У другій номінації конкурсу “Поетична зима Миколи Сома 2020-2021” – “Кращий власний поетичний твір” – друге місце посіла Ірина Мостепан (дівоче прізвище – Мельник). Народилася у м. Рівне. Навчалася в Олександрійській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. У 2011 році закінчила Рівненський державний гуманітарний університет. Нині мешкає у місті Ірпінь. Із 2012 року – член Національної спілки письменників України.
До творчого доробку авторки входять поетичні збірки:
«Віками зшиті слова» (2012 р.); «Вікна. Книга перша» (2016 р.); букмеседжі «the Verbarium. Ілюстрована поезія» (2016 р.); «Ласкавий хліб» (2021 р.).
Авторка відеопоезій:
«Ластівонька»
«Різдво»
«Світло»
Поезії Ірини Мостепан, надіслані на конкурс “Поетична зима Миколи Сома”
Ласкавий хліб
Лютий. Вони вийшли з домів
навпомацки, навпочіпки, – просто, хто як знав, просто, хто як умів –
як сльози виходять з очей в обітований світ.
Такі, як є: неповторні, прекрасні, всі схожі на дотик і різні на зріст.
І ось, таким великим густим натовпом, всі вони стоять тут,
забуваючи дорогу назад, стоять і ростуть, стоять і ростуть,
обабіч гострих вилиць вулиць Його, посеред добрих дворів, біля дрібних дверей,
як вербові гілки тримають бубняві бруньки – так тримають вони на руках важких довгоногих дітей.
І ніби дворові пси облизують пальці замерзлі Його, облизують щоки і ніс,
труться густою шерстю об коліна, не боячись збити з ніг,
ніби бджоли збирають нектар – гладять шию Його пітну.
І коли Він, всерозуміючий, вповільнює німу ходу –
вони, з простягнутими долонями, просять каміння хоч би́,
а Він повнить їхні цистерни зерном і леліє їхні хліби.
Вони просять у Нього хоча би змій, хоча би змій у цій пітьмі,
а Він повнить рибою їхні човни і колиски – Людьми, і колиски – Людьми.
І коли Він опускає повіки тяжкі – вони кладуть хрести на ці очі з крильми…
І вона стоїть тут, їй кажуть: «Проси, він дасть все, проси!
Губами хапайсь за рибальські гачки – як не хочеш із роси і води. Проси.
Собаки просять крихт, віслюк голосом людським просить не йти, і ти проси.
Он ті летять з ирію і просять… якісь просять качки! А ти…!
Що ти, як риба мовчиш? Просять: «Проси.
Ну, що ти витріщилась, ну, що ж ти… проси…
Подивись, як ти живеш (Боже, прости), – кричать, – проси!!!»
Лютий. А вона стоїть по серце в сизій густій ріці,
тримає сизооку рибу в нутрі, тримає сизощоке сонце в руці,
сиза, як хмара, повна води.
І якби їй було про що просити, як падати, куди йти…
Але про що їй просити? як їй впасти? куди їй піти? Ще ж стільки днів до
весни…
От і стоїть із цією водою в роті, соромлячись своїх сліз,
ніби привселюдно одяг знімають, який в тіло вріс.
Боїться водою цією спричинити Йому біль,
боїться, що спис під ребром заболить від її прохань і від її хвиль.
Та що просити… Він же знає все й так: про картання її, про ГУЛАГ,
про голокост, про самосуд, про саркофаг.
Він навіть знає, що любов, з якою вона стоїть в ріці, – Його,
Він навіть знає, що вона попросила би, якби з нею заговорив Бог.
Тому навіть, якщо вона не просить чи й просить, але якось не так,
Він все одно знаходить її в найглибших річках, у найтяжчих гріхах,
і виносить її сухою з води на руках, ось так…
і завше виправдає її, на якім би вона не була суді,
і щораз вчитиме її, ніби ніколи раніше й не вчив, іти по землі, як по воді.
І. Будинки
Другу, ліквідатору ЧАЕС
Якщо крім болю нема про що говорити –
тоді завжди мовчи.
Мовчи про свій золотий біль,
про тугу свою золоту, про це золото звідусіль.
Поводь себе так, ніби ти й не знаєш, що це таке,
ніби туги такої насправді й нема, ніби каміння у серці – легке,
ніби будинки твої, як сироти – не твої,
ніби не ти їх покинув самісіньких на великій-великій землі,
ніби у них немає вух, ніби двері у них – не роти,
ніби верба з цієї стіни, як рука, і повинна тут рости,
ніби жінка, як вишня, біля того вікна і має родить вишеньки,
ніби й до вибуху слова її – аварійні гудки,
така вона змарніла й смутна, з очищами на обличчя все,
і дивиться тими очищами, ніби сина у храм несе,
до болю схожа на тебе, тому завжди вір їй, вір,
ніби прірва у її грудях, як вікно, найменша з усіх прірв,
і вона не говорить, бо просто вона, як стіна – німа,
мовчи і дихай, ніби зима – це всього лиш зима.
