Третє місце у другій номінації (“Кращий власний поетичний твір”) конкурсу “Поетична зима Миколи Сома 2020-2021” здобула Людмила Живолуп.
Людмила Іванівна Живолуп народилася 9 лютого 1970 року в смт. Драбів Черкаської області. Нині проживає в с. Чубинське Бориспільського району Київської області.
Закінчила Харківський університет ім. В. Н. Каразіна за спеціальністю філологія, а також Національну академію державного управління при Президентові України.
Працювала журналістом на Харківському обласному радіо та керівником телевізійної інформаційної служби. Зараз – на державній службі у сфері телерадіомовлення (м. Київ).
Член Національної спілки журналістів України.
Автор та перекладач віршів для дітей (видавництво «Ранок», м. Харків), співавтор низки пісенних творів.
Друкувалася на сторінках періодичної преси (газета «Сільські Вісті»; журнал «Склянка Часу*Zeitglas»; альманах «Скіфія»; журнал для дітей «Пізнайко»).
Відзначена нагородами низки мистецьких конкурсів: семиразовий переможець та лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» та «Молода КороНація»; переможець І Всеукраїнського фестивалю імені Василя Скуратівського «До Василя!»; дипломант Міжнародної Корнійчуковської премії; переможець та лауреат поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» від літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas»; лауреат IV Міжнародного телерадіофестивалю «Мій рідний край»; дипломант Харківського обласного творчого конкурсу журналістів «Часопис».
Нагороджена трьома Почесними грамотами та Подякою Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Почесною грамотою Національної академії державного управління при Президентові України.
Поезія Людмили Живолуп
Добірка “І вузлик яблука в дорогу…”
*****
Ось тобі світ.
Свіжі соняхи в нім – сателіти.
Ось алфавіт,
де хитаються тіні від літер.
Сповнена зваб
довга стежка від тину до граба.
І між кульбаб
ти також – трохи вища – кульбаба.
Ось тобі сміх.
Манить стріхою бабина хата –
з неї б ти зміг
найсолодшу хмаринку дістати.
Високо скрізь,
та без страху смієшся до сліз ти:
дивом заліз,
а тепер невідомо, як злізти.
Ось тобі бал –
гобеленом старої подушки:
ниток різьба
висікає тріумф Попелюшки.
Йде череда
перетворень гарбузяно-динних,
та не біда,
бо насправді – несправний годинник.
Крапка. Пробіл.
Срібні спалахи на моніторі.
Ось тобі біль –
як перетин сліпих траєкторій.
Тануть світи,
і бали осипаються сміхом.
Ось тобі – ти.
…І так близько до неба зі стріхи.
*****
Перешито город
срібновольтними «ре»,
не стомились ні крильця,
ні лапки.
Цвіркуни, як і я,
полюбляють тире,
не сприймаючи сталість
двокрапки.
Небо сипле зерном,
мов розірваний сніп.
Все у міру – ні цукру,
ні солі…
Старовинним вином
кропить спогади кріп,
так надійні
його парасолі.
Літній ночі пасує
коротке каре…
Відкидаючи геть
обережність,
цвіркуни, як і я,
прославляють тире.
Я прийму їхню віру
в безмежність.
*****
… І вузлик яблука в дорогу.
Стікає крихітний надріз
настоєм сонячного грогу
на дрібці майже чорних сліз.
Останнім яблукам – не зріти:
з мережаної висоти
мчать навперейми, наче діти,
і просять з двору не іти.
На листі в гамі леопарда –
негадано яскравий принт.
Розкла́д червоного більярда?..
Доісторичний лабіринт?..
А день вже – навіть і не міні:
сіріє яблучна рідня.
А може, то струсились тіні
з боків сусідського коня.
*****
Я позичу у вічності тему,
я собі цю банальність прощу:
подаруйте мені хризантему
у прозорій обгортці дощу.
Буде квітка, немов королівна
Із далеких казкових країв.
Я їй на ніч складатиму гімни
в стилі хоку або ж рубаїв…
Мов намет листопадова пустка,
в шибку стукає мокра пітьма.
Хризантема лиш зронить
біляву пелюстку –
і почнеться зима.
ЗІРКА
Я не падаю. Просто вчуся літати…
Біла зірка, мов айстра незірвана,
Край небесного шляху тремтить.
І захоче хтось, вражений зіркою,
Обігріти її хоч на мить.
