МІЙ РІДНИЙ ДІМ – БІБЛІОТЕКА!
Спогади про дружбу й співпрацю з Публічною бібліотекою ім. Лесі Українки м. Києва
Бібліотеки у моєму житті відіграють важливу роль. Все почалося з моїх, мабуть, ще трьох років, коли я вислизала з нашої хвіртки на Києво-Мироцькій у Бучі й чимчикувала повз три сусідні будинки вздовж вулиці, переходила дорогу, заходила до дитячої бібліотеки, віталася із сусідкою, тітонькою Тамарою Торжевською і сором’язливо щось муркотіла. Пані Тамара питала у мене номер абонементу. Позаяк я жодного поняття не мала, що таке той абонемент, то зазвичай називала номер нашого будинку. Тітонька Тамара усміхалась, щось там шукала у великому ящику на письмовому столі, клала перед собою малесеньку книжечку… І, якщо я приносила прочитану книжку, то у мене її забирали, питаючи, що б я ще хотіла почитати. ПОЧИТАТИ – це занадто оптимістично звучало! Адже я приносила книгу додому, а вже мама читала її мені. Проте я ж сама носила ті книги додому! І вимовляла я слово «бібліотека» тоді тільки, як «блібліотека», а «базар» у мене був ще «забаром».
Згодом я вже навчилася читати й сама. Батьки дарували іноді й по декілька книг одразу. Так, у класі 8-му, зиркнувши повз одержану на День народження підбірку вибраного українських класиків, я скривилась: «Не буду цього читати, бо мої однокласники такого не читають!». Мама ледь усміхнулась і відповіла, що, коли за програмою потрібно буде, то прочитаєш. Я ще не знала тоді про свій 9-й клас і крутий поворот моєї долі. Звичайно ж, ходила я і в бібліотеку. А потім всідалася у нашому бучанському батьківському саду, ставила перед собою таз із яблуками і починала трощити ті яблука і читати. Парадоксально те, що жодного разу яблучним соком книжок не загидила.
З роками моєю бібліотекою стала шкільна, спершу у старовинному панському будиночку (як палацик, дивувалась я) оточеної лісом школи на теперішній вулиці Антонія Михайловського. Пізніше, у 9-му класі, на Енергетиків, тоді ще якогось там партз’їзду. Ця, друга шкільна бібліотека, багато в чому дала мені можливість вибрати майбутню професію. Тоді бібліотекаркою у нас була вчителька-пенсіонерка Ніна Петрівна Борсук. Вони з викладачкою української мови та літератури, завучем Раїсою Андріївною Білан почали створювати у школі літературний музей (який на сьогодні, на жаль, повністю втрачений). Я писала листи письменникам, вони надсилали нам свої книги. Пригадую «Тронку» Олеся Гончара, подаровану «Аллі Гоцик та її однокласникам», «Кондуїт і Швамбранію» Льва Кассіля. І навіть лист «зі Швамбранії» на спеціальному (якомусь казковому) бланку. Я ще тоді не знала, що за кілька років сама житиму у тій «Швамбранії», назавжди поринувши в реалії другої половини XIX – початку XX століття. Я стала одним з перших екскурсоводів у тому шкільному музеї, а текст екскурсії написала для нас Ніна Петрівна. Пізніше саме вона привела мене до Київського музею Лесі Українки, де на той час вже працювала наглядачкою залів і навіть мала дозвіл водити екскурсії, брала участь у роботі фондової комісії. Відтоді 25 років мого життя було віддано Музеєві. Але перед тим я стала слухачкою підготовчих курсів до Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, згодом студенткою українського відділення філфаку. А – відповідно – почала користуватися книжками з університетської бібліотеки. Моєю рідною стала і наукова бібліотека Музею Лесі Українки, якою керувала науковець, дослідниця Лесі Українки і Климента Квітки Лідія Всеволодівна Донець, ще одна моя названа мати-вчителька. Дуже вродлива, аристократична, глибоко освічена людина. Її близькою подругою була дочка дружини Остапа Вишні, а Ліда-студентка часами жила у родині Губенків. Тому Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко та інші представники цієї родини часто бували у нашому музеї. Сестра Лідії Всеволодівни Олена Всеволодівна працювала у книгарні «Передплатні видання», отож наш музей часто найпершим міг одержати дефіцитні на той час книги. Пригадую, як одного дня Лідія Всеволодівна покликала мене до бібліотеки, щільно причинила двері, притисла вказівний палець до вуст і підвела до свого столу. Дістала зі сховку якусь сіру книгу і промовила: «Це бібліографія Марії Булавицької та Мирослава Мороза “Леся Українка”. Вона заборонена й вилучена з користування. У ній зазначені заборонені цензурою публікації творів Лесі Українки та роботи репресованих дослідників. Ми не можемо про це комусь розповідати. Проте знайте, Алло, що ця книга у нас є». Так само ми, працівники музею, добре знали, що у наших фондах зберігається, дякуючи старанням Ніни Петрівни Борсук, «Хронологія Лесі Українки» Ольги Косач-Кривинюк, 1970 року видана у США, і яка, може, тільки за десятим разом таки прибула в музей (всі попередні примірники «Хронології» вилучали).
