Серед учасників конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2023-2024» є автори, які не посіли призових місць, проте мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки. Твори публікуються з дозволу авторів.
Я, Кольцова Надія Тимофіївна, народилася 16 червня 1948 року в с. Антонівка Варвинського району Чернігівської області в сім’ї вчителів. Середню школу закінчила в 1966 році з відзнакою. У 1971 році здобула диплом про вищу освіту в Уманському сільськогосподарському інституті. Тут же закінчила і факультет громадських професій, відвідувала літературну студію. 35 років працювала на різних керівних посадах у радгоспі «Требухівський», а потім 16 років мала постійну справу з книгами, працюючи бібліотекарем Требухівської сільської бібліотеки на Броварщині.
Поезії почала писати іще в шкільні роки, потім – в інституті, а пізніше у Требухові, коли у 1982-1986 рр. відвідувала Броварську літературну студію, яку очолював Микола Сом та згодом Марія Воробей. Одночасно працювала і громадським кореспондентом міськрайонної газети «Нове життя».
Першу збірку поезій «Моєї пісні яблуневий цвіт» видала у 2003 році, а потім одна за одною світ побачило іще дев’ять моїх книг. Написані мною вірші, нариси та інші публікації друкувалися у багатьох газетах та журналах, одночасно співпрацювала з шістьма композиторами, в результаті чого покладено на музику 45 текстів пісень. Я Лауреат Броварського районного конкурсу авторської пісні 2010 року та Лауреат поетичних районних конкурсів «Перо натхнення» 2011, 2012, 2014 та 2015 років. У 2014 році номінувалася на Національну премію ім.. Богдана Хмельницького Міністерства оборони України, кілька разів брала участь у передачах радіо «Голос Києва» в програмах «На суботню гостину» та «На перехресті сільських доріг» разом з Миколою Сомом. На творчих зустрічах М.Д.Сома виступала в Київській міській публічній бібліотеці ім.. Лесі Українки, в Українському Фонді культури, часто проводила творчі зустрічі в Броварській ЦБС, у Броварському міському клубі, у Требухівських школі і сільській бібліотеці та на малій батьківщині – у селі Антонівка та смт. Варва на Чернігівщині. Кілька років була членом редакційної ради газети «Отчий поріг» Чернігівського земляцтва у місті Києві, яку очолював Лауреат Шевченківської премії, відомий поет, чудовий журналіст Леонід Горлач.
Я член Національної спілки журналістів України з 2007року, Почесний вчитель Требухівської школи (нині це ліцей) з 2005 року. У Требухові та у Броварській районній бібліотеці проводила із своїми підопічними години пам’яті нашого відомого поета-земляка Миколи Даниловича Сома, а у лютому 2023 року за участь у конкурсі «Поетична зима Миколи Сома», який проводили Київська міська організація НСПУ та Публічна бібліотека імені Лесі Українки, нагороджена Дипломом 3 ступеня.
12 січня 2024року Надія Кольцова
ЗАСІЯНЕ МІНАМИ ПОЛЕ
Засіяне мінами поле.
Снаряди стирчать із трави.
І там, де стояли стодоли –
Одні тільки вирви й рови.
Земля-годувальниця боса,
Хто їй цю біду передрік?
Не мін і не куль вона просить,
Наруг не забуде повік.
Не вибачить хижим тиранам,
Що хочуть Вкраїну розкраять,
За кров, за розруху і рани,
За хлопців, що в танках згорають.
Спустошені нині оселі,
Орда насувається вперто,
Зробила з Донбасу пустелю,
Усе на шляху хоче стерти.
І котиться горе по світу,
Та гнів наростає у нас.
Рядки Кобзаря Заповіту
Такі актуальні в цей час:
–Поховайте та вставайте…
10.04.2016 року
БАТЬКІВСЬКЕ СЕЛО
Я спішу до села, до села, де колись народилась.
Я спішу до села, де навчилась ходить по росі,
І не знаю, чому, ой чому мені знову наснилось
Те село вдалині, у своїй незрівнянній красі.
В липні наші поля бронзовіли щораз колосками,
А зелені ліси розчинялись в прозорій імлі,
Я смачний коровай куштувала тоді з земляками,
Що працюють щоденно на цій благодатній землі.
В теплі ранки колись з батьком сіно на луках косили,
І ніякий пейзаж не зрівняється з нашим отим.
Від своєї землі набиралась снаги я і сили,
І здавалось мені все навкруг золотим-золотим.
Я любила село у тумані густім спозаранку,
Коли батько будив на узлісся гонить череду.
А у свята, було, він завжди одягав вишиванку…
Та без нього тепер, та без нього селом я іду.
19.07.2008р Надія Кольцова
ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ
Ви, мамо, сказали, що я народилась
В найкращій країні, в хорошій сім’ї,
Де гори високі, де ріки широкі,
Поля неозорі, дзвінкі солов’ї.
Духмяність полину, і трави шовкові,
І кущ при дорозі, й красуня -Десна,
Сади українські, зоря світанкова, –
Мені наймиліша моя сторона.