Розбіжиться, але не зогледиться,
Як майне, наче колесо, світ…
Річ не в тім, що була ожеледиця –
Просто вийшов невдалим політ.
Перехожі здивуються натовпом:
Хтось упав, і не вірить у це!
А сніжинок молекули й атоми
Приховають поблідле лице.
Все, звичайно, колись перемелеться,
І запрагнеться ще висоти.
Але ж нині така ожеледиця –
Лиш би встати, і лиш би дійти.
Але враз серед сутені й відчаю
Свіжа згадка його обпече.
І стече з роздоріжжя космічного
Тихе сяйво йому на плече:
Зірка – та, що так схожа із айстрою,
Перетворення здійснить просте,
І мов знак березневого настрою,
Білосніжним крилом проросте.
ЦИБУЛЬНА САГА
В засмаглім кулачку – стонадцять лез.
Як сліпить світло в миті трансформацій!..
А за вікном – сніжинок полонез,
Байдужих до відсутності овацій.
Вона – із тих, хто втрапили у гру
Прожити ще раз в іншій іпостасі.
Стискає пам’ять підвіконний ґрунт,
Вбирає крики мовчазні тераса.
І вже не кулачок – рудий колчан, –
Дивується душа такій обнові,
А з нього стріли вістрями стирчать
В знак поклику смарагдової крові.
Зізна́юся, що з іншої я гри,
Я – з тих, хто розгубив уміння плакати.
В їх правилах до певної пори
Не затулятись золотими латами.
Світ крається на чверті і навпіл.
Думок пекучих й слів гірких заручниця,
Я прагну відчайдушних твоїх стріл,
Привчи мене до сліз, зелена лучнице.
АБЕТКА. ЛІТЕРА «Г»
Пам’яті батька
Гріє півень сніданок –
у нього застуджене горло,
так гукав цілий ранок,
скрипіли підмерзлі дроти.
Двір спалахує жовтим,
неначе розпечене горно,
і ковтає смолу,
що з небесної шахти летить.
Під горбатим горіхом –
він сльози затиснув у жмені –
стогне загнаним звіром
для свята обтесаний стіл.
І дзвенять у склянках –
неймовірно земні і буденні –
про горілку й гріхи
балачки, наче гільзи пусті.
Жовтень рве на шматки
золоте своє тіло гаряче,
кличем з жовтнем удвох
тихий дощ голубиних мастей.
По пустому городу
ворона ворожкою скаче,
і забутий гарбуз
через стежку у пам’ять росте…
*****
Повернуся до себе за кілька століть.
Втоми сірий пісок – із дірявих кишень…
Мов повітряну кульку, що прагне в політ,
літо міцно тримає останній свій день.
В камуфляжах нових кавунячі полки,
їх беруть у полон під дитяче «ура».
І спадає із пам’яті мертва кора.
Притулюся сама до своєї щоки.
Місяць лезо нагострює, нитка тремтить.
А у літа, напевно, вже руки затерпли.
Повернуся до себе за кілька століть:
Ось і я. Ось і осінь. Як тепло!..
*****
В передчутті пожовклої трави
не переходьте з друзями на «Ви».
У хвилях найтемнішої зі смуг
не випускайте той гончарний круг,
з якого в світ з-під вашої руки
злітали віршів сонячні рядки.
А коли стихне голос літніх лун,
розріжте серце стигле, мов кавун,
щоб той, хто береже для вас тепло,
збагнув: вам солодко таки було…
Хай крадуть цеглу з ваших світлих веж,
нехай тумани товпляться. Та все ж
в передчутті пожовклої трави
не переходьте з друзями на «Ви».
*****
А ці воро́ни – все їм не мовчиться,
картають всесвіт сонмищем химер,
встромляючи у сон, мов гостру спицю,
сонорно-безапеляційну «Р».
І що їм час – волокна й волоконця,
приховані в множинах й однині,
тож змотують на схід і захід сонця
в клубочки темні ночі й білі дні…
Майстри, і маги, й трохи логопеди,
у кратері світанку, крадькома,
ворони витчуть нам картаті пледи,
і добре, бо ж попереду – зима.
ЧУБИНСЬКЕ
Тут порівну птахів і літаків.
Тут захід сонця – полум’я фонтани.
А трави, трави влітку тут такі –
З усім минулим заховатись стане!
Стареньких яблунь лагідний танок.
І уночі жартують яблучата:
– Чумацький Возе, в зоряний візок
Чи не візьмеш нас якось покатати?
