Серед учасників конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2022-2023» є автори, які не посіли призових місць, проте мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки. Твори публікуються з дозволу авторів.
Агнеса Вацек
Агнеса Вацек – творчий псевдонім Наталії Джемесюк. Вона киянка, за фахом – лікар. Багато років займається лікарською та викладацькою діяльністю. Крім професійних інтересів займається саморозвитком, пізнанням основ буття, вивченням свого роду, яким дуже пишаєтьсь. Розлоге дерево її чеського роду Вацек за півтора століття на теренах України дало світу як простих трударів, порядних і чистих душею,так і багато педагогів, викладачів вищої школи, лікарів, військових, богослова, православного священника. Є й представники творчих професій: художники, музиканти, серед них –художній керівник, диригент всесвітньо відомої хорової капели «Орея» – Олександр Вацек.Був і шанований український письменник – Вацлав Вацек, що відомий під псевдонімом Василь Земляк. І вона завжди тяжіла до творчості у будь-яких її проявах. Перші літературні спроби були, як і в багатьох, ще в дитинстві. Було цікаво спробувати намалювати художнє полотно, таку собі 3Д-картинку, але не фарбами, а за допомогою слів, так щоб максимально передати усі свої відчуття. Тому йшла вслід за ними, намагаючись зрозуміти внутрішню суть багатьох речей і явищ, глибинні духовні основи буття, і поділитись цим з іншими у віршованій формі. Нещодавно отримала ще одну лікарську спеціальність «лікар народної та нетрадиційної медицини», практикує краніо-сакральну терапію і має природну здібність відчувати тонкі матерії, що допомагає їй у творчості, спонукає до неї, формуючи певний езотеричний підхід та філософський світогляд. Тому вважає, що працює в жанрі філософської лірики. Наразі має добірку україномовних віршів, декілька текстів ліричних пісень, творчий запал і готовність працювати й надалі. Пропонує до ознайомлення свій творчий доробок.
«Відгомін космічних мелодій» Добірка поезій
Сосна
Стоїть сосна самотньо,
Я біля неї, теж сама.
Навкруг снігів полотна
Розкидала зима.
Поколює хвоя долоні.
Дивний запах різдвяних мрій.
Там десь час гуде високо в кроні,
Як в амфорі старій.
Серед вулиць німих, блідооких
І неба гнітючого тла –
Такий чистий, ясний, глибокий
Колір пляшкового скла.
Стовбур стрункий мов колона.
Обійму, щоб відчути це знов,
Як всередині сила невтомна
Б’є, нурту кров.
Важко бути вічнозеленим?
Притулюсь до шорсткої кори.
Усе вічне, просте й незбагненне,
Може краще видно згори.
Торкають сніжинки обличчя,
Поскрипує тихо сосна.
Здається хтось мене кличе,
А значить – я не одна.
Листопад
Листопад…Листопад…Шурхіт серед тиші.
Навколо – осені розкидані листи.
У кожному вона про щось важливе пише,
Велике й мудре хоче мені розповісти.
О як же хочу мудрість ту пізнати!
Легенько вітер сторінки перегорта.
Я знаю- на листках не прочитати,
Бо між рядками істина проста.
Іще один виток часу звершився. І минуле
Покірне під ногами, змінене й чуже.
Як хмарки почуття, емоції майнули,
У висновках і підсумках заплуталася вже.
Прожите й пережите, відмерле і забуте,
Щасливе і сумне – у келиху до вінць.
Так тягнеться душа натхненна, щоб відчути
Безлистих гілочок тонку, жилаву міць.
І прорости із ними разом вгору…
Сплітаючись промінням – до світла, до небес.
У пору року тьмяну ,вечорову,
Чекаючи весни, з надією чи без.
Діждати розквіту з розкішною красою –
Це ніби як велику ріку переплисти.
Дзвін келиха розсипався росою
На ті осінні непрочитані листи.
Стою наразі, як на Рубіконі,
Зі світлим і бентежним відчуттям.
І падає прямісінько в долоні
Мені та мить, що називається життям.
Жінки говорять
Жінки говорять…На вулиці і вдома,
І на роботі поміж важливих справ.
У цьому їм не заважає втома.
