1 серпня — день памʼяті Лесі Українки. День, коли жива традиція перемагає мовчання. Коли 1913 року хоронили Лесю Українку, кіннота оточила процесію. Не дозволяли промов, співів, прощальних слів. Але вже понад пів століття Публічна бібліотека імені Лесі Українки в день її смерті приходить на Байкове кладовище – з віршами, піснями, натхненним вдячним словом.
Нас підтримали працівники культури міста Звяґеля — міста, де народилася Леся, з Літературно-меморіального музею Лесі Українки; працівники Музею видатних діячів української культури. Прийшла очільниця Гільдії екскурсоводів Києва Наталія Пірогова, приєдналися письменники, громадські діячі, друзі бібліотеки. Прийшла делегація з Центру громадського здоров’я України.
І Леся не мовчить. Вона говорить через свої тексти, через нашу культуру, через ті сенси, які ми здатні заново відкривати разом.
У цей день особливо гостро відчувається потреба в об’єднанні – довкола Лесиного слова, її духу, її віри у силу культури й свободи. Об’єднання представників культурної спільноти довкола Лесі — це не ритуал, це потреба. Це те, що тримає, коли світ хитається. Це наш спільний ґрунт.
Громадянська панахида перейшла у теплу публічну розмову з представниками Центру громадського здоров’я України у приміщенні бібліотеки про силу Лесиного слова і силу її духу. Леся щодня вела боротьбу на кількох фронтах: з хворобою, з суспільною байдужістю, з колоніальним тиском і мовною несправедливістю.
Її зброєю було слово. Слово – точне, ясне, невблаганне. Слово, яке і сьогодні дає нам опору в часи темряви, коли потрібно вистояти, зберегти гідність, не зламатися. Туберкульоз не зламав її дух. Навпаки – загартував. І саме ця внутрішня незламність проростає в її поезії, драматургії, листах.
Ми сьогодні так само черпаємо силу з її рядків, як вона колись знаходила в собі силу писати їх, незважаючи на біль. Її «Contra spem spero!» – це не просто фраза. Це формула дії. Це те, чим ми живемо сьогодні.
Дякуємо тим, хто був поруч – фізично й духовно. Дякуємо Лесі за дороговказ.
