Учасниця «Поетичної зими Миколи Сома 2020-2021» Любов Іванівна Костянець народилася в селі Мала Олександрівка Бориспільського району Київської області. У 1980 році закінчила школу та поступила на навчання до Київського республіканського технікуму автомобільного транспорту, після закінчення якого працювала за фахом. Пізніше закінчила філологічний факультет Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Працює у школі. Проживає у місті Києві.
Член Асоціації поетів-ронделістів України (2015). Брала участь у шести міжнародних фестивалях ронделя «На берегах Альти» (2015 – 2020) в Борисполі. Пише вірші для наймолодших читачів та лірику для дорослих. У творчому доробку – чотири збірки: «Вишиванка» (2014), «Мамині чорнобривці» (2017), «У ронделя сонячному колі» (2017), «Серпневі поцілунки» (2021). Публікувалася в газетах “Трудова слава”, “Strimline”, “До землі з любов’ю”, “Українська літературна газета”; журналі “Київ”; краєзнавчому альманасі “Бориспільський край”; книгах “Антологія Українського ронделя”, “Інтереальність-2019”, “Альта”, “У Борисполі вишні виспіли”, “Світ Миколи Боровка”, антології сучасного українсько-болгарського ронделя “У колі ронделя”; інформаційному віснику “Єдність”. Була лауреатом і дипломантом декількох літературних конкурсів.
Поезія Любові Костянець
Рідна мова
Одна з наймилозвучніших у світі,
Як пісня мами – ніжна і дзвінка,
Як різнобарвні квіти край вінка,
У незрівняннім літнім буйноцвітті.
Чарівна, ніби сонце у блакиті,
Дзвінкоголоса, мов гірська ріка,
Одна з наймилозвучніших у світі,
Як пісня мами – ніжна і дзвінка.
Слова – прекрасні, ніби перемиті.
Для мене – рідна і така близька.
Це – Слово Українки і Франка,
Шевченка Слово, ніби сад у цвіті.
Одна з наймилозвучніших у світі.
***
Не забувайте батьківського дому,
Вертайтеся до нього, хоча б зрідка.
У батьківськім дворі нагідки квітка
Вас полікує від журби та втоми.
До болю рідна, до дрібниць відома,
Чекає вас хатина, як сирітка.
Не забувайте батьківського дому,
Вертайтеся до нього, хоча б зрідка.
І тьохне серце, коли рипне хвіртка.
Зріднились з вами далі невідомі.
Лишилась на одвірку зросту мітка
Та відблиск світла у вікні нічному.
Не забувайте батьківського дому.
***
Якщо спіткнувсь, не падай ниць,
Вставай з колін, хоч важко дуже.
Знаходь десь сили, любий друже,
І не кривись, як від кислиць.
А серед тисяч душ і лиць
Відчуй щонайріднішу душу.
Якщо спіткнувсь, не падай ниць,
Вставай з колін, хоч важко дуже.
Не загубись серед дрібниць.
Хай серце з серцем щиро дружить,
Щоб бачить навіть і в калюжі
Синь неба з відблиском зірниць.
Якщо спіткнувсь, не падай ниць.
Серпневий поцілунок
Серпневий поцілунок – ще гарячий,
Дарма, що ходить осінь під вікном.
Гуртуються лелеки… Загалом,
Цю літню казку серце чує й бачить.
Ще дні медами споєні, одначе,
Клубочаться тумани над селом.
Серпневий поцілунок – ще гарячий,
Дарма, що ходить осінь під вікном.
Не повернути нам палких побачень,
Проспіваних, омріяних давно,
П’янких і найсолодших, як вино.
За нашим літом вересень відплаче.
Серпневий поцілунок – ще гарячий…
Світанок
Ледь рожевіє голубінь небесна.
Де світанкову жайвір запалив зорю.
От-от настане ранок, темінь скресне.
Я від краси та ніжності горю.
На липових п’янких медах
І на квіткових ніжних ароматах,
Настояні повітря та вода,
Й ранкові страви на столах у хатах.
Густий туман вже на долину ліг,
Зволожив майже висохлі покоси.
Барвінок ніжно стелиться до ніг,
І скрапують на землю чисті роси.
Милуюся квітучими лугами
І думаю: «Ну як же не любити
Цю рідну землю й небо, що над нами,
Це море вражень ніжності і квітів?»
