Серед учасників конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2024-2025» є автори, які не посіли призових місць, проте увійшли у 10 кращих та мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки.
Ватульов Костянтин Вікторович. Народився у 1980 році в м. Кропивницький. Закінчив Державну Льотну Академію України. Працював диспетчером в Криму, потім в Одесі. Любить подорожувати, свою країну і дочку.
******
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі ― легкі й невгамовні.
Далеко-далеко, де ночі вкривають серпанком у колір ристрето
Яскраві будинки на березі пінному в шаль надтонку, елегантну,
Годинами можна лежати на кріслі м’якому й дивитись безпечно:
Зірки, мов пацьорки, зриваються з неба й пірнають на дно океану.
Далеко-далеко, де місяць начищений срібний дукач у хмаринок
Весь сяйвом виблискує поміж суглобів товстенних ліан довгоногих,
Де хочеться просто всміхатися ― щастя безмежне нарешті накриє
Під чутну мелодію дуже співочих цикад із музик босанови.
Далеко-далеко, де ранок привозить рибак на маленькій байдарі
Та щось намагається нам розказати про їжу смачну та доступну…
А знаєш, цей світ виявляється радісним все ж і чудовим. Насправді
Ми в ньому колись відшукаємо свій гармонійно – щасливий притулок.
******
Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває під ранок намоклу на полі стерню.
Де лошак норовливий крокує праворуч слухняно
І губами із рук забирає грушівку терпку.
Розповім тобі казку про зиму холодну і сніжну,
Про натоплену грубу, опару, смачні пиріжки.
Про запалену в бурю бабусею зламану свічку,
І молитву ледь чутну, щоб люті морози зійшли.
Розповім тобі казку про довгу весінню відлигу,
Про відважні, готові до вибуху сонні бруньки…
Що роки промайнули навічно у хвіртку відкриту
І лишили на згадку моменти яскраво-сумні.
***
А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся ―
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.
А в місті дитинства усміхнена мама настійливо будить:
«Гей, соне, давай піднімайся хутчіше, на кухні сніданок».
«Збирайся до школи, бо знову спізнишся, ти ще не обутий»,―
Мене підганяє стурбовано батько у дверях всіляко.
А в місті дитинства вода у калюжах цікава і тепла,
Потроху залазиш у них, по коліна піднявши холоші
І бачиш, що хтось побував тут навколо до тебе у метрах:
Сліди голубів, наче зґарди маленькі, в багнюці розмоклій.
А в місті дитинства у парку гуляти ніяк не набридне,
Де кожний куточок цікавий, хоча і надмірно знайомий.
Злітаю на гойдалці вище у небо прозоро-блакитне,
Сміюся, а серце у грудях чомусь безтурботно тріпоче.
*******
Здається, поїхати просто. Тебе назавжди
Забути у темних куточках країни чужої,
Та пам’ять уперто чомусь повертає туди,
Де ранок вологий вмивається цвітом левкої.
Хатинка старенька ― надійний для щастя ковчег
Курсує в керсетці жасмину під гусячий гамір,
Де сонячний диск із блискучої міді товче
Намічений шлях між хмарин із відтінком сигари.
Де кава на кухні та дощ незначний за вікном
І ледве відчутний ключицями подих бажання.
Де я ще потрібна та мрії, щоб жити утрьох,
І ти притискаєш до себе та кажеш: «Все вдасться».
Здається, все просто, забарвити пасма в рудий.
А пам’ять? Не стерти. Облишила шрами глибокі,
Бо знову і знову мене повертає туди,
Де літо, де ми, де насичений запах левкої.
***
Пересохло у горлі та дуже насичено пахне фенолом,
Ще огидно, що ноги наразі прикриті шматянкою й босі.
А приваблива лікарка кинула поглядом звичним навколо.
І мов скальпелем гострим, у душу проникли гагатові очі.
«Два великих уламки навиліт пройшли трохи вище коліна,
І суреля пошкоджена. Скласти б розтрощене, кісточку кожну.
Та обірвана фасція ще. Операція конче потрібна»…
Вовк сміється відверто: «Та що я не бачив, я з третього полку».
І легенько замружує очі від світла в холодній палаті,
Від неспаних ночей, від нестерпних контузій та втрачених друзів.
Хоч йому тільки тридцять, та він не сприймає вже речі абстрактні,
Із тієї хвилини, коли до лікарні потрапив о другій.
«Вірю, зможу ходити, зуміємо кляту русню відігнати.
Щоб живим залишився у битвах, ти дай обіцянку конкретну:
Ми збудуємо дім у Донецьку, Криму, чи квітучих Карпатах.
Там народиш дітей і заміниш халат на червону керсетку».
*****
У шафарні моїй дивних снів сивий бог береже небеса
Та фарбує (зима уже близько) у колір маренго.
І повір, що робота насправді не зовсім проста та легка,
Бо у кожен мазок він вкладається щиро й натхненно.
