18.09.2025
До вашої уваги роман Степана Процюка «Пан».
Процюк, С. Пан: роман про Євгена Чикаленка / Степан Процюк. – [Брустури] : Дискурсус, [2024]. – 300 с.: порт.
Роман Степана Процюка «Пан» присвячений видатному українському громадському діячеві, меценату та публіцисту Євгену Чикаленку. Автор майстерно поєднує художню вигадку з реальними фактами біографії, створюючи цілісний образ людини, яка все життя працювала задля України. У творі розкрито складний внутрішній світ Чикаленка: його боротьбу між приватним і громадським, болючі роздуми про долю нації, прагнення допомогти українській культурі та пресі вижити у складні часи. Процюк показує Чикаленка не лише як історичну постать, а як живу людину з сумнівами, слабкостями й величезною духовною силою. «Пан» – це не лише роман-біографія, а й художнє осмислення національної ідеї, жертовності та ролі інтелігенції у творенні майбутнього. Книга вчить, що особиста відданість справі й віра у свій народ здатні змінювати хід історії.
Ми рекомендуємо книгу не лише поціновувачам творчості Степана Процюка, а й тим, хто цікавиться фігурою Чикаленка, хоче краще зрозуміти період становлення української державності та наблизитися до розуміння діяльності меценатів.
Степан Процюк – сучасний український письменник, літературознавець, есеїст, один із найяскравіших представників української інтелектуальної прози. Тематика його творчості охоплює: психологічні романи «Інфекція», «Тотем», «Руйнування ляльки», де досліджується внутрішня розщепленість сучасної людини, хвороби суспільства, проблеми ідентичності; романи-біографії «Троянда ритуального болю» про Василя Стефаника, «Маски опадають повільно» про Володимира Винниченка, «Пан» про Євгена Чикаленка, «Камінь посеред саду» про Григора Тютюнника. У цих творах письменник досліджує долю видатних українських митців та інтелігентів, їхній вплив на культуру та суспільство; есеїстику, де він порушує питання духовності, моралі, національної ідеї. Стиль Процюка відзначається психологічною глибиною, гостротою аналізу, увагою до внутрішніх драм людини. Його романи часто викликають дискусії, адже автор не уникає складних і болючих тем – від історичних травм до сучасних криз суспільства. Сьогодні Степан Процюк – автор понад двох десятків книг, лауреат літературних премій, один із тих, хто творить сучасний український інтелектуальний дискурс.
Книга є в бібліотеці.
11.09.2025
Дивіться, який чудовий відгук на книгу “Діти вогненного часу” написала наша постійна читачка Elena Orlova – тож ми вирішили поставити його у нашій популярній рубриці «Читаємо разом»:
Марченко, М., Пекур К. Діти вогненного часу : [фентезі] / Мія Марченко, Катерина Пекур. – Харків : Readberry, Ранок, 2024. – 640 с.
“Перші дні повномасштабного вторгнення. Київський вокзал – як центр евакуації. Саме тут під час евакуації з Гостомеля опиняється підлітка Катя. Її бабуся активна та цілеспрямована виконати обіцянку, дану батькам дівчинки, які зникли, шукаючи безпечного шляху. Але Катя хоче знайти батьків, а тому зовсім не хоче їхати з Києва. І тоді стається геть непояснене: під час штовханини до неї підходить хлопчик і… затягує її у стіну. Катя опиняється у Завокзаллі, світі, невидимому жодній людині. Дівчинку викрадено, але викрадачеві не дуже пощастило із бранкою – їй вдається втекти. І тоді головною метою стає віднайти шлях додому. Але це не так-то й просто, адже в Химерному краї свої закони, а людська кров – цінна здобич.
Завокзалля населене духами, що допомагають людській залізниці функціонувати. Тут є колійники, домовики-вагонники, водні та земні духи, повітруни та інший магічний люд. Зазвичай всі вони сумлінно працюють, не особливо переймаючись людськими проблемами. Давній договір та магічний амулет Королеви Шляхів убезпечує Завокзалля від будь-чого. Хоча теперішня війна геть інша. Подейкують, що московитам допомагає Лихо Однооке, прадавній злий дух. Але Королева Маарґ не хоче втручатися у людський конфлікт.
Проте їй доведеться прийняти рішення. Адже валізи, що із початком вторгнення почали захаращувати все Завокзалля, лише мала частина проблеми. У Химерному краї з’явився чужинець. Хтось, хто не хоче підкорятися законам. Хтось, хто може міняти личину, оманюючи навіть Існуючих. Хтось, хто вкрав Кістяне намисто Королеви Шляхів, обеззброївши Химерний край. Хтось достатньо могутній, проти сили якого буде замало сил найсильніших духів.
Головні герої – «людське дєцко» Катя та малий колійник Августин. Саме його личину обрав викрадач дівчинки, чим неймовірно спаскудив і так непросте перше знайомство двох підлітків (хоча підлітковість Августина-Серпика химерна). Августин, незграбний учень колійника, тихий і непримітний, але саме його вважають викрадачем амулету. Потрапити назад до людського світу без допомоги Маарґ Катя не може. А тому, вирішує вона, треба провести розслідування (недарма ж вона зачитувалася детективами!) і виправдати Августина. Звісно, це буде лише початком довгого, важкого та небезпечного шляху.
Це дуже, ДУЖЕ атмосферна книга! От із самих присвят вже розумієш, чим буде просочена оповідь! Міфологія давня та сучасна, наша та «не наша»; про існуючі всі можливі заняття та багато національностей. Міфічні істоти та невпокоєні духи. Всі вони мають свої особливості, своє призначення. Дійові персонажі хара́ктерні, кожен має особливості мовлення та специфічний зовнішній вигляд. Так, наприклад, Королева Шляхів Маарґ у своїй мові використовує ромські слова і вдягнена у характерні шати. Мишвертень Станіслав, давно прибувший із Кременця, коли хвилюється, говорить польською, а у одязі має національні кольори обох країн. Головний лиходій пересипає свою мову скоромовками. Головний майстер Рейка явний продукт радянщини, бо всі для нього «товарищі», а от до праці він не дуже. Невпокоєний дух єврей Авіхай справжній представник Євбазу. Всі вони детально прописані і легко з’являються в уяві об’ємними о́бразами.
З моменту, коли Катя побачила білу мишу, одягнену по-людськи, яка бігла кудись, мені згадалася «Аліса у Країні Див». І спочатку у моїй уяві навіть Маарґ вимальовувалася як Червона Королева (допоки не з’явилися справжні ромські спідниці). Концепцією іншоміста мені пригадалося «Нікогде». А темою паралельних світів – «Віднесені привидами». Але «Діти вогненного часу», хоч і (можливо) надихалися цими творами, цілковито самодостатні. Тут стільки Києва! Багато місць я впізнавала і у думках йшла за героями. Деякі подробиці історії міста були для мене відкриттям (як от про паровози і Батиєву гору). А скільки всього крутиться навколо вокзалу! А історії малих річок! Я навіть не здогадувалася, що сусідня Річкова має своє ім’я не просто так.
Я читала довгенько, але і не хотіла поспішати. Хотілося смакувати кожну сторінку, кожну подію. Посеред тексту вгадувалися «великодки» до тої чи іншої реальної події. Не певна, що молодь все зрозуміє, але хто зна.
У книзі присутня сучасна війна. І хоч вона вписана у сюжет неагресивно, все одно може зачепити ваш душевний спокій.”
Книга є в бібліотеці.