Алла Георгіївна Гоцик (у шлюбі Диба) – літературознавець, поетеса, прозаїк-есеїст, публіцист, літературний критик. Член НСПУ з 1999 року. Народилася 29 травня 1951 р. у м. Києві. Закінчила філологічний факультет Київського державного (тепер – національного) університету ім. Т. Г. Шевченка. 25 років пропрацювала науковцем у Київському музеї Лесі Українки. Від 2000 року – науковий співробітник Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Дослідниця Лесі Українки та її оточення.
Авторка книг: повісті «Далека принцеса: Дітям про Лесю Українку» (1999 р.), поетичної збірки «Заметіль яблунева» (2003 р.), книги документальних есеїв про близьке оточення Лесі Українки «Сподвижники: Леся Українка у колі соціал-демократів» (2003 р.), «Найкраща лілея з родинного саду Косачів» про сестру й біографа Лесі Українки Ольгу Косач-Кривинюк (у співавторстві з Олександрою Шалагіновою, 2020 р.) і сотень публікацій у періодиці, альманахах, антологіях, журналах та наукових збірниках. Переможець багатьох літературних конкурсів та фестивалів. Має звання «Кращий освітянин року – 2018» в номінації «Народ мій завжди буде» за велику просвітницьку діяльність.
Свої прозові та поетичні твори підписує Алла Гоцик, літературознавчі, літературно-критичні та публіцистичні – Алла Диба.
Снайпер
Рідній Бучі
I.
Назвалися братами
І вломились в дім.
Вбили синів,
Дочку й дружину
Зґвалтували.
Забрали все,
Що можуть донести,
А інше знищили
І сплюндрували.
Та, зрозумівши –
Ніяк вже втекти,
Зіщулились,
Очмонились,
Змаліли,
Волаючи вже вкотре:
«Ми ж брати!..»
Й відводячи очиська
Від могил,
Де твої діти,
Друзі і батьки…
Мерщій нап’ялили
Убитих вже вдяганку
І «паляницю» вчили
Кодлом всім,
Жахаючись
Вже скорої
Відплати.
II.
…О матінко Вкраїно,
Серце терпне,
А пальці вперті
Намацують
Розпечений курок:
– Брехливий «брате»,
Згинь в Геєнні¹, в пеклі!
Гори на тім
Бридкому смітнику
І гний там вічно
За свій
Довіку непрощенний
Гріх!
2 – 3 серпня 2022 р.
¹ Глибока й вузька Долина Гінном (греки її називали Геєнна) на південно-західному боці стародавнього Єрусалима, де спалювали немовлят, приносячи їх у жертву язичницьким богам. Пізніше туди кидали усіляке сміття та тіла страчених злочинців, взагалі негідних поховання. Означає пекло на землі.
2014-й. Провесна
Те, що любові нема –
не печалься
просто буває зима
час від часу.
(Олеся Мамчич)
1.
Ми були певні:
В Україні вже нема чоловіків.
Усі ж ми – Мавки, Берегині
І амазонки… А проте
Душа чекала Свята й Дива,
Душа чекала – contra spem¹!..
Душа маліла і міліла,
Бо навкруги було пусте…
Пустеля, самота безмежна
І жодного вже козака,
Душа страждала невоскресла,
Стогнала змучена душа.
І раптом крізь небесну браму
Господь всіх нас благословив.
Вже є, кому гукати: «Слава!»,
Кого плекати і любить.
2.
Напиши мені листа
На стрімкій автостраді блакитній,
Напиши на Дніпровій хвилі,
На небесній пекторалі,
На верховіттях бучанського лісу.
Напиши!.. І прочитай Сам
Своїм оксамитовим голосом
Пошепки… мені на вухо.
Щоб розкрилося опечалене серце.
Послухай!.. Себе, мене, вéсну,
Збентежену моїм чеканням –
Стежиною через вічність…
12.04.2014 р.
¹ Алюзія до вірша Лесі Українки «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюся!»).
