Мироненко Ірина – переможниця Конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2024-2025» у номінації «Кращий власний поетичний твір».
Народилася 27 вересня 1960 р. у Новій Водолазі Харківської області. Закінчила Нововодолазьку сш №1 та філологічний факультет Харківського державного університету (нині Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна).
Працювала в багатотиражній газеті «Сигнал» Харківського велосипедного заводу, Літфонді України, редакторкою і головною редакторкою Харківського обласного державного радіо, редакторкою Українського радіо.
Нині редакторка відділу подкастів Харківського пресклубу, авторка статей для сайту регіональних медіа Харківщини «Громада.Груп».
Друкується в періодиці з початку 70-х рр.
Авторка 7 збірок віршів: «Жіночий танок» (1984), «Вокзальна скрипка» (1987), «Полин і віск» (1990), «Каскадні сходи. Вірші кінця 80-х – 2007 рр. (2008), «За спиною століття» (2013), «Місто в сірих яблуках» (2016), «Суниці Держпрому» ( 2018).
Публікується в численних антологіях як українською мовою, так і в перекладах грузинською, німецькою, польською, французькою та іншими мовами. Лауреатка літературних премій імені Василя Мисика, Олександра Масельського. Стипендіатка муніципалітету Нюрнберга (ФРН) – премія імені Германа Кестена.
Як радіожурналістка відзначалася на міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсах і телерадіофестивалях.
Належить до Національної Спілки письменників України з 1985р.
Жила і працювала в Харкові. Нині – у Новій Водолазі Харківського району Харківської області.
***
Гобой з тобою, місто на горбах!
Афіша з мирних днів, як птах без зграї.
Війна тебе на чорні скибки крає.
Тьмяніє вулиця, немов пічна труба.
Хто щойно був? Музика? Сажотрус?
Безтямно стіну посікли осколки.
По-чоловічому вдягнеш на нитку голку,
мій Харкове, мовчун і Златоуст.
Господь з тобою і акордеон.
Це Авe (ні, не вчулося) Mаріє!
Підсвітку вимкнуто, а місто нам зоріє.
Ловімо погляди графіті та ікон.
Пречиста Діво, диво збережи!
Ні, не на Віслі – Лопані й Нетечі.
Музик метро і підкостельний вечір,
Хоча фанера замість вітражів.
***
Зганяє дядько листя й голубів.
Набридливо гуде вітротрубою.
Це головний із харківських горбів,
Тут монастир і шоколад з тобою.
Смугасте печиво старих соборних стін
Хрест у фонтані. Горлиця на ньому.
Як відмолити у гірких калин
маленький жолудець із дубом-домом?
Щоб він проріс, прокинувся, прозрів.
Плюс 22 показував крізь шибку.
Сміявся до ранкових ліхтарів
так широко, мов кавунова скибка.
Що звіяв час і що поглинув вир,
затулено мороками й муралом.
Але розправиш крила і папір,
щоб Харкову про себе написалось.
***
Гончарня. Стежка й досі в черепках,
Хоч вулична табличка – Європейська.
Їй байдуже, що десь купці ганзейські,
на полинах настоянка гірка.
Ліс у димах чорніє, як Держпром
пораненим понівечиним боком.
Лебідка лебедю щось пише ненароком
ще зовсім сірим молодим пером.
День покровительки отар і пастушків
святої Насті, сироти із Рима.
Сокира, та що в Бога за дверима,
ген цюкає з невидимих ярків.
З найбільшого, де той бетонний дім
збирав і захват, і плачі, і плани.
Стрілявся хтось чи каву пив від рана,
а схил осіннім крокусам радів.
І був трибунним сонячний балкон.
Ліфтерка звично двері зачиняла.
Для глини, як для маку, треба м’яло,
аби ліпити з кров’ю й молоком
такий веселий глек свого життя,
щось доливати в нього чи складати:
і сміх, і сльози, і важливі дати.
А обідочком – лебеді летять.
***
Покручена життям сосна
нагадує витку колону
костельну. Тут весна й війна
кошлатять покаянну крону,
лякають сонних сосненят
і старшу молоду соснівну.
