Серед учасників конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2024-2025» є автори, які не посіли призових місць, проте увійшли у 10 кращих та мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки.
Стипендіатка Президента України для молодих письменників і митців у сфері музичного, театрального, образотворчого, хореографічного, естрадно-циркового мистецтва 2023 р. Авторка двох поетичних збірок «Граматика звуку» (2016 р.) і «Коли я захотіла політати» (2020 р.). Переможниця 8-го Міжнародного літературного конкурсу імені Тодося Осьмачки «Шляхи мої неміряні» (м. Сміла, Черкаська область). Дипломантка міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики і творів для дітей «Коронація слова» в номінації «Пісенна лірика» (2017, 2018 рр.). Лауреатка літературної премії імені Михайла Кучірки (2021 р.) та VI Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (III ступінь). Членкиня спілки літераторів «Суцвіття» (м. Коломия, Івано-Франківська область).
Пише українською і польською мовами (лауреат польських літературних конкурсів «Świętymi bądżcie», «Dom», «O Łaskę Miłosierdzia»). Вірші опубліковані у Білорусі (білоруський журнал «Молодість» (переклад білоруською), в Індії (переклад англійською), у Сполучених Штатах Америки («Sunflowers», River paw press, переклад англійською), у Польщі (газета літературна «Migotania», Gdańsk; журнал літературний «AKANT», Bydgoszcz; інтернет-видання «WOBEC», Gdańsk).
Сухоцвіт гомфрена
Білий
Вкидуєш електрони – там,
де стіни з’їдені жаром,
де гілки – попелисті заграви,
понад розбавленим стогоном
міцно схрещуються октави,
чиї позолочені ноти оголяться,
щойно люди зникнуть в тумані.
Навколо німота до безглуздя:
застелена кволою радістю,
обманута строкатим попелом –
розхитуєш місяць спокійно:
у серці немає облави
биття відбиває тишу.
Бузковий
Крапля розтанула на кінці язика,
наче вкинута тріщина
серед розлого гострого хрипу,
Її доля – ввібрати чуття,
усе, що було до ранків, агоній,
розчавлених слів, захащених вулиць.
Викинь у полум’я спліснявий барабан:
крик висмоктаний вітром з пробоїн,
а водойма суха, без побитих імен,
суголосних із тими, хто неначе
ставив двокрапку
з’єднував ранок і вечір, день і ніч,
короткі абзаци і довгі вступи.
Розірвана стрічка спалена рвучко
лячно: ніхто ні на кого
– вже тут, не чекає.
Рожевий
Пагорба не існує. Раніше піднімалися разом,
шукали виття,
розмовляли про збиті п’ятки і зранені руки.
А давніше стежки топтали живцем, в куті,
після випадів, танули хмари.
Та й волокна розірвані,
закидані в ґрунт,
з-під задимлених вицвілих шрамів.
Пагорба не існує. Втратили час,
по коліна ковтали усе припустиме,
так наче немов і ніяк.
Стояла, як невкопана: чистий ставок,
дрова горять тихо – тепер ти одна
сонце лоскоче повіку.
Червоний
Тінь розплавлює спогад,
провіщує про кінець.
Папір, тонкий наче лист,
розгортає у капищі круків.
Не кидай мімозу в затишений сад:
промінь спалений, крила метеликів грубіші.
Я не викину тіло:
не скажу про вуаль,
про розкидані цвяхи;
не вип’ю води:
не складу мемуарів,
не проколю подушечки наскрізь.
Розгніваний шторм – це не буря,
тільки ми стерті з обличь,
стерті з кісток.
Тінь передає вістку – кінець
зронила кристал у заквітчану пустку.