Серед учасників конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2023-2024» є автори, які не посіли призових місць, проте мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки. Твори публікуються з дозволу авторів.
Любов Іванівна Костянець народилася в селі Мала Олександрівка Бориспільського району Київської області. Після закінчення школи навчалася в Київському республіканському технікумі автомобільного транспорту. Пізніше закінчила філологічний факультет Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Працюю в школі. Проживаю в місті Києві.
Пишу вірші для молодших читачів та лірику для дорослих. Маю авторські книги. Друкувалася в антологіях, альманахах, журналах та газетах. Неодноразовий лауреат та дипломант літературних конкурсів.
Член Асоціації поетів-ронделістів України (2015). Лауреат літературного конкурсу «Рондель року – 2022». Нагороджена медаллю Асоціації поетів-ронделістів України.
Знаменитий земляк
…Добро завжди перемагало,
Бо сонцем світиться добро.
Микола Сом
Епіграфом до свого есе я взяла крилаті, правдиві і завжди актуальні слова заслуженого українського поета-шістдесятника, члена Спілки письменників України, лауреата премій імені Володимира Сосюри та Остапа Вишні, премії фонду Тараса Шевченка і премій імені Дмитра Нитченка та Олекси Гірника, публіциста, гумориста та сатирика Миколи Даниловича Сома, землячкою якого я є. Села, колиски нашого дитинства та юності, знаходяться на відстані 14 км одне від другого. (Я народилася в селі Мала Олександрівка, а Микола Данилович – у селі Требухів Київської області). Я думаю, що слова поета, які я взяла епіграфом, можна вважати життєвим кредом Миколи Даниловича. Микола Сом за свою вчительську працю удостоєний звання «Відмінник освіти України», відзначений державною нагородою «Заслужений діяч мистецтв України».
Вся творчість Миколи Сома, на мою думку, є прикладом високої моральності, відданості людям та країні, яка його виростила, підняла на ноги, вивчила і допомогла знайти свою вірну життєву стежку серед безлічі стежин. Ця стежка не завжди була заквітчана духмяними травами та квітами, бо дитинство та юність поета припали на непрості довоєнні роки, роки війни і важкі повоєнні. Бідність… Розруха… Але люди були дружніми, щирими, доброзичливими, добрими, веселими, співочими.
Наш народ завжди співав: у радості і горі. І завжди сміявся: з ворогів і недругів – гнівно й дошкульно; з друзів – весело й дотепно; з самого себе кепкував за життєві вади та негаразди – що так властиво тільки сильному духом народові.
Душа пана Миколи, як губка, ввібрала в себе все найкраще з оточуючого його світу: доброту, щирість, трудолюбивість, співочість, небайдужість, велике почуття гумору.
Він писав для оточуючих його людей і про них, що ще раз підкреслює його істинну народність, індивідуальність та неповторність художнього таланту. Поет глибоко розуміє і розшифровує код народної пам’яті. Його поезія несе у світ справедливість і щирість поетичного самовираження. Небайдужість до оточуючого світу виливається на папері щемливими рядками:
…Будь щирим!
Будь чесним, як сонце,
Що промені людям дарує,
І не хитруй ти, як півень,
Що думає, ніби він справді
Будить людське світання.
(Вірш «Розмова з собою»).
Я не можу не згадати гумористично-сатиричний жанровий різновид, який започаткував Микола Сом – придибенція. Значення цього слова, на мою думку, дуже гарно пояснив Віталій Карпенко: «отак неспіхом дибав чоловік подумки по пережитому, надибав у закутках пам’яті кумедну бувальщину – от і вийшла така собі придибенція. Пригода-придибенція із власного життя».
Ось у цьому доброму посміху вловлюється мудрий гумор великого поета.
Ця ментальна риса українського народу, так само як і пісенність, знайшла своє чудове відображення в творчості митця.
Літературна спадщина пана Миколи дає змогу пізнати якою доброю людиною він був. Мені шкода, що не прийшлося знати славного земляка Миколу Даниловича Сома особисто. Закінчити своє есе я хочу словами поета:
Не бійся себе самого!
Не вір у дешевий успіх!
Не будь ти останнім старцем,
Що клянчить мізерну монету!
Будь завжди самим собою,
Як хочеш людиною бути!
Любов Костянець
Молюсь за тебе
Молюсь за тебе, рідна Україно,
За мир і спокій на твоїй землі,
За ніжний цвіт на дереві, зелі
І за червоні кетяги калини.
Ще – за чарівну пісню солов’їну,
За пшениці на золотім стеблі.
Молюсь за тебе, рідна Україно,
За мир і спокій на твоїй землі.
