ТЕТЯНА АСАДЧЕВА

У самісінькому центрі Києва між горами Поскотинкою та Замковою паралельно Андріївському узвозу знаходиться мікрорайон Воздвиженка, що з’єднує Поділ з Пейзажною алеєю та Верхнім містом. Цей сучасний мікрорайон з’явився у 2000-х роках на території одного з найдавніших історичних місцевостей Подолу — урочища Гончарі-Кожум’яки.

Серед киян ця місцевість з її сучасною забудовою «під старовину» часто викликає суперечливі враження: від театральної бутафорії та діснейленду до клаптика Європи у київському середмісті.

То ж що відомо про Воздвиженку? Як вона з’явилася і як раніше виглядала?

Познайомимося з історією цієї знаменитої місцевості.

ЯК ВИНИКЛО УРОЧИЩЕ ГОНЧАРІ КОЖУМ’ЯКИ

Київські святині та панорама Верхнього міста і Подолу. Фото з відкритих джерел

З давніх-давен ця місцевість вирізнялася унікальним ландшафтом з численними струмками та ярами, що робило її малопридатною для постійного проживання.

Вважається, що перші поселення тут з’являються в епоху Київської Русі. За даними археологічних досліджень, перші будівлі місцевості датуються серединою XII століття. Але через постійні зсуви ґрунту та бурхливі потоки заселення і забудова місцевості відбувалася досить повільно та нерівномірно.

На думку істориків, найраніше була заселена територія під Замковою горою на межі Гончарного та Кожум’яцького ярів. На цьому місці, поблизу будинку на вулиці Воздвиженській, 25, вчені виявили залишки садиби другої половини XIII- початку XIV століття, яка належала купцю, який вів торгівлю з Візантією та Близьким Сходом. Це підтверджується керамічними знахідками, пелюстковими вістрями стріл, цвяхами та сельджуцькими монетами.

РЕМІСНИЧЕ ПОСЕЛЕННЯ СТАРОГО ПОДОЛУ

Бурхливого розвитку місцевість набуває вже за часів пізнього середньовіччя та пов’язана з ремісничими поселеннями: гончарів, ковалів, каменотесів, кожум’як та кушнірів.

Вже до початку XVI століття переважна більшість ремісничих цехів розміщується на Подолі. Тому вулиці місцевості називаються за професіями: назва Кожум’яки активно фігурує з XVI-XVII столітті, а Гончарі та Дегтярі — десь століттям пізніше.

Надалі вони дали назви й головним вулицям професії: Кожум’яцька, Гончарна, Дегтярна.

Назва ж центральної вулиці — Воздвиженська — походить від Хресто-Воздвиженського храму, збудованого у 1748 році коштами місцевих мешканців Кожум’як. На жаль, після масштабної пожежі у липні 1811 року, яка знищила забудову Подолу, цей храм також згорів.

ГОЛОВНА СВЯТИНЯ ВОЗДВИЖЕНКИ

Сучасна мурована Хрестовоздвиженська церква, збудована у стилі пізнього класицизму за проєктом Андрія Меленського, була освячена у 1841 році. У 1860-х до неї прибудували двоярусну дзвіницю з годинником, що завершується банею зі шпилем. Автором цього проєкту став відомий тогочасний архітектор Павло Спарро.

У 1914 році у зв’язку з розширенням церковної парафії церква знову реконструюється та перебудовується: в північно-західній частині з’явилася каплиця святого Миколи Чудотворця для здійснення поховальних відправ.

Всередині храму є п’ять приділів із вівтарями: на верхньому ярусі — Здвиження Чесного Хреста Господнього (у центрі), ікони Казанської Божої Матері (ліворуч), св. архістратига Михаїла (праворуч); на нижньому ярусі — св. архістратига Михаїла (у центрі), святого Андрія Первозванного (ліворуч).

Храм також відомий своїми розписами кінця ХІХ-початку XX століття.