Потім я стала читачкою Наукової бібліотеки Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, де я працюю вже майже чверть століття. Крім того, впродовж багатьох десятиліть я користуюсь книжками та консультаціями у Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського. Безмежно вдячна працівникам Інституту рукопису та співробітникам цієї бібліотеки Надії Стрішенець і Тетяні Добко, які не раз допомагали мені в роботі. Надзвичайно важлива для мене й дружба з Науковою медичною бібліотекою України у м. Києві та її багаторічним директором Раїсою Павленко.
І через усе моє доросле життя пройшла дружба (більше п’яти десятиліть!) з колективом Публічної бібліотеки для дорослих м. Києва ім. Лесі Українки. Адже наш музей і бібліотека завжди були наче організаціями-побратимами. Безліч спільних масових заходів, обов’язкові поїздки на Байкове кладовище 1 серпня. Мене, молодого музейного науковця, трохи дивували емоційні «набіги» в музей директорки бібліотеки пані Людмили Ковальчук, а з нею ще десятка бібліотекарів з традиційними варениками та іншими смаколиками, які й мені тоді діставалися… Це тепер я розумію, що то була командна робота, узгодженість дій, безмежна відданість нашій патронесі, вірність традиціям звягельської, колодяжненської, зеленгайської й київської домівок Косачів. З роками і я стала такою, як мої старші посестри.
Довелося мені неодноразово брати участь у якихось спільних вечорах. Запам’яталося вшанування Олени Пчілки у бібліотеці, основним гостем якого був тоді Євген Сверстюк. Мав він у цей день прекрасний виступ. На святі були присутні й обидві директорки – бібліотеки Людмила Ковальчук та музею Ірина Веремєєва (згодом генеральна директорка Музею видатних діячів української культури у Києві, створеного на основі Київського музею Лесі Українки). Запросили до виступу й мене. Коли я закінчила, то побачила, що обидві керівниці сидять ошелешені. Я злякалась: «Щось зробила не так, щось потрібне не сказала?!». Після паузи промовляє, звертаючись до мене, пані Ковальчук: «Вам треба спати, спати, спати…». Я, приголомшена, дивлюсь на неї, а пані Людмила продовжує: «А тоді відкрити очі і розповідати, розповідати, розповідати…». Це було трохи схоже на позитивну реакцію. Навіть моя директриса мовчки кивала головою в знак згоди. Позитивна оцінка мого виступу була і від пана Євгена. Він навіть запросив мене приносити матеріали для газети «Наша віра», що я згодом зробила, опублікувавши там статтю про побратима Лесі Українки Максима Славинського (до речі, при редагуванні з контексту Славинського щез Пушкін, якого вже тоді «декомунізував» пан Сверстюк). Сам же Євген Олександрович зробив докладний звіт про те вшанування Олени Пчілки у своїй газеті, проте чомусь похвалив лише директрис, а мене не згадав. Я пожартувала тоді: «Все зробила сама директорка Веремєєва!».