Нехай святяться дні твої, країно!
І прийде радість, зникнуть геть жалі.
Не буть тобі, кохана, ув імлі.
Ще прийде і до нас погожа днина.
Молюсь за тебе, рідна Україно.
Із доль людських
не зникнуть плями
Із доль людських
не зникнуть плями,
Які залишила війна.
Віддячим ворогам сповна
За горе, сум і сльози мами.
Як передати біль словами?!
У двадцять років – сивина.
Із доль людських
не зникнуть плями,
Які залишила війна.
Ми переможем! Поруч з нами
Господь і правди глибина.
Проснеться скоро ярина,
Замріє жайвір над полями…
Та з доль людських не зникнуть плями.
І плакав дощ
…І плакав дощ у цю важку годину,
А по щоках збігали слізоньки-струмки.
Ятрились в голові сумні думки,
Верба від вітру нагинала спину.
А бій не припинявсь ні на хвилину:
Тут ворог був на відстані руки.
І плакав дощ у цю важку годину.
А по щоках збігали слізоньки-струмки.
В душі так гірко за яку провину?
Де ви, любистком встелені стежки?
В молитвах денно сиві вже батьки
Із Перемогою тебе чекають, сину.
І плакав дощ у цю важку годину…
Захиснику
Напиши додому кілька слів
В час, коли замовкнуть всі гармати.
Вісточки чекають мама й тато,
А садок надіями зацвів.
Скоро літо. Пройде кілька днів –
З’являться в гніздечках лелечата.
Напиши додому кілька слів
В час, коли замовкнуть всі гармати.
Степ колись цей житом половів,
Нині – бій. Все суще розім’ято.
У сльозах й молитві прийде свято:
Ти його приблизити зумів.
Напиши додому кілька слів.
Маестро
У осінній тихий вечір
Ледве чутно пада лист,
І на кнопки чорні й білі
Вправно тисне гармоніст.
В нього скроні білі-білі,
Кілька зморщок на чолі;
Швидко роки відлетіли,
Як у вирій журавлі.
Так й колись, ще зовсім юним,
Він завзято й вправно грав,
Молодим, та й старшим людям
Сумувати не давав.
Сходились дівчата й хлопці,
Чулась музика і спів.
І ніхто в усій окрузі
Вправно грати так не вмів.
А дівчата так співали
Дзвінко й голосисто,
І хотіли закохати
В себе гармоніста.
Серед них була й Дарина.
В неї – гарне личко.
От вона й зачарувала
Його і «Марічку».
Після Різдва побралися…
Сорок літ вже в шлюбі.
Мають дітей, вже дорослих,
І онуків любих.
Все навколо доглянуте,
Ну не дім, а казка,
І панують в домі тому
Доброта та ласка.
Роки плинули швиденько,
Немов гірська річка;
Ввесь цей час були з ним поруч
Дарина й «Марічка».
І онуки вже дорослі –
Добрі, милі й чесні.
А про діда – з повагою:
«Любий наш маестро».
У осінній тихий вечір
Чути музику і спів.
Грав маестро сивий-сивий,
Й ніби серцем молодів.
– «Марічка» – назва гармоні
Казковий, неповторний листопад
Казковий, неповторний листопад.
Летять листочки – диво-акварелі.
Поскрипують залишені орелі.
У позолоті мріють ліс і сад.
Бурштиновий достиглий виноград,
І рос холодних передзвін веселий.
Казковий, неповторний листопад.
Летять листочки – диво-акварелі.
Солодких яблук ніжний аромат.
В мереживах рідких старі морелі
На неба голубій ясній фланелі.
Рясний, як літній дощ, каштанопад.
Казковий, неповторний листопад.
Ромашок
Ромашок-юнок блузи білі-білі,
Вінки волошок голубі, як небо.
( На цю красу щодень молитись треба).
Садки стоять, неначе захмелілі.
Дарує літо дні погожі, милі.
В раю щедрот кохати є потреба
Ромашок-юнок блузи білі-білі,
Вінки волошок голубі, як небо.
Колише вітер біло-сині хвилі.
На крилах щастя я лечу до тебе.
Сховалось сонце у далеких вербах,
Розливши золото на небосхилі.
Ромашок-юнок блузи білі-білі.
Роса ранкова вже завересніла
Роса ранкова вже завересніла,
І літа бабиного тьохнула струна.
Дзвенить між кленів музика сумна –
Там постать ніжна осені замріла.
Охрою і рум’янцем заясніла –
Така вродлива, мила, мовчазна.
Роса ранкова вже зевересніла,
І літа бабиного тьохнула струна.