І кличуть нас безмежні сині далі,
Пташиний спів, бездонна неба синь.
Тож збережемо справжній Рай Земний
Для днів нових й майбутніх поколінь!
Та серце не хоче
Доноситься пісня з осіннього саду: У хлопця дівчина питає пораду – Як далі їй жити, як далі їй бути, Бо очі кохані не може забути. Не може забути ті зустрічі милі, І зорі на небі, і спів солов’їний. Не може забути той шепіт гарячий, І трепетний ніжний погляд юначий. Літала на крилах, не слухала маму. Промчалося літо. Тепер сльози кануть. Калина вдягнула червоне намисто, І небо осіннє глибоке та чисте. На кетяги пружні упала роса, Блищить, і здається – дівоча сльоза. Дівчина співала і плакали очі: «Забути, забути». Та серце не хоче.
Есе Любові Костянець про Миколу Сома
Знаменитий земляк
…Добро завжди перемагало,
Бо сонцем світиться добро.
Микола Сом
Епіграфом до свого есе я взяла крилаті, правдиві і завжди актуальні слова заслуженого українського поета-шістдесятника, члена Спілки письменників України, лауреата премій імені Володимира Сосюри та Остапа Вишні, премії фонду Тараса Шевченка і премій імені Дмитра Нитченка та Олекси Гірника, публіциста, гумориста та сатирика Миколи Даниловича Сома, землячкою якого я є. Села, колиски нашого дитинства та юності, знаходяться на відстані 14 км одне від другого. (Я народилася в селі Мала Олександрівка, а Микола Данилович – у селі Требухів Київської області). Я думаю, що слова поета, які я взяла епіграфом, можна вважати життєвим кредом Миколи Даниловича. Микола Сом за свою вчительську працю удостоєний звання «Відмінник освіти України», відзначений державною нагородою «Заслужений діяч мистецтв України».
Вся творчість Миколи Сома, на мою думку, є прикладом високої моральності, відданості людям та країні, яка його виростила, підняла на ноги, вивчила і допомогла знайти свою вірну життєву стежку серед безлічі стежин. Ця стежка не завжди була заквітчана духмяними травами та квітами, бо дитинство та юність поета припали на непрості довоєнні роки, роки війни і важкі повоєнні. Бідність… Розруха… Але люди були дружніми, щирими, доброзичливими, добрими, веселими, співочими.
Наш народ завжди співав: у радості і горі. І завжди сміявся: з ворогів і недругів – гнівно й дошкульно; з друзів – весело й дотепно; з самого себе кепкував за життєві вади та негаразди – що так властиво тільки сильному духом народові.
Душа пана Миколи, як губка, ввібрала в себе все найкраще з оточуючого його світу: доброту, щирість, трудолюбивість, співочість, небайдужість, велике почуття гумору.
Він писав для оточуючих його людей і про них, що ще раз підкреслює його істинну народність, індивідуальність та неповторність художнього таланту. Поет глибоко розуміє і розшифровує код народної пам’яті. Його поезія несе у світ справедливість і щирість поетичного самовираження. Небайдужість до оточуючого світу виливається на папері щемливими рядками:
…Будь щирим!
Будь чесним, як сонце,
Що промені людям дарує,
І не хитруй ти, як півень,
Що думає, ніби він справді
Будить людське світання.
(Вірш «Розмова з собою»).
Я не можу не згадати гумористично-сатиричний жанровий різновид, який започаткував Микола Сом – придибенція. Значення цього слова, на мою думку, дуже гарно пояснив Віталій Карпенко: «отак неспіхом дибав чоловік подумки по пережитому, надибав у закутках пам’яті кумедну бувальщину – от і вийшла така собі придибенція. Пригода-придибенція із власного життя».
Ось у цьому доброму посміху вловлюється мудрий гумор великого поета.
Ця ментальна риса українського народу, так само як і пісенність, знайшла своє чудове відображення в творчості митця.
Літературна спадщина пана Миколи дає змогу пізнати, якою доброю людиною він був. Мені шкода, що не прийшлося знати славного земляка Миколу Даниловича Сома особисто. Закінчити своє есе я хочу словами поета:
Не бійся себе самого!
Не вір у дешевий успіх!
Не будь ти останнім старцем,
Що клянчить мізерну монету!
Будь завжди самим собою,
Як хочеш людиною бути!