
Безсумнівно, справжня іронія не оминає і самого автора. Тому у 2005 році з’являється така самоепітафія “Миколі Сому”:
Низький уклін Миколі Сому!
Він тут нарешті охолов,
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов.
У ній поет із щирим гумором “докорює” собі за непосидючість, перетворюючи екзистенційні переживання власної смертності, котрі більшість людей, звичайно, лякають, на сповнені теплого гумору рядки. Таке ставлення до власної смерті можна навести як приклад гідного прийняття дійсності цільною людиною.
Звичайно, інколи смішне у творах Миколи Сома набуває й сумних барв, і викликає у читача амбівалентні почуття. Так, у творі “У будинку перестарків”, де описується весілля стареньких у будинку для літніх людей. Там, за ніби радісним приводом, проступає гіркота через покинутих стареньких, котрих привезли з родин на державне утримання доживати свій вік, але вони і там прагнуть створювати родини.
При цьому безумовний оптимізм, почуття власної гідності й радість від кожної миті й прояву життя роблять поетичну спадщину Миколи Сома цінною для читача будь-якого віку.
Насамкінець варто взяти на герб девіз із вірша “Сміх” (Перед картиною Рєпіна “Запорожці”): “Чого сміюся? А того сміюся, що я ніде нікого не боюся”.
Юлія Любшина,
письменниця, поетка.