А опівдні висвічує сонце на тисячу ватів, коли
Вже намічені рухи здаються занадто важкими.
Він на хмарах, втомившись, вправляє руками пухнасті боки,
Та лягає поспати на біло-сріблясті перини.
У цей час натренований ангел виходить у вільний дозор.
Баражує над тілом творця там, де небо блакитне.
І він гордий собою, що іспити всі на відмінно пройшов,
Бо бувати на варті ─ ніколи йому не набридне.
А коли плинний сніг прилітає та землю в опону вкрива,
Лиш зірки, мов птахи, розпливаються в небі забавно
І начищений місяць у сотню каратів чекає здаля:
Там шафарня сновиддя, де бог… береже все багатство.
****
Так хочеться просто тепла і літаючих в небі птахів,
І сонця, а ще, щоб ледь видною стежкою йти безтурботно.
Дивитись на те, як між листям павук чудернацький наплів
Тонесеньку сітку ─ зловити у неї поживну дрібноту.
Так хочеться просто стояти у темної гладі ріки,
Щоб гуси пірнали по черзі у воду старанно й завзято,
І берег з пісочку, щоб можна було покупатись зайти,
Де в рясці зеленій навколо біліють бутони латаття.
Так хочеться просто вдихати насичений запах сосни
І квітів, що землю вкривають плахтинами досить густими.
Щоб можна було всі колишні образи навіки простить,
Бо хочеться знову відчути у серці бажання любити.
****
Вже дуже пізно, та не спить самотня Мотря.
Від свічки на ослоні дивні закарлюки.
І три хвилини тому кіт на пічці товкся,
А зараз підійшов, щоб молока лизнути.
Висять в кутку потріскані старі ікони
І чорно-сірі фото поміж ними бляклі.
Сидить Матрона довго та не зна, відколи
Біліють у руках старенькі рідні п’яльці
Ще голку вперто суне, пальці знов заклякли.
Та нитка тягнеться у роздуми глибинні.
Ось на тканині щойно вишила сап’янці,
Ще трохи поколоти й дійде до спідниці.
Та пізній час ― вже б повернутись до роботи,
Зварити на сніданок гарбузову кашу.
І треба біля груби дрова поколоти,
Помити посуд, поки зорі ще не гаснуть.
Відсуне п’яльці вбік, а на живіт долоні ―
Сміється тихо: «Може ліпше відпочину?»
Від щастя очі витре рукавом вологим:
Під серцем носить семимісячну дитину.
****
Прохолода ― це сповідь, де вітер циклон несе
Компроміс сприйняття на байдужість чужих земель
І тримає у пазусі светра цікавий жарт,
Та коли зрозумієш, що трохи невміло грав,
Усміхнеться в обличчя, з поправкою ― інший вік
І промовить спокійно: «Минуле пройшло, пустіть
Ті константи важкі з попередніх тривалих зим
Не дають відчуття, що майбутнє гряде легким.»
Та самотність ковтком теплоти навпаки не вб’єш.
Тільки потім, я впевнена в цьому, ще спалить вщент,
Просто добре зігріє, мов мамин старий покров.
Просто відчай зупинить, що слідом невпинно йшов.
Сотні вибачень, вже неважливих, як стиглий чай
Ллється тижнем мовчання ― і раптом дзвінок: «Давай
Принесу тобі квіти і може м’який коньяк,
Схоже вечір неділі злікує усі ніяк?»
***
Ми втратили все, що втрачають: реальність і суть,
Обов’язки, мрії, можливості разом заснуть,
Ранкові обійми, сніданки, заварений чай
І речі, які не сприймались всерйоз зазвичай.
Отримали дійсність, що тягне корінням углиб:
Розлучення, суд та розгублений погляд дочки.
Невиспані ночі і біль, що на клаптики рве,
Та купу того, що стискає в судомах тепер.
Не бісить нікого: неголеність стомлених щік,
Невимитий посуд, що довго у мийці стоїть.
Нескладене ліжко, що втратило градуси сцен.
Не кількість дзвінків із мовчанням безглуздим удень.
На правій руці від обручки тримається пруг,
Його без кінця намагаюся знищити ― тру.
І страшно почати шукати розірвану мить:
Боюсь не знайти в собі сили образу простить.
*****
Прийшла весна, та все дістало, Боже.
Поглянь, сама на себе вже не схожа.
Знов п’ю вино одна у лютій мірі.
Пишу простенькі вірші в зошит сірий.
Про те, що зсунулась душевна крига.
Про те, що віра наспіх в клапоть зшита.
Старою голкою з кусків ілюзій
Де гнів висить хрестом на шиї людській.
Про те, як тіні наповзають мрячні.
У просторі кімнат стареньких п’яльців
Знайти відвертий розум більш не в змозі,
Бо віддали на марний осуд прозі.
Насправді є проблема значно ширша:
Розбита тілом і ментальна грижа…
Могла би ще з тобою довго спорить,
Та чуєш, Боже, б’ють у церкві дзвони?