Моєю доброю приятелькою декілька років була заступник директора цієї бібліотеки з наукової роботи Ніна Миколаївна Кикоть, яка перед тим багато років прожила в Росії, де подорожувала зі своїм чоловік-військовим. Довший час родина мешкала на Брянщині. Дивовижно те, що в російськомовному середовищі це подружжя змогло зберегти для своїх трьох дітей українську мову. Загалом ще тоді разом із Н. М. Кикоть ми підготували немало літературно-музичних та наукових заходів за тематикою Лесі Українки. Крім усього іншого, впродовж багатьох років я стала свідком і учасницею роботи створеного колись за ініціативи Н. М. Кикоть Клубу бібліотекарів. Першим від Національної спілки письменників України опікувався Клубом знаний тоді письменник, на той час директор Будинку письменників на Банковій, 2, Леонід Кореневич (1935 – 2004). На жаль, передчасна смерть Леоніда Гнатовича, здавалося, перервала цю співпрацю. Але така гарна ініціатива не була загублена. Після Кореневича багато років працював у Клубі бібліотекарів Микола Сом, по його смерті Василь Фольварочний. На мій превеликий жаль, Ніна Кикоть з бібліотеки ім. Лесі Українки через якийсь час перейшла в Бібліотеку для юнацтва, а потім і на пенсію.
Разом із Н. М. Кикоть ми постійно спілкувалися з її подругою, вченим секретарем Бібліотеки Галиною Климентівною Гладченко, людиною дуже симпатичною, патріотичною, добре освіченою, яка щиро підтримувала всі творчі ініціативи пані Ніни. На жаль, підступна хвороба забрала її від улюбленої роботи. Знаю, що Кикоть ще немало років відвідувала її вдома, підтримувала, чим могла.
Від тих років я знайома і з заступницею директора Бібліотеки, людиною стриманою, виваженою, професійною Раїсою Михайлівною Коваленко, яка тверезо і впевнено вже багато десятиліть у складі дирекції бібліотеки веде бібліотечний корабель через усі шторми і рифи, які переживала за ці роки наша Україна.
Пригадую також, що разом з Ніною Миколаївною ми готували якісь бібліотечні брошури про письменників (очевидно, покажчики, до яких я писала передмови). А 2001 року Ніна Миколаївна запропонувала мені підготувати біобібліографічний покажчик моїх праць «”Довго щирими сими словами До людей промовлятиму я”: Леся Українка в дослідженнях Алли Диби» (укладач А. П. Роздобудько, консультант Н. М. Макуха). Пройде ще 20 років, і Бібліотека підготує мій новий бібліографічний покажчик «Народжена під Лесиною зіркою: до ювілею дослідниці життя і творчості А. Г. Диби» (Київ, 2021 р., укладачі Т. Гніда, С. Денисова; редактори Ж. П. Копитко, О. М. Трубайчук). А я, тепер вже працюючи у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, не тільки стала ще більш активною читачкою цієї бібліотеки, але й одержала неоціненну допомогу, професійні консультації в моїй науковій роботі. І їдуть мені книжки з багатьох київських відділів та філій цієї бібліотеки, колеги вишуковують необхідне по МБА і на своїх спеціальних бібліотечних сайтах. Допомагають у підготовці моїх статей, книг, лекцій. Отож щиро вдячна директорці бібліотеки п. Ользі Романюк та головному бібліографу Тетяні Мамализі та іншим бібліографам за цю ініціативу і всю ту працю, яку вони в це вклали. І те, як вони корегують усі посилання в моїх статтях до наукових збірників.