Не хочу в Ізраїль, не мрію про Штати,
Моя Батьківщина для мене свята.
Хай буде щаслива, вродлива й багата
Як вечір погожий, як юні літа.
Я, мамо, ніколи її не покину,
Я, мамо, ніколи не зраджу її,
Величну й красиву, люблю Україну,
І даль журавлину, і спів солов’їв.
Надія Кольцова
ДЕ БАТЬКОВА ВИШНЯ РОСТЕ
Столочене жито, обірвана пісня,
І мрії, які не збулись.
Розгрузла весною дорога горішня,
Що в світ виряджала колись.
Що в світ виряджала і радо стрічала
З близьких і далеких доріг,
Та бережно потім мене проводжала
На батьківський рідний поріг.
Де хата в садочку, шовковиця-диво,
Що часто гойдала мене
На гойдалці вранці. Була я щаслива,
Не знала, що все це мине.
Що батька не стане зимової днини,
Що хата не наша уже.
Там смуток гуляє свої іменини,
Досада його стереже.
Не вип’ю води із дитинства криниці,
В дворі не пройдусь споришем.
Мені вже не сняться казкові жар-птиці—
Їх змило правічним дощем…
Немов і успішна, немов і щаслива,
Немов і надійні тили,
То звідки взялася ця думка зрадлива,
Що ніби невірно вели
Мене по життю особисті дороги,
І часом робила не те?
В село мене кличуть на сповідь тривоги,
Там батькова вишня росте.
Надія Кольцова
НАМ СУДИЛОСЯ З ВАМИ
Відірвуся колись я від дерева роду. Упаду. Упаду у високу траву.
Не в траву. Не в траву, бо мені в нагороду приготують старанно оселю нову.
А допоки живу – і люблю я, і мрію, стійко зношу усе, що нам доля дала,
І плекаю свою заповітну надію, що Вкраїну не всушить чужа омела.
Українці мої, і чорняві, й біляві, і високі, й низенькі, веселі й сумні!
Наймиліші для нас ці гаї кучеряві, ріки ці, що у рідній течуть стороні.
Нам судилося з вами усе пережити, стільки болю й зневіри на душу лягло!
Та від цього не станемо менше любити Україну свою, кожне місто й село.
Надія Кольцова
ЗАБУТИ НЕ МОЖНА
До 90-их роковин Голодомору в Україні
ЗАБУТИ НЕ МОЖНА. ДОЛАЮ ЗНЕВІРУ.
У КНИГАХ ЧИТАЮ, ЯК ВСЕ ЦЕ БУЛО.
ТА Я ВСЕ НЕ ВІРЮ, НІЯК НЕ ПОВІРЮ —
ВІД ГОЛОДУ ПУХЛО, ВМИРАЛО СЕЛО.
У НАС ЧОРНОЗЕМИ ГЛИБОКІ, БАГАТІ.
ВРОДИЛО УСЕ, А НАСТАЛА ЗИМА —
ЧОМУ В СЕЛЯНИНА, ЧОМУ В ЙОГО ХАТІ
НІ ЇСТИ, НІ ПИТИ НІЧОГО НЕМА?
ЗАБРАЛИ ПШЕНИЦЮ, ЗАБРАЛИ І ЖИТО,
ЗАБРАЛИ НАДІЮ, ЗАБРАЛИ ДОТЛА.
І МОРОМ МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ БУЛО ВБИТО,
НЕМОВ В УКРАЇНІ ОРДА ПОБУЛА.
ЗНОВ ПРИЙДЕ ВЕСНА, КВІТУВАТИМУТЬ ВИШНІ,
НАДІЮСЬ,НЕ БУДЕ НАЗАД ВОРОТТЯ,
АЛЕ НЕ ЗАБУДЕ НІКОЛИ ВСЕВИШНІЙ
ЗА НАГЛО ОБІРВАНІ ЇХНІ ЖИТТЯ,
НАДІЯ КОЛЬЦОВА
ЦЕ МОЯ УКРАЇНА
КОЛИ ТИША КРИЧИТЬ НІМОТОЮ,
КОЛИ ЧОВЕН ПЛИВЕ ЗА ВОДОЮ,
КОЛИ ВІТЕР ЗАПЛУТАВСЯ В ВІТИ,
КОЛИ МРІЮ ТЕБЕ Я ЗУСТРІТИ,
КОЛИ ЖИТО В ПОЛЯХ КОЛОСИТЬСЯ,
І НАВКРУГ ПОЛОВІЄ ПШЕНИЦЯ,
КОЛИ РІЧКА ТИХЕНЬКО ХЛЮПОЧЕ,
КІНЬ ВОДИЦІ НАПИТИСЯ ХОЧЕ,
КОЛИ СОНЦЕ ЯСКРАВЕ Й ПРИВІТНЕ,
ВСЕ НАВКРУГ УСМІХАЄТЬСЯ Й КВІТНЕ,
КОЛИ СОНЯХ СХИЛИВСЯ ДО ТИНУ,
КОЛИ МАТИ КОЛИШЕ ДИТИНУ —
ЦЕ ЖИТТЯ, ЦЕ МОЯ УКРАЇНА
НАДІЯ КОЛЬЦОВА
ЧОРНОБИЛЬ – ЧОРНИЙ БІЛЬ
Чорнобиль – чорний біль, Чорнобиль – чорний смуток,
Нездійснених надій помножений здобуток.