У вівтарі, окрім розпису купола й підбанника, міститься фриз із зображенням таїнства Євхаристії (копія розпису Віктора Васнецова у Володимирському соборі).

Також надзвичайно цінним є стінопис, виконаний відомий українським художником Григорієм Світлицьким — активним учасником цієї парафії. Особливий інтерес для дослідників його творчості складає розпис «Покрова Пресвятої Богородиці», де у зображенні диякона можна впізнати автопортрет самого митця.

Варто зазначити, що ця сакральна споруда мала для митця особливе значення, оскільки у 1872 році Григорій Світлицький отримав хрещення. Згодом у цій церкві у 1891 році охрестили письменника Михайла Булгакова.

У радянський час церкву була зачинена, а з 1936-41 роках в ній розміщувалися різні майстерні та склади. Богослужіння відновилися за німецької окупації і з того часу більше не припинялися.

Остання реставрація у храмі проводилася у 1990-2000-х роках. Зараз святиня належить Українській православній церкві (МП).

ЯК ВИГЛЯДАЛА ІСТОРИЧНА ЗАБУДОВА МІСЦЕВОСТІ

Історична забудова вулиці місцевості складалася з типових міщанських будинків. Фото з відкритих джерел

До середини ХІХ століття місцевість була заповнена не стільки житловими будинками, як ремісничими майстернями, садами та городами, господарі яких надавали перевагу більш елітному Подолу.

За свідченням краєзнавців, приблизно у той час формується і мережа основних шляхів місцевості, де головну роль відіграє вулиця Воздвиженська як найкоротший шлях між Андріївським узвозом та Житнім ринком.

У середині ХІХ століття ремісників починає витісняти київське купецтво, які зводять тут типові дрібноміщанські будинки на один-півтора поверхи з 3-5 вікнами. Вже наприкінці століття під впливом будівельної лихоманки тут постають і більш вишукані цегляні споруди у 2-3 поверхи.

Впродовж століття цей куточок міста зберігав свій особливий колорит, даючи змогу зануритися в атмосферу життя у Києві в минулі часи. Тож не дивно, що герої знаменитої п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями» жили на вулиці Кожум’яцькій.

Кардинальні зміни в цій місцевості розпочинаються у 1970-х роках, коли київська влада ініціювала створення у заповідних урочищах «Міста майстрів». Його метою було збереження наявної забудови та побудову нових споруд в історичному стилі з подальшим облаштуванням в них закладів культури.

Урочище Гончарі-Кожум’яки та поодинокі будівлі у 1990-х. Фото з відкритих джерел

Впродовж 1984-1989 років майже вся історична забудова була знесена, а деякі збережені будівлі стояли пусткою та занепадали.

Наприклад, з історичної забудови вулиці Воздвиженської до нашого часу дійшли лише поодинокі споруди, зокрема: № 2, 3, 25, 33, 43 та 60. Ще більш трагічну долю спіткала і решта вулиць Воздвиженки, зокрема і вулицю Дегтярну.

Серед найбільш значних втрат є і будинок-музей Григорія Світлицького на Дегтярній, 30. У 2008 році в ньому спалахнула пожежа, перетворивши будівлю музею фактично на руїни, а значна частина спадщини видатного митця була втрачена.

НОВА ВОЗДВИЖЕНКА. ЧИМ ВОНА ЦІННА?

На початку нашого століття знаменита місцевість була забудована фактично наново, імітуючи забудову Києва кінця ХІХ-початку XX століття, перетворивши безлюдний пустир на нове казкове та строкате містечко.

Тут можна знайти архітектурні «шедеври» на будь-який смак, починаючи від класицизму до стриманої неоготики, помпезного псевдобароко і навіть елементів українського архітектурного модерну, популярного серед багатьох дослідників.