Світ дивуватися давно вже перестав.
Жінки говорять…Мова їх пташина.
Щебечуть дзвінко, пташки весняні.
Усе логічно – є якась причина
І треба тьохкати про це свої пісні.
Чоловікам не осягнуть ніколи
Отих пісень джерельних голосів.
А справжня суть жіночої розмови
Прихована поза межею слів.
Звичайні речі
Чорніше ночі немає на землі нічого.
Проживши ніч – тоді цінуєш день.
Без порівняння не зрозуміти того,
Що маєш зараз і ще в житті прийде.
Звичайні речі, вони такі буденні –
Наполовину склянка і повна, і пуста.
Є «так» і «ні», а інше все даремне –
Земного існування фабула проста.
Розкішна гама барв на кожному відтинку.
І різні почуття вони для нас несуть.
Світ кольорову показує картинку,
Та чорно-біла його глибинна суть.
Батьківщина
Для кожної людини
Що може означати
Поняття Батьківщини?
Для когось – добра мати.
Для когось – теплі руки
Батька дорогого,
Комусь зелені луки
Біля містечка свого.
А може води бистрі,
У річці видно зорі.
Комусь – сніги іскристі
І далі неозорі.
Чи явори високі,
Що видно їх здалека.
Так щемно тішать око…
Чи на гнізді лелека.
Чи мирний гамір міста,
Шум рідного заводу,
Той дім, та вулиця тіниста,
Там де колиска твого роду.
Червоні маки в житі
І запах сіножаті
Чи росами умиті
Соняхи крислаті.
Ми творимо її всі по крапельці,
Хоч бачить по-різному кожна людина,
І Батьківщина – у кожному серці,
Мила, найкраща, рідна, єдина.
Ранок у тумані
Тумани осінні, білі, безкраї –
Молочні ріки, не видно берегів.
Блідий, замерзлий ранок так чекає,
Щоби його хтось подихом зігрів.
Розтали будинки, дерева, паркани…
У всього простору тепер немає меж.
Лише густого марева бархани…
Закрили сонце…Його немає теж…
Вдихаю цей застиглий спокій
Із вогким духом ранньої весни.
Незнана дійсність – вже за кілька кроків,
Напевне там панують сиві сни.
У спогляданні я – тонка, прозора свічка –
Злилась і з небом, і з туманом навкруги.
Як плине час…Як ця молочна річка…
Тече крізь пальці миром дорогим.
Вслухаюся в густу і щедру тишу.
Моє єство вплітається в це тло.
Я спробую, я щиро так подишу,
Зігріти ранок людським своїм теплом.
Осіннє откровення
В загравах осені такий щемливий біль…
Опале листя – апофеоз прощання.
Мете жовтогаряча заметіль
Під жалісливого вітру зітхання.
Зародження і тлін у парі завше йдуть,
Тісно зв’язані вічністю в її чорному жерлі.
І паростки з бруньок не проростуть
Без жертовності листків відмерлих.
Отак і є: життя рождає смерть.
Нестримне у своєму злеті,
А потім, переповнене ущерть,
Воно знову рождається зі смерті.
Такий-от дивний циклічний механізм.
Крутиться коло прадавньої сварги.
Думати про вічність – не анахронізм
В осінній вечір сонця спраглий.
Хризантеми
О терпкий запах пізніх хризантем…
Там є гірчинка слів необережних
І згадка про покинутий Едем,
Сум’яття щирих почуттів бентежних.
Наївна романтичність юних мрій,
Чарівна скромність, чистота дівочі,
Ласкава хвиля з-під опущених вій,
І радість, і тривожні сни пророчі.
Про те ,що не збулось, щемливий жаль
І трепет сподівання та надії,
Якась піднесена, просвітлена печаль
І сяйво спогадів, від них душа радіє.
Меланхолійний погляд в сіру даль
І вітру реверанси низькі зрідка.
З туманів сизих виткану вуаль,
Тонку і вишукану має панна-квітка.
Дзвенить високий шум осінньої струни.
Торкають серце його мінорні ноти.
Ці витончені пахощі – вони
Допомагають смуток побороти.
