ТЕТЯНА АСАДЧЕВА

5 жовтня 1912 року на вулиці Володимирській для освітянської громади Києва відкрився Педагогічний музей, відомий нині серед киян як Будинок вчителя.

До 110-річниці Будинку вчителя — найцікавіші факти з історії його будівництва, а також про відомі постаті та події, пов’язані з ним:

Головним спонсором будівництва став відомий київський підприємець та меценат Семен Могильовцев — власник таємничого «Шоколадного будинку» на Липках.

На будівництво музею щедрий меценат пожертвував 500 тисяч рублів, що мало не у 2 рази перевищувало запланований спершу кошторис. Будівництвом керував відомий київський підрядник Лев Гінзбург.

Окрім активної політичної та громадської діяльності, Семен Могильовцев приділяв чималу увагу меценатству, віддаючи значну частину своїх статків на потреби медичних та освітніх закладів.

За першим проєктом споруди на головному фасаді був розміщений напис «Народний дім Семена Могильовцева», який згодом змінили через перейменування будівлі на честь цесаревича Олексія.

Автором архітектурного проєкту будівлі став відомий київський архітектор Павло Альошин (1881-1961). На той час йому було лише 29 років.

Монументальна споруда стала без перебільшення визнаним архітектурним шедевром столиці: великий напівкруглий об’єм, накритий напівсферичним скляним куполом, привертає увагу епічним спокоєм своєї архітектури. Неокласична споруда прикрашена витонченим фризом на тему просвітництва, майстерно виконаним відомими тогочасними скульпторами Леопольдом Дітріхом та Василем Козловим.

Столичні краєзнавці вважають, що саме будівля Педагогічного музею слугувала своєрідним еталоном для Володимира Заболотного при спорудженні Верховної Ради України.
До церемонії освячення будівлі відомою київською ювелірною фірмою Йосипа Маршака був виготовлений срібний макет будівлі Педагогічного музею, що вражає майстерністю виконання, найдрібнішими деталями, чітко відтвореними у сріблі, — загальна вага 14 кг.
Урочисте відкриття музею відбулося в присутності численних представників громадськості та освіти. Повідомлення про цю визначну подію з’явились у тогочасній пресі, яка відзначала, що він відповідає всім вимогам і є одним з кращих серед педагогічних музеїв Європи.
За первісним проєктом у музеї, окрім залів для експозиції, розміщувалася головна аудиторія на 650 місць, читальна зала, спеціальні кабінети для демонстрування навчальних посібників і приладів, кімнати для методичної роботи та інші приміщення. На цокольному поверсі були облаштовані службові квартири для очільника музею та співробітників.

Першим директором новоутвореного музею став український педагог-методист Олександр Музиченко, який раніше викладав педагогіку в Ніжинському інституті.

Бібліотека музею налічувала понад 75 тисяч книжок.

Вхід до музею та користування матеріалами були безплатними.

Зразковий фізичний кабінет наочного приладдя музею був нагороджений великою золотою медаллю Всеросійської виставки 1913 року у Києві.

У 1917 році у стінах цього будинку перебувала Центральна Рада — перший національний уряд України.

Михайло Грушевський написав у спогадах в березні 1917 року: «Центральна рада для своїх зібрань дістала від міської думи в Педагогічнім музеї нібито дві кімнати, а, властиво, одну, котра була потім моїм кабінетом, коли Центральна рада заволоділа всім будинком, а друга — це був темний коридорчик, куди виходили двері з всіх кімнат. Коли збиралось більше публіки, то там стояли «запорожці», а у властивім покої стояв стіл і кілька лавок навколо…Кілька покоїв займав Педагогічний музей (колекція мого давнього знайомого Черкунова) та бібліотека».

Педагогічний музей 20 листопада 1917 року став місцем проголошення Української Народної Республіки, прийняття IV Універсалу про незалежність в ніч з 24 на 25 січня 1918 року.