Історія нової забудови місцевості почалася ще у 2000-х роках, коли трест «Київміськбуд-1» реалізував проєкт забудови місцевості три-, чотири- та п’ятиповерховими (зараз і 9 поверховими) будинками та садибами переважно житлового призначення. Також на території району розміщуються галереї, офісні центри, кав’ярні та інші заклади.

Спочатку Воздвиженка планувалася як елітний район для заможних людей. Однак ця ідея не була втілена, оскільки якість будівельних матеріалів цих новобудов була не надто високою. Тож вже за декілька років вони почали руйнуватися. Тому охочих придбати тут житло сумнівної якості за значні кошти виявилося небагато. Тому не дивно, що це лялькове містечко з часом перетворилося на примару.

Однак попри це зовсім безлюдною Воздвиженку теж назвати важко, оскільки тут полюбляють гуляти кияни та гості столиці. Також тут часто відбуваються різні події та заходи, знімають кліпи та роблять фотосесії відомі зірки кіно та естради. Тож, Воздвиженка продовжує жити своїм тихим та розмірним життям.

Окрасою місцевості є Площа Мистецтв, що знаходиться на перетині трьох вулиць: Воздвиженської, Кожум’яцької та Дегтярної. Вона має прямокутну форму, а її пішохідні доріжки ведуть до центру.

Свого часу ця площа стала подарунком Києва до Дня Європи. У її центрі розміщується невеличкий парк — єдина зелена локація для відпочинку на Воздвиженці.

На жаль, вже декілька років вона закрита для відвідування, тому помилуватися красою квітучих рослин можна лише крізь паркан та риштування.

Багато києвознавців та дослідників архітектури Києва часто критикують забудову Воздвиженки за відсутність правильних пропорцій, мішанину різних стилів та безликість споруд, які претендують на бароко чи модерн.

Та ця місцевість відома не лише своєю віковою історією, але й має свій цікавий колорит.

На момент будівництва це був один із перших проєктів у Києві в післярадянський час, де архітектори прагнули відтворити атмосферу та забудову європейського міста кінця ХІХ-початку XX століття. Після типового радянського будівництва з сірими та одноманітними коробками проєкт Воздвиженки дійсно відродив мистецькі традиції в архітектурі.

Тож можна по-різному ставитися до Воздвиженки та її будинкам у псевдоісторичному тилі, але, як і багато років тому, історична місцевість не залишає нікого байдужим…

Детальніше за посиланням: https://vechirniy.kyiv.ua/news/97142/

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Берег левый, берег правый… // Анисимов А. Л. Привьтъ изъ Кіева : [рассказы о старом Киеве] / Александр Анисимов. – Киев : Скай Хорс, 2011. – С. 119-131 : ил.

Гирич, І. Б. Історичний путівник по Києву. Український Київ XIX – поч. XX ст. : культурологічний есей / Ігор Гирич. – Київ : Українські пропілеї, 2016. – 710 с.

Гирич, І. Б. Київ : люди і будинки / Ігор Гирич. – Київ : Либідь, 2018. – 432 с. : іл., портр.

Гирич, І. Б. Український Київ кінця ХІХ-початку ХХ століття : культурологічний есей / Ігор Гирич ; [худож. С. Алієв]. – [Київ] : Пенмен, [2017]. – 780 с. : іл., портр.

Друг, О. М. Вулицями старого Києва / Ольга Друг. – Львів : Світ, 2013. – 512 с. : іл.

Кальницький, М. Київ. Прикмети часу, 1890-ті роки : видання включає репринтний план Києва 1889-1890 років / Михайло Кальницький. – Київ : ВАРТО, 2013. – 143 с. : іл., карт.

Малаков, Д. В. Київ столітньої давнини / Дмитро Малаков, Андрій Прибєга. – Київ : Фенікс, 2017. – 320 с. : іл.

Статті

Касаткін К. Зсув гори чи невідомі печери? : Пагорб, де нині височить радіовежа має назву Щекавиця. // Вечірній Київ. – 2005. – 22 жовт. – С.5.