О як люблю я запах хризантем…
Вечірнім містом
Осінній день пішов, забрав своє тепло,
Стихає гомін утомленого міста…
По акведуках довгих вулиць потекло
П’янке повітря, прохолодне ,чисте.
Клітинки вікон засвітились наче гра –
Жива мозаїка на темному екрані.
Ліхтар з очима кольору сітра
Старається розгледіть щось в тумані.
Йде, поспіша людина, прискорюючи крок,
Удома хтось її очікує, напевно.
Сім’я чи може вірний пес-дружок –
У кожного своє, угадувать даремно.
Це добре знають люди, і звірі, і птахи –
Куди нас зірка завжди буде вести.
До вогнища домашнього всі сходяться шляхи,
Бо саме там зосереджений Всесвіт.
У вечірньому місті блідо квітнуть вогні…
Перший сніг.
Перший сніг! Ми цій несподіванці раді!
Казкове дійство – приїзд Королеви Зими!
Сірі барви залишилися у листопаді.
Дивна птаха змахнула пухкими крильми.
Веселий гамір і настрій як у свято.
Нова сторінка, незаплямований листок –
Так хочеться на ньому написати
Усе як мріялось достоту у рядок.
І вірити у все те нездійсненне…
Набравши в груди прохолодної снаги,
Леліяти у серці сокровенне,
Наївне й чисте, як оці сніги.
Вступає у права володарка холодна,
Виблискує сріблясто оздоба володінь.
Присипаних поверхонь білі неткані полотна
Зливаються в одну пустельну далечінь…
М’які сніжинки торкаються обличчя,
Наче мокрим носом тичеться щеня.
Є в зими насправді сила таємнича
За крижаним законом судилище вчинять.
Вже звечоріло…Місто сонно дише…
З небесної безодні все сипе й сипе сніг.
Така умироворена, густа, глибока тиша,
Тільки десь далеко чуть розмову й сміх…
Земля пахне
Бува напровесні – коли вже потепліло
І на полях уже розтанув сніг –
Пташки почнуть співать ошаленіло,
Аж хочеться стоять і слухать їх.
Тоді в повітрі запах своєрідний
Над чорним лоном вологої ріллі.
Нема ще цвіту, дерево не квітне,
Це запах відчувається землі.
Земля пахне…Дихає нектаром,
Зітхає, звільнена від крижаних оков,
А у недрах перекидається жаром,
Нуртує сила таємнича наче кров.
Парує нива, над нею низько в’ється
Легкий серпанок, прозорий фіміам.
Аби дощі…Нехай вона нап’ється…
Дай Боже в мирі потрудитись нам.
Земля пахне…Леліяна снігами,
Прокинулась, щоб знову дати плід.
Священна твердь під нашими ногами
З любов’ю обіймає кожен слід.
Весняна фантазія
Уберуся у хустку барвисту,
Одягну бірюзове намисто.
Навкруги така днина ясна.
Посміхнуся деревам і травам,
Небу, сонцю і квітам яскравим,
Назовуся собі я Весна.
Доторкнуся до листя клейкого,
До вербового гілля тонкого,
Запалю на каштані свічу.
А пройшовшись по вулицях чистих,
На жмутах промінців золотистих
Як на гойдалці в небо злечу.
І, піднявшись високо над містом,
Скину хустку квітчасту, барвисту,
Щоб закутать троянду вітрів.
Так щоб кожного перехожого
Цього дня весняного погожого
Теплий вітер ласкавий зігрів.
Бірюза у моєму намисті –
Ці краплинки блакиті іскристі –
Хай на землю дощем упаде.
Хай наповнить природу красивою,
Животворною, свіжою силою,
Шум зелений як вулик гуде.
Зістрибнувши на пагорб легенько,
Я пройдусь по траві молоденькій.
За красу і духмяний нектар
Вдячні Богу і люди, й комахи.
Я хотіла б навчитись у птахи
Так оспівувать цей Божий дар.
Пророцтво
Невпинно дощик моросить, всі лають цю погоду.
Дрібна волога осідає на щоках.
Та має пізня осінь незбагненну вроду,
Ці сірі дні в туманах – наче у шовках.
Вплелась срібляста, мокра нитка смутку
В тонке мереживо безлистих гілочок.
