Вікторія Шевель /Квіточка/ (11.04.1976) — сімейна лікарка. Авторка декількох поетичних збірок, одна з яких вийшла друком за кордоном, як білінгва, — «На підборах/На абцасах». Вірші звучали у радіо етері. Членкиня Асоціації поетів-ронделістів України, Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка, а з 23 вересня 2024 року — зарахована до лав Національної спілки письменників України. Лавреатка літературних конкурсів, зокрема «Коронація Слова», «З точки зору осені»,«Мистецькі промені України». Володарі разом із сином Іванком Шевелем гран-прі першого міжнародного конкурсу — Українська ревізія поезії і прози “Франкові зорі” (м.Рієка, Хорватія, 2024р.). Захоплюється створенням ляльок-мотанок.
Ночі коротші за сльози, ти ж знаєш це, тільки не пий.
Чужа наша вдача якась, хоч страхи відхрестилися.
Буде зима шепотіти: “Чия ти? А ти, хлопче, чий?”
Та іменем обрію місяців три ще молитися.
Хай що б тобі не казали, ти вір, що минає лиш сон.
Хто б не ходив уночі, ми відкупилися втратами.
От і схиляємо голови до чудодійних ікон
І важчають кроки тепер спорожнілою хатою.
Але є любов одна безпритульна, без натяку на…
Без співчуття, щоб крізь пам’ять не проступала тривога.
За десять перша Залежність трагічності від полотна…
Я роздягаюся і починаю тремтіти потроху.
Кожен на своєму хлібі і питній воді
тримається за добу.
Посеред нестерпної правди
голої зустрічі ділить самотність.
Дай їм, Святий Кріпкий, цю коротку реальність
прожити на двох одну
І надію, і старість, і місце
на спільну близькість, вічну безмовність.
Чотири кути їхнього болю і
стільки ж стін пробачень свободи
Стоять тілами, ледь чутно дихають душами
з книги священної.
Не протестують. Відігрівають тіні
сліз гірких і перешкоди.
Забудь про них ще на одну ніч,
зостав їм лише духу буденного.
Бачиш, наразі важка війна! Теплі
обійми сховані глибоко.
Хай вже зійде вперше його завтра
у ній без депресії поволі.
Якщо виживуть, то поцілуй їхні
ключиці преніжно, аж дико,
Щоб повірили у силу Твою, як
витвір мистецтва і любові.
Солодом страх нічний проситься
в серце, але не впускай, жени!
Згадуй про плутані нервів мотиви
й сльозу твою дотепер.
Як рвались та падали скромні
коралі відчаєм восени
І вірністю зшите билося небо
об інше дихання сфер.
Здавалось тоді, що вік випадково
привів любов до стерні.
І боляче йти звелів поки вигорить
голос беззахисний:
«Ой, чий то кінь стоїть, що сива
гривонька. Сподобалась мені… » ¹
І нікого ще й досі, де ти й пожежа,
лиш пісня жалісна.
¹ слова з української народної пісні «Ой, чий то кінь стоїть»
До німоти падіння, шепоту ніжності,
дій навпаки,
Вигадок, знищення, втрати самого
себе і повтору,
Допиту про милосердя сльози,
серйозності завдяки
Пробивався у таємниці любові,
її непокори.
Змінював колір ночей, боровся
із сумнівом, виживав,
Із журби зап’ясть починався, вірив,
як вірять поети…
А що приховувала вона від губ його
так і не взнав,
Бо не навчився бачити першим
сни її та комети.
Не бачиш, не судиш. Тримаєш так близько,
що вся твоя воля ще глибоко спить
по сьогодні,
Що місяць твій ходить лише до криниці,
де стежка дівоча моя залишила
розпущені коси.
Порізи згорілої правди ховають
весь попіл моєї земної
людського страждання безодні.
Й лечу я до тебе на мрію твою,
мов клином пташиним,
по голій самотності боса.
Гріхи мої теплі важкі споконвічні,
бо серцем кохала за межами ритму,
між пам’яттю та іменами,
Що хвилею з берега кров накривав
і ніжно в твою порожнечу тулився,
де на колінах
Сам Бог і молитва, і миті його невиче́рпні
дорослими нас у парі тепер не впізнали…
Сіль твоя, любий, сіль в моїх венах
і в тілі моїм винуватім,
Що просить не цвіту собі,
а хреста на руїнах.
А дорога твоя незахищена, квіточко, і болюча
До розлогої тиші у шибках, світіння та колива…
Бачиш, там, де малою ти день на диво розплющила,
Власній історії передчуттів і присутності жити дозволила.
І нікуди від тебе не йдуть безпорадності часу причини.
І гіркі твої чоловіки хрестики ставлять червоному спокою.
Так камінням тривожиться світ, винятковістю мучить сила,
Що і далі пряде таємниці з надій він, якого ти згоїла.
А візьми його погляд, мов згусток осінніх закляклих димів.
А віддай усю ніжність, що в ніч яку місячну¹ вірить до самого скону.
Починайся нарешті! Прищеплюй любов з обгорілих судин…
Бо за неї вже вічність як розпинають й каліками ходять по колу.
¹ слова з української народної пісні «Ніч яка місячна»
ПОЕЗІЯ
Тремтіли її долоні ронделями
з нульового.
Верлібром озброєне серце вглибало
в окопи віршів.
Як хліб зароблений важко, душі́
торкалося слово.
І все, дотепер написане, важило
значно більше.
Хто вірує в спалені книги, у того
в берцях трохеї.
