Андрієнкова Оксана Олександрівна народилася 5 серпня 1965 року у м. Мурманську. Закінчила школу №3 у м. Прип’ять Київської області. Після аварії на Чорнобильській АЕС проживала у м. Славутичі, працювала у краєзнавчому музеї. Друкувалася у місцевій та освітянській пресі, є декілька збірок віршів для дітей і дорослих.
* * * * *
Будні збігали тихо,
схожі на сни Морфея.
Забунтував Везувій,
попелом вкрив Помпеї.
Може, і ми поснули,
склавши духовні крила,
й лавою збайдужіння
всіх в одну мить накрило.
Хто світлий час знеструмив,
переписав закони,
в прірву буття відкинув
праведності канони?
Хто написав сюжети,
пороздавав всі ролі,
щоби театр абсурдів
не відмінив гастролі?
Хочуть видовищ люди.
Срібні дзвенять монетки.
Хто там за ляльковода?
Хто за маріонетку?
Випито горя чашу.
Бурям нема упину.
Руки лихвар нагріє,
ще й посміється в спину.
Радість, мов бризки сонця,
сіється над полями.
Та і на сонці часом
дуже помітні плями.
Точні ваги Феміди:
не оминути кари.
Гідно б знести тортури,
долі страшні удари.
Щоб не спалила землю
вогненна колісниця,
в душах дзвеніти мусить
правди незламна криця.
ТРИ СВІЧІ
Вже журба-журбиця,
стомлена черниця,
храм душі відкрила,
свічі запалила.
Першу – за кохання,
зоряне спіткання,
ніжність барвінкову,
вірність серцю й слову.
Свічечко-медунко,
стань солодким трунком,
ніжним фіміамом
поділися з нами.
Другу – за тривоги,
пройдені дороги.
Злуди* хижі крила
вишар* снів накрили.
Свічко-восковице,
святості сестрице,
виплач серця муку –
спогад про розлуку.
Третю – за світанок,
чистий щастя ганок.
Стишить веремію
вогнецвіт надії.
Свічко золотава,
запалай яскраво,
бо твоє горіння –
за душі прозріння.
*Злудв –омана.
*Вишар – торішня трава.
ТИША
Вона обпікала льодом байдужості,
катувала німотою арктичних пустель,
виснажувала бездонністю думок,
огортала липким павутинням сумнівів,
дозволяла торкатися далекого
і нестерпно гарячого проміння мрій.
Вона розбивала об гострі скелі дійсності,
а згодом розпанахала трепетну душу,
вийнявши звідти закаменілий осколок гордині
і змусила мене стати на коліна перед Богом.
* * * * *
На бакші* неба дозрівають гостробокі зірки.
Схожі на срібні плужки,
вони розрізають важкі чорні скиби мороку.
Розлогі сосни, немов міцні каріатиди,
підставляють свої рамена під оболок* вічності.
А прозеліт*-місяць,
шукаючи рівноваги між світлом і пітьмою,
довірливо сприймає філософію ночі.
*Бакша – баштан.
*Оболок – хмара.
*Прозеліт – новий прихильник якого-небудь вчення, переконання.
НАД МОГИЛОЮ
Ой стояв козак над могилою.
Розривалося серце тугою:
Чом ти, брате мій, так одразу змовк?
Заспівай мені, я послухаю.
Вільним вітром був в чистім полечку,
Дужим соколом в небесах ясних.
Шанував свій рід і коханий край,
В землю славную молодим поліг.
Де ж пісні твої, що співав братам?
Де твій добрий кінь і зоря твоя?
Лиш калинонька з крові проросла,
Лише тугою – пісня солов*я.
Як без тебе жить, вірний братчику?
Біль в душі дзвенить, не стиха ніяк.
Зажурилася земля-матінка:
Добрий лицар був, славний був козак.