Летить, описує спіральні дуги хутко,
Попереду кленовий вітрячок.
Це знак? Пророцтво? Що знову буде розквіт?
Знов паросток з насіння проросте?
Новий виток спіралі часу зростить
Із нього дерево розлоге, золоте.
Мені так затишно під цим навислим небом
З відтінком темного овечого руна.
І хочеться блукати без потреби…
Ця пора не печальна – романтична вона.
Замислена, замріяна, красива,сіроока,
З розплетеними косами дощу…
Сів на плече мені, як бабка жовтобока,
Легкий, крилатий вітрячок-віщун.
Вісь
В мандрівці істина відкрилася мені
У всій своїй вражаючій безмірній глибині.
Як знак, як одкровення про саме буття,
Про вісь у механізмі нашого життя.
Розбитий шлях через село далеке.
Там тишу стережуть замислені лелеки.
Не в усіх обійстях далебі живий дух.
Мешкає там вільний вітер-відчайдух.
Шепочуть яблуні старезні у садах.
На покрівлі темні листя опада.
Квіточки під вікнами рясно майорять.
Це ж чиїсь колиски долею зорять.
Всесвіти окремі у спільному бутті,
Альфа і омега, камінь у куті.
Гнізда материнські, пристань рятівна,
Зіркою на небі мерехтить вона!
Росли на радість діточки – пуп’янки малі –
Надія, цвіт майбутнього для рідної землі.
А коли у дорогу благословили батьки ,
Відштовхнулись від берега – та й на довгі роки…
Низенька біла хата світліє як маяк,
У морі житейському нащадкам ніби знак,
Як пам’ять про те, що не можна забуть.
Це – як частка тебе, твоя внутрішня суть.
Зберігають стіни ще дитячий сміх
І теплом на відстані зігрівають всіх.
Кому прийшлось далеко білий світ топтати,
Має він згадати лелеку біля хати
І оту стежину в спориші високім,
Що вела додому так багато років,
Ту радість, коли аж у серці щеміло –
На горизонті село завидніло.
І бігти щодуху від полустанку
Повз верби похилі, знайомі ще змалку.
Село розтануло за обрієм в імлі…
Мені чуже, проте для когось – пуп землі.
В очах стояла яблуня розлога у саду,
Черпала із коріння силу молоду.
І думка несподівана прийшла мені така:
В корінні – наша матриця, основа, Д НК.
А без коріння хто ми є? Народ?
Перекоти-поле, збіговисько заброд.
Технічний прогрес не замінить того,
Що більшість із нас у душі зберегло.
Нехай та яблуня гілляста квітне щовесни.
Дай Боже плоду доброго діждати днем ясним.
Вітри той цвіт розносили по усіх світах.
Смакують наші яблука по чужих садах.
Та не згубитися у просторі і часі, коли скрізь
Тримає міцно пам’ять роду – вічна вісь.
Відгомін космічних мелодій
Вечірній сад замріяно притих,
Не ворухнеться гілка яблунева.
Чарівні звуки…Вслухаюся у них,
Здається линуть десь із зоряного неба.
Що це – ехо далеке незнаних світів?
Чи відлуння мелодій космічних?
Якийсь зненацька вихор налетів
І затягає у свій вир магічний.
Тримаюся землі. Хто ж я на ній?
Маленька цятка, хоч інколи літаю,
Подеколи бува в сузір’ях мрій
Слова як квіти у вінок сплітаю.
Мандрую думкою у сні і наяву.
Не треба думці крил, ані дороги.
Я мислю, а отже я живу
І простір мені стелеться під ноги.
Сріблястий попіл опадає на траву.
Меланхолійну ніжність місячного сяйва
Я відчуваю, а значить я живу,
Ловлю в долоні світло, аби й собі засяять.
Усі здобутки розуму жену,
Лише душею хочу все пізнати.
Існую – це значить я живу
І буду вічно, безкінечно існувати.
Поскрипують дерева у саду,
Немовби скаржаться перше, ніж заснути.
Я зачарована повз них іду,
Пласти реальності не здатна осягнути.
Ця музика…Вона підносить до небес.
Я підкоряюся її величній владі.
Пливла з вікна неподалік тут десь
Неземна мелодія Вівальді.