Казкова тиша від краси замліла,
І спінивсь келих терпкого вина.
Прощальна пісня птаха вже луна.
За теплим літом серце защеміло.
Роса ранкова вже завересніла…
Сонях сонця ніжно грів
Сонях сонця ніжно грів
Черешневу літню тишу.
Чулося, як всесвіт дише,
Обрій ледве рожевів.
Хміль червоний мак обплів.
Рута бджілоньку колише.
Сонях сонця ніжно грів
Черешневу літню тишу.
Музика цих літніх днів
Переповнювала душу.
Тишу раптом хтось порушив:
Здалеку донісся спів.
Сонях сонця ніжно грів.
Смагляве літо зіроньки купає
Смагляве літо зіроньки купає
У ароматах чебрецю та м’яти.
На білім світі є країн багато,
Гарнішої за нашу – не буває.
Іде дівча заквітчане й співає.
Вечерять доньку жде голубка-мати.
Смагляве літо зіроньки купає
У ароматах чебрецю та м’яти.
З цілющих трав росиця опадає.
Берусь в долоні роси ті збирати.
Ну – справжній рай! В раю – біленькі хати.
Лічить зозуля роки не вгаває.
Смагляве літо зіроньки купає.
Ріка Кохання і ріка Розлуки
Ріка Кохання і ріка Розлуки,
Між ними – ми і трави, що цвітуть.
З Ріки Кохання спраглі воду п’ють,
Щоб не зазнати смутку та розпуки.
Шепочуть про любов зелені луки,
А павуки вуаль легку плетуть.
Ріка Кохання і ріка Розлуки,
Між ними – ми і трави, що цвітуть.
Далеких гроз доносить вітер звуки.
Вбачаємо в коханні щастя суть.
Ріці Кохання не зміліти. Буть!
Зайдем в ріку, тримаючись за руки.
Ріка Кохання і ріка Розлуки.
Не забувайте батьківського дому
Не забувайте батьківського дому,
Вертайтеся до нього хоч би зрідка.
У батьківськім дворі нагідки квітка
Вас полікує від журби та втоми.
До болю рідна, до дрібниць відома,
Чекає вас хатина, як сирітка.
Не забувайте батьківського дому,
Вертайтеся до нього, хоч би зрідка.
І тьохне серце, коли рипне хвіртка.
Зріднились з вами далі невідомі.
Лишилась на одвірку зросту мітка
Та відблиск світла у вікні нічному.
Не забувайте батьківського дому.
Намалювала б пісню
Намалюю небо – голубе, високе,
І верби в котиках, що гнуться до землі.
По воду йде дівчина кароока
І квіти на відчиненім вікні.
Ще сяє сонце на бездоннім небі,
Лелечий ключ над хатою летить.
Беру я фарби світлі та веселі –
Малюю весняну щасливу мить.
Ще намалюю пролісків віночки,
Що рясно голубіють у траві,
Любистку й м’яти по рядочку
Та ластівки гніздечко на стіні.
Намалювала б пісню, якби вміла,
Але не знаю, з чого починати.
Весняну й радісну, щоб ніжно серце гріла,
Щоби хотілось пісню ту співати.
Рідна хата
Ця білизна голубувата
Аж очі ріже чистотою.
А у садку біленька хата
Чекає завжди нас з тобою.
Чекають вікна, двері, стіни
(Ми тут зростали у любові).
Різдвяник рясно-рясно квітне,
Чекає також нас з тобою.
На вікнах білих витинанок
Намалював мороз багато.
І пирогами пахне зранку…
Чекали тут нас мама й тато…
Здається, це було недавно:
Вітри, відлиги, заметілі.
І знов різдвяник квітне славно,
А на вікні – узори білі.
Узори гарні, та занадто
Вони – холодні й невеселі,
Бо вас, рідненькі мамо й тату,
Не вистачає у оселі.
Вдовине літо
Ледь засріблилося волосся:
Ще – не осінь, ще – не осінь.
Налилось в пшениць колосся.
Ще – не осінь, ще – не осінь.
Біліє далеч від ромашки,
Легка гіркота на вустах,
Ти зупинися, літо, трошки,
Не мчи у осінь швидко так.
Нехай ще квітнуть трави, квіти,
Веселка воду набирає.
Іще б кохати та радіти –
Душа від смутку завмирає.
Ледь засріблилося волосся,
За плечі вітер обійма.
І налилось в пшениць колосся –
Серед хлібів стоїть вдова.
Хто її погляд зрозуміє?
Кому вона розкаже сни?
У високості жайвір мріє.
Все далі літо від весни.