А згодом у серії книг, виданих за підтримки КМДА, побачить світ моя книга «Найкраща лілея з родинного саду Косачів» про сестру Лесі Українки, лікаря, біографа письменниці Ольгу Косач-Кривинюк (у співавторстві з Олександрою Шалагіновою; Київ: Самміт-книга, 2020 р.), післямову до якої написала директорка Бібліотеки Ольга Романюк, тим самим давши путівку в життя нашій роботі. Так само, як і завжди, все перевірили бібліографи (щира дяка п. Тетяні Мамализі). Пізніше у цій бібліотеці була проведена презентація книги. А згодом мене запросили прочитати у бібліотеці серію онлайн-лекцій за тематикою Лесі Українки «[…] в Київі Парнас основувати при помочі «Плеяди” : Перший український нелегальний університет у Києві під орудою Михайла Старицького, Олени Пчілки та Миколи Лисенка» (У назві була використана цитата з листа Лесі Українки до Михайла Драгоманова від 3 (15) жовтня 1893 р. з Колодяжного). Так декілька місяців я розповідала про роботу гуртка, його учасників (від 50-ти до 100 імен, які повертаємо в український історико-літературний процес кінця XIX століття), а працівники бібліотеки супроводжували ці розповіді технічно й насичували потрібною літературою, допомагали з ілюстраціями (скільки ж потрібного було ксерокопійовано, скановано, розшифровано!) та представленням тих дослідників, які у своїх роботах торкалися цієї теми, що, до речі, часто було навіть небезпечно, адже багато з моїх героїв пережили сталінські репресії й концтабори, дехто був розстріляний, а той, хто зміг емігрувати після поразки Української національної революції 1917 – 1921 рр., був пізніше або виловлений більшовиками за кордоном і знищений, як Максим Славинський, або на багато десятиліть підданий комуністичній анафемі й забуттю. Нам вдалося показати те, що поруч із Лесею Українкою не було пересічних особистостей, а всі вони поклали життя і працю на олтар України. Ці лекції я хотіла б присвятила своїм учителям у літературознавстві Анатолю Костенку і Борису Шалагінову, Вадиму Скуратівському та Івану Ільєнку, Леонідові Череватенку і Юрію Хорунжому (двоє останніх дали мені свого часу рекомендації для вступу до НСПУ), Федору Погребеннику і Григорію Аврахову, Юрію Щербаку, Сергію Білоконю та Леонілі Міщенко, Тетяні Третяченко, Ларисі Мірошниченко, Альбіні Шацькій та Михайлині Коцюбинській.
Безмежно вдячна за повсякчасну працівникам абонемента, зокрема Тетяні Хоменко і Аллі Голубковій, читального залу, відділу бібліографії (серед інших особисто Андрієві Своровському), співробітникам технічних відділів Олені Осьмачкіній і Любові Проценко, відділу Віталію Білозіру і Анні Сорухан, співробітникам читального залу, зав.краєзнавчим відділом Тетяні Серебренніковій та працівникам філій бібліотеки, які завжди швидко реагували на мої питання й прохання, вченому секретареві Олені Трубайчук та завідувачці відділом кадрів Ірині Москаленко,
Надані бібліотекою матеріали дали можливість моєму онукові, студентові Київського політехнічного Андрієві Ковальчуку підготувати спеціальні презентації до цих лекцій та до моїх виступів на наукових конференціях за спорідненими темами, де, як один зі співавторів, обов’язково задується Бібліотека ім. Лесі Українки. Усі великі справи в Україні зазвичай робляться толокою. Отож і я ніколи б не змогла зробити жодного дослідження без допомоги колег.
Від 1975 року, почавши працювати у Київському музеї Лесі Українки, мала щастя познайомитися з багатьма видатними діячами української культури, і тоді в моє життя прийшов художник Василь Чебаник викликавши у мене трепетне захоплення. Але я довго не наважувалася підійти ближче і звернути увагу на себе. Цей же чоловік поводився надзвичайно стримано, приводив до музею своїх учнів, уважно опікувався ними. І тільки тепер, вже у бібліотеці, я наважилася ближче познайомитися із автором найкращих, як стверджували рідні Лесі Українки, портретів письменниці, які повністю відповідали її внутрішньому світу. Вдячна Богові і Бібліотеці ім. Лесі Українки за цю, надану мені, можливість.
Отож усе своє по-справжньому доросле життя (те, що по закінченню університету і входження у світ Лесі Українки) пов’язане з бібліотекою на Лук’янівці. Поступово сама бібліотека та її колектив стали моїми найкращими друзями. Тут відбулися мої творчі вечори, презентації видань, лекції. Мені постійно надається будь-яка необхідна допомога: консультаційна, технічна, просто щира людська підтримка у тяжку хвилину чи у мить радості, якою намагаюсь поділитися з найближчими. У свою чергу, чим можу, допомагаю бібліотеці, вишуковую, купую й дарую нові, важливі видання. Разом ходимо до театру, разом їздимо у відрядження, разом переживаємо вимкнення світла, повітряні тривоги, трагічні новини з фронту й тилу. Разом мріємо про Перемогу, разом волонтеримо. Публічна Бібліотека ім. Лесі Українки давно вже стала для мене другим домом. Рідним, теплим, затишним, де тебе чекають і куди ти приходиш, щоб відчути миттєвості щастя, без якого неможливо жити.
Алла Диба, вчений-літературознавець, письменниця.
Київ, вересень 2024 р.