Своєслав Неймовірний (справжнє прізвище – Мірошниченко Микола Петрович), народився 1950 року в с. Лихачеві Носівського району Чернігівської області.
Закінчив Лихачівську 8-річну школу, Ніжинське медичне училище (1969 р.).
Служив у Радянській Армії (1969-71 р.р., м.Уфа).
Закінчив Карагандинський мед.інститут, 1981 р. (вступав до Тернопільского, 1972 р.).
Працював лікарем у Казахстані.
З 1994 року проживав в Україні. Перша спроба повернення на Батьківщину була в 1988 р., але в 1992 р. повернувся в м. Караганду.
Самостійницькі погляди мав з юних років, що відбилось на його подальшій долі.
Перебував під наглядом КГБ, особливо в м.Тернополі.
Над “Букварем…” почав працювати в 1987 р., закінчив у 1996 р.
Автор ряду поетичних творів патріотичного спрямування, здебільшого не опублікованих.
Йому належить авторство (1985р.) ідеї створення Товариства Захисту української мови і самобутності (нині – ТУМ – “Просвіта”). Зараз у мовному питанні в Україні він прихильник незаперечення двомовності, як об’єктивної реальності, вважаючи, що всякий поважаючий себе українець повинен вільно володіти двома мовами – українською і російською. Оскільки мова – це “одежа душі”, – українець має і робочу одежу, російську, і святкову – українську.
Не належав до жодної з політичних партій.
З початку 1989 року – гарячий прихильник Земської реформи в Україні, яку згодом став обстоювати в Росії О.І. Солженіцин (вічна пам’ять…).
Безумовний противник “європейського вибору” України; виступає за найтісніші стосунки з традиційно братніми народами і країнами (Росія, Білорусія, Казахстан).
Помер у травні 2017 року.
—————
“А навіщо псевдонім?” – запитували мене у видавництвах. Можливо, це зараз і зайве, сперечатись не буду. Тільки відомі мені уже два Миколи Мірошниченки у спілці письменників України: не хотілось би ніякої плутанини. До того ж з одним із них я не маю і не хочу мати нічого спільного, бо пише він якусь поетичну нісенітницю, де рядки читаються однаково: що з переду назад, що ззаду наперед. А по-друге – я задумував і починав писати свій “Буквар…” тоді, коли ще була певна небезпека, і не було відомо, куди “перестройка” виверне: криваві Алма-Атинські події грудня 1986 року – яскраве тому свідчення.
До того ж він мені просто подобається.
Читати праці автора в електронній бібліотеці