А у дубів несріблені чуби,
Хоч їм не десять років, і не двадцять, –
Вони не знають смутку і журби,
Вони нічого в світі не бояться.
Вже їхні душі – прихистки для сов,
У сяйві дня так солодко там спиться.
А сонце тче палку свою любов,
І вузлики зав’язує синиця.
БУЗОК
Терпнуть пальці бузку,
Як буває в старих піаністів.
Він бо теж музикант –
Так судилося бути бузкам.
Вже хвилює, мов зал,
Березневе розхристане місто,
Він це довго чекав,
І тому так хвилюється сам.
У безколірні дні
Рятувавсь він відлуннями терцій.
А коли прийде час,
І спрацює невидимий код –
Сто зелених сердець
В унісон на світанку заб’ється
І між них зазвучить
Фіолетово чистий акорд.
В партитурах вітрів –
Горобців розкуйовджені ноти,
Він зіграє їх всі,
І найвищу, й гранично низьку.
Буде успіх, як сон…
Але це буде трішечки потім.
Ще великий антракт.
Й терпнуть пальці щоночі в бузку.
КУЛЬБАБОВИЙ ВАЛЬС
…А душа чогось раптом облітає у травні
серед квітнучих яблунь і некошених трав.
Та живе несподіване в ній сподівання:
це всього лише просто
мудра зрілість кульбаб.
Десь попереду блимає жовтим вогником літо,
а мені б тільки встигнути до сезону дощів
перетворення таїнство до кінця зрозуміти:
юна радість суцвіть –
невагомість плодів.
Оце щастя кульбаб’яче вперто хочу пізнати:
облітаю на вітрі – і цвіту все одно.
…Вже запізно робити з кульбаби салати.
Саме впору збирати
її сік на вино.
*****
Я наштовхнулась на чиюсь печаль,
Вона була, мов корабель в пустелі:
Стікав міражно до корми причал
З небесної розжареної стелі.
В піщані хвилі, жовті і густі,
Врізалися такі ж піщані коси.
А по іржавій палубі пустій
Бродила боса чайка безголоса.
Вже кораблю відмарились моря.
Посохлі щогли – мов химерні шрами.
Але озвалась тут печаль моя,
Яка давно жила в мені штормами.
Чи думалось і мріялось таке?
Аж знітився у подиві Ярило:
Була пустеля – стало дно морське,
І зайда-хмарка – що тобі вітрило!..
Плив корабель, шумів його Азов,
Над ними чайка радісно ячала.
І стало в світі більше на любов,
І менше – водночас на дві печалі.
ЯБЛУКА
Повзає темрява равликом,
Висне у вимірах снів
Місяць – обчищене яблуко
Жовто-зелених сортів.
…В заростях саду нерайського
Довго сама не ходи:
Руку пектимуть не раз тобі
Дивні на дотик плоди.
І виринатимуть спомини
Деревом, а чи кущем.
Десь там у трави оскоминні
Ллється востаннє дощем
Щастя, солодке, мов патока,
Та не устигнеш – ще б мить…
Серце – обчищене яблуко,
Шкірка червона щемить.
Своєму есе авторка вирішила надати поетичної форми…
Земля стоїть на СОМАХ…
Микола Сом людської гідний шани,
він як поет в народі добре знаний.
Тож свій есей – кому від цього гірше?.. –
я напишу не в прозі, а у віршах.
…Броварщина – заквітчані стежини,
по них ходив допитливий хлопчина.
До слів звучання серцем прислухався,
з джерел криничних мови набирався.
Його чекала незвичайна доля,
і суму в ній, і радості доволі…
З шкільної лави – у столичне місто:
у Києві навчавсь на журналіста.
А потім – рік за роком, наче хвилі,
Микола розквітав у творчій силі:
поезій збірки, і пісні крилаті,
які шанують й нині в кожній хаті.
А ще, звичайно ж, пригадати варто,
яким він вдалим був на добрі жарти.
Слівце кумедне, дружнє привітання,
і посмішка – мов сонце на світанні.
А Сомова педагогічна нива!
Яка учнівська юнь була щаслива!
Зривав він неодмінно шквал овацій,
і безліч запроваджував новацій…
Не знати можеш ти закону Ома –
та тільки не ім’я Миколи Сома!
Бо і земля – тепер це вже відомо,
не китах – вона стоїть на СОМАХ!