ІІ. Ти
Тепер не треба ніяких сталкерів,
не треба рупорів, цензорів, ангелів,
ніяких сліз,
ніяких слів,
ні якорів,
ні прапорів –
Чорно-биль доз-рів.
Чорно-биль доз-рів.
І пий, не пий молоко,
і сип, не сип всіх піском,
будуй саркофаги, мий піною вулиці…
У тебе серце в цій піні й потилиця,
у тебе стали загострені вилиці,
колосяться пальці твої золоті
по животі, як по чорній землі,
і ти у цій піні, як на Божім суді…
Дивися навколо – тут стільки води,
що ти мусиш навчитись по ній іти.
І це все – ти, все – ти і ти, і ти,
і я – це ти, і ти – це ти, і ми – це ти.
Іди в цю купіль.
Я – чорно-зем,
ти – чорно-біль.
ІІІ. Світло
Вона прокидається посеред ночі,
розплющує очі,
слухає Бога, заплющує очі,
темні та німі, як розриті могили.
Прощається з усіма, кому вона не доснилась,
відкашлює сон, доспівує пісню про Сина,
світить Йому, не зважаючи, що вже відсвітила.
Забувши про дівочу ніжність і вдовину жіночність,
іде закопувати тяжку і велику самотність:
усіх військових-хіміків, техніку, вчених,
світлих людей, ржаві дерева, траву зелену,
асфальт, видовбаний біля школи,
ляльки, сервізи, альбоми і радіоли,
руки-квіти, які берегли її від напасті,
ноги-квіти, які не давали їй впасти,
очі-квіти закопує, чисті й суворі,
плечі-квіти, які не сховають її вже від горя,
голос-квітку, голос, яким ніхто вже не заговорить –
усе, що цвіте посеред цього радіаційного поля.
І коли ти прийдеш сюди знову –
ти не побачиш її слідів, ти не почуєш її мову,
ти не знайдеш слів, щоб описати в серці її радість,
у тілі її – квітковість, спокій її, ніби старість,
ти не знайдеш сліз – омити зажуру в її горлі,
ти для неї – гуру в цьому радіаційному полі.
Тому поводь себе так, ніби ти не знав ніколи,
що увесь біль складається з води і світла довкола.
І якщо не знаєш, куди йти – йди на світло.
Ступай так, ніби в тобі десь розквітло,
Прощай так, ніби в тобі росте трава і нічого більше,
І впавши – вставай, так як Бог встає в кінці кожного вірша.
Казка про рукавичку
Ішов собі по Сандармоху дід,
ім’я в нього було – Капітандержбезпеки.
Залізну рукавичку згубив дід-гниловид,
і до її роззявленої глибокої пащеки
якийсь юрист уліз аж в стравохід,
за ним – міністр і журналіст.
Повз рукавичку проповз письменник,
вліз всередину, покликав ще гвардію,
цитував напам’ять прострілену Євангелію,
казав голосом рівним, тяженним:
«От коли прийде Ісус у цю нашу казарму,
збере рукавички, посіяні в лісі,
коли Він одягне одну тісно-залізну –
я запитаю в нього найперше, звісно,
де поділась та твоя сукня фіалково-ніжна,
запитаю, звісно, про що голо… голо… голосно мовчали твої повіки-вітрила,
я запитаю про сяйво від твого слова, про сяйво від твого тіла.
Нехай би Він відповів голосом, яким ти завжди мені говорила…»
Із рукавички доносились голоси, начинені кулями прибульців:
– Пустіть переночувати, у мене злипаються очі, у мене забрали капці…
– Пустіть переночувати, я – театральний діяч, хлопці!
– Я – однодумець Хвильового, – чулося серед тисяч…
– Я читач…
– Я – міністр освіти, пустіть ще одного…
– Я займався розвитком агрофізики довго…
– Я – автор історичних романів…
– Я приніс папіроси, я без чемоданів,
– Я – лідер неокласиків…
– Я просто любив…
– Я жив…
Й… а… іск… ів… рв… див…
І. Говори
У період з 2 до 4 години був перерваний сон жителів Рівненщини у зв’язку з проведенням операції «Захід». У інших районних центрах та селах все розпочалась на світанку. На подвір’ї будинку однієї репресованої сім’ї німими свідками лежали багато розкиданих книг…
Відсьогодні згадай всі казки,
бо тремтять, як поранені птахи,
букви дзвінкі – глухі.
Тихо.
У притухлі, гнилі вечори
до світанків ми йдемо у прірву.