Хоч сонях у грудях — з Голгофи —
не зцілює від депресій…
Бо в домі триває війна і небо імен
у трахеї,
Де кожне — болючий рукопис
у пам’яті вічній Поезії.
КОБЗИ-БАНДУРИ (рондель)
Кобзи-бандури схвильовані голоси
стоять у грудях безсмертя.
Зорана правдою рідна земля світліє углиб
до великих історій.
Свобода не та вже і люди не ті,
попри волі і скопаних територій.
Життя витікає, як час, у кордони
задля священного миру та милосердя.
Повітря над пагорбами імен, наче над ямками щік,
обважіле пам’яттю. Благо, осердя
Віку сучасного гарне зерном
у госпо́ді просторій.
Кобзи-бандури схвильовані голоси
стоять у грудях безсмертя.
Зорана правдою рідна земля світліє углиб
до великих історій.
Вічність — це тут, бо в призначений час
тільки сонце встає. Палить біль перебенді.
Країна з обличчям Небесної Сотні просить у Бога
за грішників без уваги до куль траєкторій.
Уміння вбивати, от тільки не словом, належить
чужинця уяві хворій.
Зболілі дороги провини й пробачень
не стишаться навіть в легенді.
Кобзи-бандури схвильовані голоси
стоять у грудях безсмертя.
Не зривай мене. Дмухай на комини
пальців розпалених й тихо гляди
Як повільно травою в обіймах
примарної днини сама засинаю.
Як здригається вітер нічийний
під тиском притоптаної біди
І стеблину життя із падінням
до мінус нуля, мовби сніг замовляє.
Люляй грудки землі цього світу
і ввесь білий здір намерзань.
Наше сонце ще спить, ще під гнітом.
Без пам’яті осені й диму.
Лід — це більше про тебе, гарячий
до болю, глибоких зими проникань.
Я навчилася бути усупереч
страчених пуп’янків плину.
Вздовж любові тривожної сум
подорожніх і кілька простих гірчаків —
Неминучість звичайного зникнення
цвіту слідів до весни чи до смерті…
Я озвуся, коли ти забудеш і вирішиш
бути раптово для мене ніким.
Прямо в душу тобі проростуть
мої спалахи часу уперті.
Рондель скорботи
А вже світу білого ані крихти,
Тільки доля тисне і чорнозем.
Гупає небо об душу й гризе
Відчай. І ні з ким поговорити…
Не прийдеш із спокою в моє жито.
Билося серце й розбилося в щем.
А вже світу білого ані крихти,
Тільки доля тисне і чорнозем.
Заступ грудня вічно буде боліти.
І не звикнеш, й світло це не збагне
Смерть і пам’ять, все головне земне —
Любов, яку учора беріг ти…
А вже світу білого ані крихти.
НАМОВЧАТИСЯ
Схоже, треба нам намовчатися
до правічної тиші янголів,
До рибини річок, що останньою
день сповідує і не топиться.
До найпершої тіні нервової,
яка сонце цілує в тамбурі,
До найглибших людей,
які подумки лиш живуть,
А насправді моляться.
Навзаєм бережемо погляди,
мов найбільші дари принесені,
Що хвилюють частіше солодом,
не дають наодинці схибити.
Наче пара із рота — час
і болючі життєві істини.
Ти упевнено кажеш «так»,
аби поруч зі мною дихати.
Раз будеш дражнити мене — переверну чавуни!
І дух конюшиновий клуні штовхатиму в пастку.
Йди-но сюди, не барися! Співу швидкі табуни
Летять та й летять від мережок моєї запаски.
Рясно цідяться зорі у вік домотканний без дна.
Ціляться душі в любов, не знають без неї шляху.
З вуст вуста перекочують сонце і сяє трава.
І п’єш ти мене, як росицю, як я тебе в спрагу.
Об день один серце буде розбите потім. Впаде.
Вишепче повнею ніч і заросте грудна клітка.
“Давай жити разом?!”— кажеш, а літо таке бліде…
Душу нам віддає, мовби вічності в сіні квітка.
Не побіг. Стояв на воротях,
допалював серце, замовляв на чужину.
Перебирав нажиті обійми та її ім’я,
покинуте мовчки.
Переживе. Вона мусить. І хай не знає,
що влучила в його сивину,
Це потім любові проситиме він
доточити до споду сорочки.
Не послухав. Дні випадають
напризволяще, але утримують нитку.
Ще один вузлик згадки про неї,
як і річку розчавлену, без весла …
Зараз онукам випікає хліб. Хтось
у господі няньчить час її в свитці…
А думка холодна. Дорога майже у віко
із живота проросла.
Того дня він присів на краєчку
хиткої своєї покори:
Чоловік, який мало що знав про
врятовану ніжність жіночу,
Про органну самотність любові,
як задум тримати собори
У пів подиху спокою й бігу,
у повідомленнях ночі.
Важко зважитись на одну зустріч,
на виказ безодні матерій,
На тіла не на встид і мансарду
із зорями близько.
Її руки чекали на нього на
тій самій відмови кінцевій,
Де самої себе не боїшся, як і віку
з підвищеним тиском.
Двоє вільновідпущених з крові
глибин та забутої насолоди
За останні знеболювальні
домовлялися з Богом про долю.
А над ранок у груднях шуміли дерева,
і міцнішав нерівний шов роду…
Хтось наспівував “Цвіте терен”¹,
але він її взяв із собою.
¹ назва української народної пісня “Цвіте терен”