Друге місце у номінації «Кращий власний поетичний твір підлітки та юнацтво» посіла Максименко Софія, учениця 9 класу Остерського ліцею №2.
Декілька віршів заявлених на конкурс:
Осіння симфонія
Скінчилось літо. Струнка осінь
Забігла вправно на поріг,
Швиденько заплітає коси,
Поки не випав білий сніг.
Усе розмалювала стильно
В червоно-жовті кольори,
Переконати хоче діток,
Що ще далеко до зими.
Подув осінній свіжий вітер,
Достигло жито на полях,
Здається, що казкове літо
Лишилось там, в дитячих снах.
Прекрасна кожна пора року
І кожна, звісно, ексклюзив,
Якщо шукати в ній родзинки
І емоційний позитив.
Хай осінь вправненько крокує,
Плоди даруючи свої…
Та головне – хай бути мирно
На нашій праведній землі!
Байдужість
Вночі підкрався непомітно сніг,
А вранці йому дітлахи раділи.
Він був неначе білий оберіг,
Хоча лежав спокійно і без діла.
Малеча гралася так безтурботно з ним,
Іскрились очі, серце калатало,
Сніжки літали в порусі своїм,
І дітлахів ніщо не турбувало.
На те воно й дитинство золоте:
Про все забути і всьому радіти,
А десь далеко в білій німоті
Лежали хлопці – змучені й побиті.
Хтось тихо ойкав від глибоких ран,
В когось від холоду тремтіли руки,
А сніг все падав тихо і мовчав,
Не помічаючи людської муки.
Невже ж бо байдуже до сліз і болю тих,
Хто захищає у цей час країну…
Він тихо падав до солдатських ніг
Без жодного жалю і без упину.
І, якось споглядаючи все це,
Вже радості від снігу не відчула,
Байдужість снігу вразила мене,
І серце дика пустка горнула.
В очікуванні щастя
Тихо ходить щастя по землі,
Пригорни його, обійми,
Приголуб, запроси до гостини,
Щоб щасливою стала родина…
Але щастя впирається трохи,
Відростило собі, мабуть, ноги,
Щоб не в кожне обійстя зайти,
Обирає хатину завжди.
В одну піде – щасливе іде,
Іншу – вовком собі обійде,
Так і ходить по світу щодня,
А до кого прийде?! До пуття
Про це жоден на світі не знає,
Але вірить, мріє, чекає….
Зірки…
Споконвіку вдивляються люди
У безкрайню небесну блакить
І чекають, чекають на чудо:
Може, зірка нічна пролетить
І здійснить заповітне бажання
Та наповнить любов’ю серця,
Подарує останнє кохання,
Показавши шлях навмання.
Ми усі сподіваємось дива,
Неймовірного дива в житті,
І ця мрія є надто важлива
Для життя, для любові, краси…
Янгол
Сьогодні Янгол в небі пролітав,
Його побачити – то, звісно, диво…
Замріяно він в небі покружляв,
А потім полетів… І стало тихо…
Так тихо й любо. Божа благодать,
Душевний спокій і краса довкола,
І очі людства вогником горять,
І пахощі, мов квітне матіола.
Самотній Янгол в небі покружляв,
Благословив людей, прибрав тривогу,
Щоб кожен в диво вірив і чекав
На найсвятішу нашу перемогу.
Невже?!
Я знов прокинулась від вибухів рясних,
Невже від них повинна прокидатись зранку?!
Невже повинна мріяти про те,
Щоб просто вдома був сьогодні татко?!
Невже я не повинна йти до школи,
Радіти сонечку і з друзями гуляти,
Невже повинна у свої тринадцять
Від болю і страху страждати?!
Невже повинна уві сні кричати,
На допомогу кликати, благать?!
Невже повинна у свої тринадцять
Так непомірно й по-дорослому страждать?!
…
Невже?! Та відповіді забарились,
Бо лютий ворог хоче панувати.
Та я – борюсь, я не – скорилась,
Я буду ворогу протистояти.
Золотокоса красуня
Золотим багряним вітерцем
Прилетіла осінь у місто,
Оголила дерева й кущі,
Позбирала калину в намисто.
І на гойдалці серед листя,
Що опало від вітру й дощу,
Розгойдалась осінь навмисно,
Показати, щоб швидкість свою.
Закружляла, зіркам посміхнулась,
Веселилась, співала пісні,
В теплий коцик п’янкий одягнулась,
Заплітала коси міцні.
Ще до рук взяла пензлі святкові,
Малювала, писала есе,
Потім бігла – швидко й казково
По новенькому в місті шосе.
Святкувала… Та свято минуло,
Розплела тихо коси свої
І полинула – ніжна і горда
Вже назустріч
холодній
зимі.