Про любов говори! Говори! Говори!
Серце болить – вирви.
Не мовчи! Хай говорить рілля,
хай говорять ріка і серце:
«Україна моя! Моя!»
в тисячах герців.
Відсьогодні згадай всі казки,
не забудь, що рідніше від кулі –
Словники! Словники!
щоб люди чули.
ІІ. Гола
Ти по колу ходиш – ти гола,
ти, мов сад, в самоті – безплідний,
ти співаєш, як «гей, гей, соко́ли»
залишали земельку рідну.
Ти цілуєш стіни довкола
цілуванням, Сибіру гідним.
Ти по колу ходиш – ти гола,
ти, мов сад, в самоті – безплідний.
Ти тримаєш двері за пальці,
слізно мимриш лелечим дзьобом,
сповиваєш і горнеш до серця
наполохані вікна відходом.
Ти по колу ходиш по колу…
Есе Ірини Мостепан про Миколу Сома
Людина сміх-несміх
Прочитала книгу Миколи Сома «З матір’ю на самоті» – єдину, цього поета, у домашній бібліотечці. Якась інформація пригадалася, якась знову зазвучала, як нова. Але ж, здається, у збірнику – жодного слова про особистість Миколи Даниловича?! Та ні, через призму цієї книги про Василя Симоненка розкривається вся сутність Миколи Сома.
Ще зі вступної статті помітно його безстрашність (хоча про себе він скаже: «Звичайно, я теж людина зі страху»), яка проявляється у тому, що коли друзі й побратими, боячись за свою репутацію, лише по закутках виказували власне ставлення до «неблагонадежной» постаті Василя Андрійовича, – то Микола Сом вдруге видавав книгу «З матір’ю на самоті», але вже не «порізану» радянською цензурою, а з першоджерела. Автор її різноманітно доповнив фотокартками з особистого архіву, зібраними посвятами і спогадами колег, друзів, родини, стенограмою обговорення поезії М. Вінграновського і В. Симоненка, листами, адресованими йому від матері Василя – Ганни Федорівни.
Якщо прочитати згадувану стенограму, то тут хочеться акцентувати увагу на тому, що під час обговорення творчості були присутні самі автори: Микола Вінграновський та Василь Симоненко і також Максим Рильський, Любов Забашта та інші авторитетні постаті, і Микола Сом уже тоді назвав Василя геніальним, виокремивши його вірші, які згодом стали хрестоматійними. Для «його» Симоненка не потрібно було вмирати, щоб бути об’єктом возвеличення та захоплення. Він йому таким був живий.
А чого варті не рясні на слова, але, сповнені любові й материнської ласки, листи від Ганни Щербань (Симоненко) до Миколи Даниловича?! Ця жінка, маючи такого сина, не могла помилитися в оцінці. Вона глибоко поважала й цінувала Сомика та його Соменят.
Без зверхності, без уваги до власного я, з жертовністю й любов’ю Микола Сом потрудився над книгою «З матір’ю на самоті». З її сторінок дізналася і про колискову «Рученьки-ніженьки» з телепрограми «На добраніч, діти». Цю пісню слухати-не переслухати. Скільки простоти й щирості в куплетах, і як торкають серця звертання «рученьки-ніженьки, лагідні очі» та слова «татова сила й мамина ласка іде до маленьких сердець». А далі у моєму дослідженні були статті-спогади Миколи Сома про історію написання цього тексту та Симоненковий відгук у двох реченнях: «Миколо, що ти наробив! Ти заколисав всю Україну».
На жаль, віршів Миколи Сома на теренах Інтернету не так уже й багато, але приємно те, що дві скановані збірки «Вишиванка» та «Передай кодолу!», розміщені на сайті Публічної бібліотеки імені Лесі Українки міста Києва, дають змогу доторкнутися до душі цього поета. Цінність їхня ще й у тому, що збірки – перевірені автором і звірені з авторським задумом, бо вийшли ще за його життя.
Прочитала, закрила монітор, займаюся буденними справами, а перед очима стоїть усміхнений, щирий і простий чоловік (простий – не спрощений, – як сказав Степан Крижанівський у стенограмі). Стоїть чоловік, який мав у дитинстві гіркий клопіт із шурхотливим костюмом, який мама пошила з плащ-палатки; який йшов голодний і холодний у чунях «ношених-поношених, сльозами орошених» шукати батька, який не повернувся з війни; який грався мінами, патронами, самопалами, бо інших іграшок не було. Стоїть чоловік під дубами, колисаними солов’ями, з великим вразливим серцем, яке за проханням може покинути людину, і тоді вона стає сліпа, глуха й безсердечна. Стоїть чоловік і каже: «Я – вічний сміх. Така моя робота».