Спасенна сонячна брехня
розгладить стежечку нерівну,
вербових котиків додасть
(торік було шукати страшно),
бо як вода, несла біда
попід ліси міський мурашник.
Димкує тонконіг-рогіз
чи гріється в степу сторожа.
Та чистим світлом риз і сліз
майнула в соснах Матір Божа.
***
Місто дощів, Лебедине село.
Боже мій, де прихилити чоло?
Книжку писати, любити дитя.
Лебеді з Куп’янська ще не летять.
Може, ракети. А може, тепло.
Місто стає Лебединим селом.
ОГОЛОШЕННЯ ВІЙНИ
І
Він. Вона. Дитина. Кіт. Собака.
Хто їх може з пекла відвезти
до чистилища, де в символах і знаках
плутаються люди і коти,
де в пророцтва пси і діти вірять,
в добрі наміри, в «не відай і твори»?
Як поясниш хлопчику і звірям,
в чому винні сквери і двори?
Дім балконом до сусіда-психа.
Душі зібгані, підібгані хвости,
і малий із ними плакав тихо,
а інакше з пекла не дійти.
Перемотка спогадів і планів.
В тім майбутнім – мирна середа.
Дужі плечі будівельних кранів.
Правда, з чорним попелом вода
по кривих від болю тротуарах.
Зграї радісних думок, авто, валіз.
Спалах – просто сонце в сонних хмарах.
Тільки спершу з пекла хто б довіз.
ІІ
«Куплю в цім селищі хату з твариною».
Уже із собакою чи свого привезуть?
При ставочку з парою лебединою
припинатимуть переселенку- козу.
Щось таке здригається по степах,
аж лебідка лякається молода.
Гріють панцирі двійко старих черепах
по обидва боки нового гнізда.
ІІІ
«Весела! Левадна! Ентузіастів!
Сусіди! Зранку 1 січня пішов».
Жив у любові, родинному щасті,
не знав жорстокості і відмов.
«Замкніть! Це наш!» Телефон. Марія.
Яскравоокий красень на фото.
Веселій з Левадною вечоріє.
В Ентузіастів – якась робота.
А зранку тут гуркотіло небо.
Ходив Ілля – батіжок із жита.
Ілля на Василя – так треба.
Віра в жито – не пережиток.
Він знайдеться! Так і повинно бути.
Брюнет. Озивається на Мартина.
В сусідньому чаті – кішка Мазута
біліє під танком, як мальва під тином.
Вона – бліндажна, йому не пара.
У нього – перша пригода люта.
Ліхтариком зблискує зірка у хмарах.
Під боком танкіста зітхнула Мазута.
***
” Дача з лебедем буде дорожча”.
” Не бачу. Він де?”
” Пролітатиме вранці у вас понад дахом”.
В цю весну я б хотіла любити котів і людей,
вранці сиром ділитися з ними – не страхом;
з кропиви, що від лебедя, легко зварити борщу,
а над текстом про тебе сидіти, що вже й не лягати.
Наловила карасиків, де обіцялося щук.
Та й прорвало в душі ще й на річці зимові загати.
Кажуть коні в цей день до близької негоди хропуть.
В тебе, правда, метро та стара антилопа- маршрутка:
буде кланяться часто, якщо не кущам, то стовпу.
Преподобного Йосипа день – для вітрів оборудка.
Назбирають пустельних пісків, зазирнуть у трубу,
над якою ні диму, ні лебедя, навіть ворони.
Йосип із Миколаєм ” голосують” попутку- гарбу.
У торбах – лебедині нечинені пера і свіжі ікони.
***
Ряска примерзла до листя верби.
Вулиця дальня – Тернового Яру.
Звички і мжички довічні раби
вже не тягають гриби і гітару.
Гуманітарять чаї та крупу.
Жолуді вклякли, як давня бруківка.
Місто підморгує вовку в степу.
Ходять трамваї, чутки і готівка
наша й заморських крейсерських яхт.
Курси різдвяних прикрас і валюти.
Блиснув уже святвечірній маяк.
