Серед учасників конкурсу “Поетична зима Миколи Сома 2020-2021” є автори, які не посіли призових місць, проте мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки. Твори публікуються з дозволу авторів.
Ірина Савчук. Народилася й виросла в смт. Баришівка на Київщині. Свій перший вірш написала в другому класі. Друкувалася в районній газеті та виступала на шкільних вечорах. Після закінчення школи вступила до Київського національного лінгвістичного університету на факультет перекладачів. Мрія побачити світ привела авіацію – чотири роки працювала бортпровідником.Однак хотілося працювати й безпосередньо за фахом.
У грудні 2020 року видала збірку дитячих поезій “Равлик Толя”. Нині здобуває другу вищу юридичну освіту, працює перекладачем та готує до виходу в світ нову збірку для малят.
Поезії Ірини Савчук із добірки, надісланої на конкурс
***
Троянди зацвітуть, хоч їх душа колюча,
І зранити готова шовки коханих рук.
Той кожен дивоцвіт, як спомин про болюче,
Як вічний п’єдестал невиплаканих мук.
Троянди зацвітуть, на радість подорожнім,
На втіху всім печалям, що устилали путь.
Здається, ніби, повне умить стає порожнім,
Та ти згадай одне – троянди зацвітуть.
І прийде знов весна, щоб пити натщесерце,
Нову любов-мікстуру, що до мурах п’янить,
І повернуться крила, і сила повернеться,
Щоб тижні повні втрат, змінила щастя мить.
Троянди зацвітуть, повернуть долі соки,
Інакше, кажу точно, зовсім не може буть.
І навіть, якщо сумнів здолає ненароком,
Ти пам’ятай одне – троянди зацвітуть.
***
Пахнеш осінню. Імбирним чаєм з корицею.
Пожовклим листям, змоченим дощем.
Так пахнеш смутком, вернеться хай сторицею
Той, хоч терпкий, однак, солодкий щем.
Пахнеш ризиком. Мов коктейль з адреналіном,
Де трохи цукру, і ще солений лимон.
Я тебе чую. Кожен раз і без упину
Тебе смакую, підміняючи вином.
Пахнеш гордістю. Табак із нотою сандалу.
Морозним ранком, що скувала крига,
Тремчу, мов лист, що вітру на поталу
Лишила в паніці непрохана відлига.
Пахнеш волею. Жаданою й незнанною,
Що сниться бранцям в неспокійних снах.
Ти, наче скарб, що схований в розвалинах,
Чекає ранку, коли скінчиться війна.
Пахнеш кавою. Насичено і надто сильно,
Така п’янить і манить зазвичай.
Та, я скажу, ти знаєш, як не дивно,
Між таких “кав” я обираю чай.
***
Над столом мерехтить помаранчева лампа,
Темрява круг столу намотує вальси,
Телевізор знов крутить новини про Трампа,
ручка тікає чорнилом між пальців.
Циферблат вже відправив всі стрілки за обрій,
Цикорій у чашці малює узори,
Я б дуже хотіла, щоб усе було добре,
Щоб завтра прокинутись тобою не хворій.
Виринаю зі сну – раптом, кішка рве капці,
Босоніж по плитці крокую на кухню,
Так і душа моя, немов би, у пастці
На п’яти натерті налякано дмуха.
Над столом мерехтить помаранчева лампа,
Малюю тебе, мов бездарний художник,
За “шедевром” не прийдеш ні завтра, ні раптом,
Хоча маєш ключі й усе тобі можна.
У паперах сховалась неписана правда:
Засинати під стукіт власного серця –
не проблема, не набута кара чи вада,
А дарунок небес, що не кожнім дається.
Над столом мерехтить помаранчева лампа,
Мерехтіла й тоді, як спліталися тіні,
І здавалось, що діло дійде вже до штампу,
Як бачиш, в дорозі воно і понині.
Есе Ірини Савчук про Миколу Сома
Стара кремезна абрикоса край городу завжди нагадує мені дитинство. Пам’ятаю, як я перебирала маленькими босими ніжками, що тонули у свіжоскошеній траві, щоб устигнути за дідусем, котрий любив відпочивати в її тіні. Він неквапливо знімав картуза, збирав у нього стиглі червонобокі абрикоси і простягав мені. Крислатими вітами обіймало нас дерево, ховаючи від палючого сонця. Під тією абрикосою були написані перші мої вірші. Тоді мені, юній і закоханій, здавалося, що абрикоса, мов тендітна красуня, зашарілася від чийогось пронизливого погляду, і ховає свої веснянки на засмаглому обличчі від сонячних променів.
Уже дорослою сидячи під рідним серцю деревом, переді мною ожили дитячі спогади. Час плине без упину, але є те, що залишається незмінним: жага до життя, сила любові та вірність власним поглядам. Згадалися рядки Миколи Сома: «Був інший час, але земля жила, і всяк на ній носив свою ідею..». Справді, дитинство поета припало на тяжкі воєнні роки, він рано лишився без материнської ласки, подорослішав передчасно завдяки тогочасному режиму. Але ніколи не зрікався своїх ідей, чесно й відверто говорив про болюче й змальовував у своїх рядках правду без жодних прикрас. Далеко не кожен, у часи безкомпромісної цензури, мав мужність відверто критикувати владу й акцентувати увагу на несправедливому ставленні до України. Крізь роки проніс Микола Данилович свою ніжність до рідної землі, однак, гострим словом описував її проблеми. Я до сих пір переконана, що шестидесятники поєднували в собі непоєднуване – залишалися невиправними мрійливими романтиками і, одночасно, ярими, стійкими воїнами за правду. Тому, у рядках Миколи Сома можна знайти все: і трепет кохання, і ненав’язливий гумор, і любов батьківщини, і, звичайно, жагу справедливості.
Багатогранність поетів рідної Київщини завжди заворожувала мою, тоді ще студентську, уяву. Мені дуже хотілось поспостерігати за процесом створення їх шедеврів. Здавалось, для цього слід обрати спеціальне місце в будинку, в саду чи деінде. А потім, познайомившись з їх біографіями ближче, мені раптом стало зрозуміло, що вони самі наділяють чарівними ознаками все навколо себе, несучи світло. Микола Данилович з величезним задоволенням вчителював у рідному Требухові, навчаючи дітей українській мові за власною програмою. Здається, людина, яка має світло в собі, відчуває виключну потребу ділитися ним із іншими. Вона буде любити безумовно, бо інакше не вміє, буде однолюбом, бо по-іншому також не може бути!
Зачитуючись поетичними рядками в тіні старої абрикоси, забуваю про життєві негаразди. І нехай історія циклічна, але в її сторінки вписані прекрасні творчі особистості, чуйні лірики і просто люди з добрим серцем, такі, як Микола Данилович. Їхні ідеї й сподівання знаходять своє продовження в послідовниках та нащадках, а значить, світло не згасне.