Не лети сюди, чорний вороне,
І пекельних мук ти не додавай,
А лети сюди, ясний соколе,
Брата рідного пом*яни-згадай.
Ой стояв козак над могилою,
Розривалося серце тугою:
Чом ти, брате мій, так одразу змовк?
Заспівай мені, я послухаю.
* * * * *
Ясночола зоря сонцебризною сальвою
сполохала нічного птаха,
розсипавши серед трав блискучі перлини бажань.
Його високість небо, заласкане сяйвом протуберанців,
поправляє дорогу порфіру
і з високого бельведеру оглядає краєвид.
Чи здійсниться нарешті його заповітна мрія –
посіяти безцінні зерна любові?
* * * * *
Не сполохай дивовижного птаха
який з глибокої печери неба
вищебечує могутнє світило
і ти побачиш ранок
зніми окуляри ідеальності
щоб роздивитись дощові краплини
на прозорому скельці думок
і ти знайдеш себе
не розхитуй стрімкий човен пристрасті
який в полоні найменшої бурі
може поглинути хтиве море
і ти відшукаєш справжні почуття
сплети з калинових намистинок
неповторні ґердани життя
освятивши їх мудрістю серця
і ти зрозумієш як змінити світ
* * * * *
Шаленієш
від єлейного подиху вітерця
і соковитої усмішки первоцвітів.
По краплині спиваєш
живильний нектар щасливого світанку.
Насолоджуєшся стрункістю Всесвіту
і небажанням зворохобити привид минулого.
Відчуваєш
за фіранкою невідомості
цілющу памолодь величного вічного життя.
Апогей витонченості
чи пріапічний* поцілунок кохання?
*Пріапічний – сластолюбивий (Пріап – бог садів, полів і творчих сил природи, покровитель чуттєвих насолод)
* * * * *
Ти думаєш, мене ти переміг?
Отримав повну владу наді мною?
Не втримають ніякі ланцюги
того, хто має крила за спиною.
Я пролунаю піснею в степу.
Мій батько – світ, а воля – моя мати.
Чи до душі мелодія моя,
і чи її зумієш проспівати?
Ти думаєш, що спив мене до дна?
Облиш. Я зачаїлась. Я чекаю.
У тишині нестримної себе
над почуттями й думками зростаю.
Виважую несказані слова,
відігріваю душу на осонні.
Чи приживусь я, квітка польова,
в горщечку на твоєму підвіконні?
Мов світлячок летить на сяйво зір,
до тебе лину я крізь тернів хащі.
Вимріюю, довершую тебе.
Тільки навіщо? Ти і так найкращий.
До тебе намагаюся рости,
тягнутися навшпиньки і … чекати.
Мій лицарю! Чи вистачить тобі
сил, щоб мене навік завоювати?
* * * * *
Ранок полохливим потерчам ховається
за високою ширмою лісу і бездонними очима
вимолює в могутнього неба не єлейного фіміаму й пошани,
зігрітих ясою божественних променів, —
бодай маленького окрайчика від гіркої, немов полин,
але так схожої на сонце, паляниці життя.
НАШОГО КОХАННЯ ЕЛЬДОРАДО
Тебе мені зозуля накувала,
рахуючи літа, наворожила.
І ось уже мандрую в Ельдорадо,
де тисяч сонць золотоносна жила.
Я – не шукачка скарбу золотого,
немов Релі, Родрігес, де Касада*.
Знайти б твій вимір, де мене чекає
високий мур чи затишна облада*.
Шукатиму очей твоїх безодню.
Ні, я у ній не буду потопати –
я відроджуся, вибухну цунамі,
щоб самоти знести обридлі грати.
Приборкую свій розум норовливий,н
над відчуттями припиняю кпини,
щоб джерело тепла не проминути
холодної незатишної днини.
Душі твоєї райдужна палітра
із фарбами небесного розливу.
Відчую їх. Навчуся малювати
історію барвисту і щасливу.