Що він підказує? Що – не забути?
Листя нападало й не відпливло.
Тінь терника – віслючку під копита.
Річки іконно розписане скло.
Обрієм кров кіноварно розлито.
***
Дівчата не ходять зерном посипати.
Досить з них «Щедрика» і колядок,
під ялинкою – подарунка від тата,
ще меншим – від зайчика шоколадок.
Така собі антижіноча прикмета –
хлопчик із торбинкою на порозі.
Але ж спогад мій – старезна верета –
прикриває, як сіль на чумацькому возі,
день, коли я посипала в діда.
Тесля Йосип був поза очі Нудьгою.
Майстровитий, але обминали сусіда.
Баба – відьма. Заговорив зі мною
(по снігу повні відра несла з криниці).
«Вдома ж є у батька якась зернина?
То нічого, що кажуть – дівкам не годиться.
Ти заходь. На зиму баба у сина».
В хаті холод. Пахне лампадка. Ікони.
Чуте хлоп’яче згадую «в середу рано
мене в школу дано». Зерна оборона.
Засівала, немов бинтувала рану.
«Роди, Боже!» – в діда ясніли очі.
І Марія крізь скло поглянула схвально.
Аж троячку дід мені виніс із спальні.
А від двору сліди – тільки мої й сорочі.
***
Місяцю-лебедю, спиш – голова під крилом?
Ще підвечерює пара внизу лебедина.
Спалений тут очерет.
Чорний пагорб-розлом,
бо найстрашніші на світі – вогонь і людина.
Місяцю-князю, твої неозорі моря.
Вигнаних з раю Господь серед птаства покинув.
Лебеді, правда, не мають бастардів, байстрят.
Вчать лебедят піднебесну любити долину
з тихим ставком.
На узвишші – сторожа, село.
Сплять чи не сплять, бо розвилося небо вовками –
мідними.
Ще він не канув у прірву – страх-камінь.
Місяцю ясний, у янгола чорне крило.
***
Три кола качині над кволим ставком.
Глевка трихвилинна сирена.
І як воно стати латанням, мальком –
питайте в калини чи клена.
Вони самосійні при часі й воді.
На них не напишеш ікону
Невпинної чи Неустанної помочі. Дід
малого Ісуса обтрусить хітона,
аби про насіння подумали ми,
про заповідь заводі – Не заважати.
Архангели вірять, що списом стремить
цей промінь в іконнім вбранні немовляти.
Малий ще не знає про юрби й гріхи.
Горіхова дошка. Намолені далі.
Як затишно з мамою. Хить собі, хить.
Упав. Ще не син – завеликий сандалик.
***
Березова вулиця. Білі коти.
І лебедів троє крізь лютий летить.
На них задивилися з тихого двору
бузок і калина – Федосій, Федора.
Затерпла фіранка. Зітерся поріг.
І плаче за бабою дід: «Не вберіг».
Промчалася юність гучним карнавалом.
Поважні роки насипалися валом,
аби боронити дітей і садок,
під вікнами – пролісків синій рядок.
«Ну, як воно зиму відбув виноград?»
Запитує дід хоч би щось, невпопад.
І знов повертається, як за сигналом:
«А ми ж танцювали, і нас пронизало.
Вже й правнуки є, та в Росії свати».
Куди ж він, той лебідь, той третій летить?
***
Срібний Держпром на долоні, яка пам’ятає суниці
біля під’їзду у ніби приїжджій притихлій траві.
Сватає липень за юного серпня дівицю-куницю.
Правильно вгадуєш риму – усі безтурботно живі.
Ох, геральдична сварня – кадуцею, стрілі чи короні
бути у місті сталевих старих аж рудих їжаків.
Як же ці кроки порожнім майданом вдаряють у скроні.
Можна почути – скрегоче по бивневі мамонта ківш.
Дощ поцілує з обручкою палець тонкий підмізинний.
Книжка в пакеті прикриє від крапель. Спішиш на торжок,
думаєш вперто: у Харкові повні метро й магазини
не з провіантом, а спершу про змінний патронів ріжок.