***
Торкнусь сивин Твоїх рукою
І розчахну життя навпіл:
Усе, що чорне – не зі мною,
Усе, що біле – заметіль
Моїх розквітлих травнем весен,
В яких Тебе ще не було.
У сивині Твоїй воскресло
Моєї юності крило.
23.10.2000 р.
***
Наїжачився ранок незавершеним ділом,
А закоханий вітер яблуньку обійняв.
І відчула я руки, рідні, дужі, ласкаві,
Твої руки, коханий, на зомлілих плечах.
Дніпропетровськ (нині м. Дніпро),
29.07. 2015 р.
Жіночий портрет
Ти чесна жінка, ти не продаєш
своєї вроди й пестощів за гроші.
(Леся Українка)
Я горда жінка – мене легше вбити,
Ніж зґвалтувать, умовить, підкорить.
Я горда жінка – можу я любити,
Й десятиріччями про це не говорить.
Я мудра жінка – знаю, що зашкодить
Моє втручання у труди Твої,
І відступаю я на край безодні,
Ховаю очі і свої світи.
Я горда жінка, горда й недоступна,
Я вперта жінка – втілений протест.
Я протестую! Я нуртую… Я простую –
На Твій Ельбрус несу тяжкий свій хрест.
2000-ні роки
***
Ірпінський міст і приспана ріка,
Знайомий ліс і випитий до дна
Ставок мого дитинства край вікна.
За рогом рідна хата і печаль
Моїх назавжди відшумілих весен,
Куди іду вклонитися батькам,
І все чекаю… Боже, хай воскресне
Моє дитинство у буянні трав
І знов любов торкнеться перевеслом!..
8.03.2000 р.
***
Викрешує доля похмурі світанки,
Рихтує калюжі на стежці моїй,
Заквітчує обрій загрозою втрати,
Нагайкою зливи підхоплює в бій.
О зимо, злодійко, де сніг і морози?
І де мій коханий – не бачу, а йду…
Із січня у лютий, тамуючи сльози
І гріючи щастя у серці несу.
3 січня 2022 р.
Бучанська мелодія
1.
Люблю ласкавий літній ранок
І запах кави… Край вікна
Твоїх жоржин квітки печальні
І електричку, і літак
Під хмарами над нашим садом.
І ліс люблю цей, нашу школу,
В яку зі мною не ходив.
Люблю цей сад… Люблю весною
Грозу травневу, рідний дім
І дим над стежкою від вогнищ…
Скажи ж, де тут Твої сліди?
Тоді ступлю я у Твій ранок,
Сховаю очі в небесах,
Твої квітки оці печальні
Дозволь у серце заховать…
2.
Налий мені вина терпкого
Й повідай про свою печаль.
Криваві крапельки зволожать
Мої вуста, Твої вуста.
Сльоза впаде в жагучий трунок
І завесніють небеса…
Налий мені вина… Отрута?! –
Налий, налий мені вина!..
Вересень 2014 р.
***
Я вагітна Тобою,
Несу це маленьке, щемке відчуття
І щодень, повсякчас
Розчиняюсь у зоряних росах.
І, вже вкотре, любов стоголоса
Проростає в мені
Ніжним паростком квітня,
Травневими грозами в Бучі…
Через лоно моє,
Через горло і мозок, крізь коси…
Щоб злетіти в Твій космос.
Я в коханні своєму
Народжую Вічність і Осінь…
14 – 15.02.2018 р.
***
Любов моя травневокрила
Мене у юність потягла,
А я пручалась, не хотіла,
Я вже бабусею була.
Вона ж мене зеленопінно
Шубовснула в бучанські трави,
Грозою теплою умила
І проросла крізь біль і пам’ять.
2000-ні роки
***
Розквітає бузок і душа умивається травнем,
І вихлюпує з серця у свято весняних доріг,
Наді мною веселкою в небо злітає,
Тихим леготом вітру гукнувши мені: «Дожени!..»
І біжу я крізь роси, дощі і печалі,
Доганяючи душу весняну свою.
Зацвітає бузок, умивається сонцем і травнем.
Я назустріч любові, забувши про втрати, іду!
2000-ні роки