І мариться дорога незворотна
без мук війни і руйнівних торнадо
у мудрість сонця, в літепло надії,
у нашого кохання Ельдорадо.
*Релі, Родрігес, де Касада – шукачі скарбів міфічної країни Ельдорадо.
*Облада – володіння.
Я — ПОЛОНЯНКА
Ти зруйнував міцну фортецю –
ту, що я зводила роками.
Від тебе привидом чи звіром
втікала дикими стежками.
Ховалась мавкою у лісі.
Втирала сльози, мов дитина.
Крильми у груди серце билось,
неначе злякана пташина.
Хто я для тебе? – давня мрія?
трофей? чергова забаганка?
Та вже одне відчула точно:
я – полонянка.
Щоб не змирятись – випускала
табун думок на чисту волю,
рушник надії вишивала
і закликала щастя-долю.
Я не бажала розуміти:
вона вже тут, переді мною.
Ти ж крокував у мою душу
твердою рівною ходою,
схилявся небом наді мною
і горизонтом був широким,
і цілував гарячим вітром
мої бліді холодні щоки.
Вивчала погляди і рухи,
статури міць і слів тираду.
Із добрим янголом у серці
під зводом зір тримала раду.
Ти зруйнував міцну фортецю.
Та не скоритись обіцянка
пече у груди, бо вже знаю:
я – полонянка.
МОРЕ, РОЗКАЖИ МЕНІ
Море, розкажи мені про хвилі,
що дарують дотики шовкові
і з твоїх глибин на теплий берег
розкидають мушлі кольорові.
Диваки до вух їх прикладають,
щоб тебе навчитись розуміти.
Іноді ж здається їм, що в мушлях
можна заховатися від світу.
Море, розкажи про вільний вітер,
що не має рідної оселі.
Здатен він, з міцних цепів зірвавшись,
розхитати світ, розбити скелі.
Разом з вітром, ніби з добрим другом,
можна мандрувати без упину.
А якщо подме на повну силу –
краще хай назустріч, ніж у спину.
Море, розкажи про білих чайок,
що злітають в небо неозоре
зустрічати справжніх капітанів
у краях, де хвиля берег оре.
Віримо і ми, мов капітани,
мужні у стихіях і в спокуті:
заповітних мрій крилаті чайки
не покинуть нас у шторми люті.
* * * * *
Ліс,
немов сумний старець, стискає у жорстких долонях
пониділу билину і заздрить номадам-хмаринам,
які незабаром покинуть
зруйновану обладу* осені.
Залишиться згадка про те, як,
одягнені у кармазинові убори,
танцювали клени і витончені берези
вихвалялися бурштиновими прикрасами.
А потім насунулася сльота,
зриваючи з наляканих дерев золоті вериги,
і вітер у швидкому котильйоні
затанцьовував опалі листки смутку.
Ще мить –
І на партитуру осінньої оперети
впаде останній листок.
…Світ
здається схожим на злинялу фреску.
Але подивіться:
і вона з надією сприймає запізнілий,
але такий теплий промінчик життя.
*Облада – володіння.
* * * * *
Шлях твій (немов по лезу)
знову здається хибним.
Й сам себе відчуваєш
змерзлим і непотрібним.
В сонця важкі повіки.
Ніч вже готує пута.
Замість надій квітучих
в серці тривога люта.
Лінія оборони
прорвана звідусюди.
Дихає в спину заздрість,
тиснява давить груди.
Ніби потужний молот,
пульс розриває жили.
Щоб прорости корінням
треба зібрати сили.
Та до пори ясної
сниться вночі дорога.
В небі зоря засяє
благословенням Бога.
І океан життєвий
змусить відчути сушу,
щоб відігріти серце
і поновити душу.
Щастя широкі двері
навстіж повідкривають
ті, хто тебе так люблять,
ті, хто тебе чекають.
Андрієнкова Оксана