Скалічених життів остання епопея,
Була це, вочевидь, для нас усіх Помпея.
Щоб мирний атом так повів себе не мирно,
Вбивать чи руйнувать – йому було все рівно.
Дітей осиротить, зробити з міста пустку,
Ні в кого не спитать до горя перепустку?!
Чорнобиль! Подивись плоди своєї праці.
Не приховають біль кмітливі папараці,
Не затушують сум художники тямущі,
Не порахують втрат чинуші всюдисущі!
Надія Кольцова
ВЕСЬ СВІТ ПРИНИШК
У ніч безсонну напишу рядки,
Що невимовним болем оповиті,
Бо в Україні – он—бойовики,
Війна, розруха, біженці, убиті.
Що думав той, що розв’язав мішок
І висипав на нас страшні нещастя?
Весь світ принишк – у людства стався шок:
Чи подолать нам путіна удасться?
«Збирач земель», що розпочав війну
Жорстоку, підлу, злу, несамовиту,
Криваву, безпідставну, затяжну…
Привів кремлівську озвірілу свиту.
Фашист новітній слави захотів?
Здолати незалежних українців?!
Зробив умить із росіян-братів
Ненависних та проклятих чужинців.
А ті, зомбовані, страшні бойовики
Йдуть заробляти бариші на смерті…
Один лиш рух злочинної руки –
І сотні доль спаплюжені та стерті!
Із мінометів, «градів», «буків» б’ють,
Вже схожий край на вилинялу хустку.
Перетекла з Росії каламуть, —
Зробити з України ворог хоче пустку!
За що вбиваєте, калічите людей?
За що згорають у вогні солдати?!
І у ім’я яких святих ідей
Ви хочете шматок землі відтяти?
Не даймо ж затягнути той аркан,
Аби біда усіх не зачепила…
…Щоб курка не літала за паркан –
Підрізати проклятій треба крила.
26.08.2014 року Надія Кольцова
Я НЕ ХОЧУ ВІЙНИ…
Мрії та роздуми українського підлітка записала Надія Кольцова
Я не хочу війни, щоб стріляли гармати,
Щоб вбивали стареньких, дітей і жінок,
Щоб від снайперських куль помирали солдати,
А шокований світ розгубився й примовк.
Я не хочу війни, щоб наш тато був з нами,
А не там, де стріляють, де порох і дим.
Щоб був мир на землі, щоб не плакала мама,
І ніколи ніхто не вмирав молодим.
Батьківщина одна – так нас в школі навчали,
І священні кордони її, і земля,
Українці не раз ворогів вже долали,
Та неждано нависла загроза з кремля.
Хай завжди будуть сонце, і мама, і тато,
Хай затихнуть гармати, затихнуть навік,
Щоб додому живі повертались солдати,
А Всевишній нам мирне життя передрік.
Підросту і піду захищать Україну,
Не злякає мене ворогів хижа тінь.
Не дамо з Батьківщини зробити руїну –
Для майбутніх її збережем поколінь!
Це обов’язок мій – боронити Вітчизну,
І мене надихає прислів’я старе:
Подолаємо гідру підступну і грізну,
Бо «хто прийде з мечем – від меча і помре».
Похлинись своїм злом, ненависна навало,
Що руйнує усе, і нема вороття,
Що дитинство у нас назавжди відібрала,
Зазіхнувши на гідність, свободу й життя!
24.01.2015 року Надія Кольцова
Пригадалось
ЩЕ ВЕЛИКУВАТІ ЧОБІТКИ
У чулані прохолода й тиша,
Напівтемно навіть в ясний день.
Десь за скринею сховалась миша,
Затаїлась там і ні телень.
А мені ж цікаво до нестями
Роздивитись, де і що лежить,
Доки ще немає вдома мами,
Доки день до вечора біжить.
На полицях глечики, горнята,
І полумиски, і казани.
Чим багата українська хата –
В свято вам покажуть всі вони.
А у скрині – там всього доволі:
Рушники, й корсети, й сорочки
Полотняні, вибілені в полі.
Біля скрині – з хрому чобітки.
Одягнусь у вишиту сорочку,
У корсет, і плахту підв’яжу
Крайкою, яку знайшла в куточку,
Та й мерщій до дзеркала біжу.
Подивлюсь, яка я українка.
Випало намисто із руки.
Глянула, і розсміялась дзвінко –
Ще великуваті чобітки.
Взулась, запишалася, нівроку,
По кімнаті павою пройшлась…
Одягну це все через три роки,
І тоді ніхто не скаже: «Зась!»