У квітні-серпні 1917 року проходили І та II Всеукраїнські вчительські з’їзди, де були ухвалені резолюції щодо основних напрямів дерусифікації та українізації шкіл. Над планами освітньої реформи в молодій державі працювала спеціально створена при Міністерстві освіти комісія.

А 7 листопада 1917 року в залі Педагогічного музею було урочисто відкрито Українську академію педагогічних наук (УАПН).

Також у приміщенні музею працювало Бюро Всеукраїнської вчительської спілки, головою якого була Софія Русова. У цьому ж будинку працювала і новостворена Українська державна академія мистецтв.

У радянський час колишній Педагогічний музей змінював свою назву та призначення декілька разів.

У 1922 році в стінах будівлі засновано Будинок працівників освіти, а з 1938-го його реорганізували під музей Леніна. Таким чином, Педагогічний музей було ліквідовано: частина його унікальних матеріалів була розділена між різними установами, решта зникла.

У роки Другої світової будівля була під загрозою знищення.

У 1941 році перед відступом радянських військ з Києва будівлю було заміновано, але німецьким офіцерам вдалося вчасно виявити та знешкодити вибухівку. Усього було знищено понад 50 радіокерованих пристроїв, що містили до 3 тонн вибухівки.

«Кілька днів ці вибухові речовини стояли на пішоході, коли німці розміновували будинок. Кияни масово оглядали цей «гостинець», що залишив їм більшовицький окупант, залишаючи Київ», — розповідає у своїй книзі український історик та очевидець тих подій Леонтій Форостівський.

У часи німецької окупації тут знаходився Музей найдавнішої історії.

Після відновлення радянської влади у листопаді 1943 року в будівлі знову відкрили Музей Леніна, який у 1982 році переїхав у нову будівлю на Хрещатику (нині Український дім).

У роки незалежності Будинок вчителя відігравав значну роль в освітньому та культурному житті нашого міста.

Тут розмістився Музей української революції 1917-1921 років, що відкрився у 2008 році.

Зараз ця унікальна будівля вже декілька років потребує реставрації та, на жаль, стоїть пусткою.

Можливо, після завершення війни споруда з унікальною історією, що відіграла визначну роль у формуванні нашої держави, знову гостинно відкриє свої двері.

Детальніше за посиланням: https://vechirniy.kyiv.ua/news/72321/

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Кононенко П.П. Центр українського духу : Інтерв’ю з директором НДІ українознавства, доктором філологічних наук, академіком П.П.Кононенко / Записала Н. Крижанівська. // Освіта. – 2004. – 14-21 січ.-С.2.

Крупник, Е. Від язичників до Макаренка / Еміль Крупник // Вечірній Київ. – 2013. – 29 серп. (№ 34). – С. 28-29 : фото.

Педагогічний музей // Галайба, В. Хроніка старого Києва : Вип. 1 / Василь Галайба. – Київ : Бібліотека українця, 2003. – С. 85-93 : іл.

Федорова, Л. Освіта. Культура. Історична хроніка: події та імена / Лариса Федорова // Володимирська : культурологічний путівник / [ред. В.М. Грузин].. – Київ : Амадей, 1999. – С. 187-259.

Статті

Колектив Київського Будинку вчителя – Лауреат премії Фонду Тараса Шевченка 1998 року – за різнобічну культурно-освітню, мистецько-виховну, організаційно-патріотичну роботу. // Літературна Україна. – 1998. – 14 трав.(№20).-С.2.

Лиховид, І. Не державницький підхід… : науковці і громадськість – проти перетворення Будинку вчителя на місце розваг. Рекострукцію вдалося призупинити. Що далі? / Інна Лиховид // День. – 2019. – 31 січня (№ 17). – С. 6 : фото.

Малюга, В. Педагогічний музей України : шлях становлення і розвитку (XX – початок XXI ст.) / Володимир Малюга // Рідна школа. – 2011. – № 7. – С. 74-78 : фото.

Прокопенко, М. План Павла Альошина : історія Києва – у проектах славного архітектора / Марія Прокопенко // День. – 2016. – 16-17 груд. (№ 230-231). – С. 8-9 : фото.