Як і відомий український поет, журналіст, лауреат престижних літературних премій, освітянин, «Заслужений діяч мистецтв України», «Відмінник освіти України» Микола Сом, я за фахом також журналістка, за покликом душі педагогиня. Залюбки, як і Микола Данилович, за своєю індивідуальною навчальною програмою викладаю в школах та вишах журналістську майстерність.
У передмові до збірки творів М. Сома «Передай кодолу!» мені сподобалася відповідь Миколи Даниловича на запитання його друга, поета-фронтовика Олеся Жолдака: «Чому ти нас покинув і пішов до школи?» А він мені серйозно відповів: «Я пішов «носити воду школярам». Так заповів Тарас Григорович Шевченко…». Притаманною рисою української вдачі завжди було почуття гумору й дотепності. Ця Сомівська відповідь ще раз підкреслює думку: гумор – річ серйозна.
Я пішла до школи, щоб відкривати для молоді захопливий світ журналістики. Думаю, що для більшості викладачів не є великим секретом: щоб зацікавити сучасних відвідувачів гуртків медійного спрямування, наприклад, темою заняття: «Історія української журналістики», треба шукати нестандартні підходи. Пригадую зі своєї практики один із таких незвичних засідань гуртка. За розкладом було заняття в наймолодших гімназистів. На початку зустрічі, несподівано для «журналят», я починаю співати:
Заходить до хати зоря-зоряниця,
І гомін стихає кругом,
А місяць злітає, неначе жар-птиця,
Над синім і сонним вікном…
Співаю собі тихесенько та споглядаю за реакцією дітей, які, напевно, подумали, що випадково потрапили до хорової студії. Проспівавши останній рядок: «Спокійної ночі, спати пора!», пояснюю учням, що, мовляв, спати ще зарано. І переходжу безпосередньо до запланованої теми заняття: «Історія української журналістики в іменах. Життєвий і творчий шлях Миколи Сома». «А до чого тут колискова?» – поцікавився активіст гуртка Михайлик. Ага, зацікавила дітей! Пояснюю далі. Популярна у ХХ ст. колискова «Рученьки, ніженьки» (музика Оскара Сандлера, слова поета, журналіста Миколи Сома) упродовж 24 років лунала в телепередачі «На добраніч, діти». Під цю пісню готувалися до сну хлопчики й дівчатка. На жаль, у часи СРСР про інтелектуальну власність не йшла мова. Адже вважалося, що всі авторські права на твори належать державі. Саме тому в титрах передачі «На добраніч, діти» ніколи не вказувалося авторство колискової.
Одна з гімназисток авторитетно заявила, що колискові зараз слухають лише ті малята, кому від 0 до 3 років, а їй, уже «дорослій» 9-річній дівчинці, несолідно засинати під ніжну пісеньку, навіть у виконанні люблячих батьків.
Наймолодший гуртківець, другокласник Сашко, який трохи запізнився на заняття, почувши слова «сом» і «пісня», одразу ж розпочав журналістське розслідування. «Сом – це риба. А хіба риби співають?!» – поцікавився він. Ми усі дружньо засміялися над цим жартом, юний журналіст засмутився. Щоб хоч якось підтримати хлопчика, я сказала, що в нього непогане почуття гумору. Мовляв, Сашко такий же дотепний, як і університетський друг М. Сома – «витязь молодої української поезії» Василь Симоненко. Зі спогадів М.Сома дізнаємося, що, коли до університетської кімнати увійшов студент Симоненко, він простягнув руку М.Сому і представився: «Симоненко». А я йому: «Сом». «Ну який же ти сом? Жиру немає, вусів немає. Ти – Сомик. Отак мене все життя кликав».
Відомого поета Михайла Свєтлова при знайомстві з М.Сомом також зацікавило його прізвище. Коли той дізнався, що це не літературний псевдонім, з посмішкою на обличчі сказав: «не дай, Боже, з’їдять».
Щодо співу – соми і справді не співають. А ось пан Сом співав. І далі починаю переповідати дітям історію «Чому я не співаю?», якою поділився з читачами книжки «Придибенції» її автор Микола Данилович. У одній із поїздок бригади київських поетів та артистів (під час короткої перерви на природі) попросила М.Сома заспівати народна артистка України Діана Петриненко. Ну хіба ж міг джентльмен Сом відмовити «справжній солов’їсі» України?! Отже, став наш поет-пісенник на високий пеньок і заспівав пісню «Про Марусю». І полетів його охриплий спів у блакитне небо. Усі слухачі гучно засміялися. Знесилена остаточно тим сміхом, Д. Петриненко впала на коліна перед співаком і каже: «Я тебе довіку шануватиму й любитиму. Тільки більше не співай…»
Напевно, М.Сом не образився. Бо мав свою філософію сміху. А яку? Ну, наприклад, таку:
Чого сміюся? А того сміюся,
Що я нікого в світі не боюся!
………………………………..
Згинь, пропади, зійди з очей, нудота!
Я – вічний сміх. Така моя робота.
(«Сміх». Перед картиною Рєпіна «Запорожці»).
Після мого декламування вірша гуртківець Сашко поцікавився: «Невже Микола Данилович більше ніколи в житті не співав?» Попри те, що М.Сом є автором слів до понад ста пісенних хітів, які знані як в Україні, так і за її межами, у збірці «Дума над вогнем» й сам поет цікавиться:
Я помиляюсь, може,
Але здалось мені:
Співати вміє кожен,
Заспівувати – ні…
А ще учні дізналися про те, що у М.Сома було нестримне бажання все спробувати в житті. Він завжди ставив собі мету і прагнув до її здійснення. Уже під час навчання в Требухівській сільській школі в Миколки проявився хист до написання. Протягом навчання юнак дописував у шкільній стіннівці. Його перші юнацькі вірші побачили світ у районній газеті. Палітра думок творчого доробку М.Сома актуальна і в наш час.
Наприкінці заняття мені дуже кортіло процитувати дружне привітання від славнозвісних українців Павла Глазового та Анатолія Паламаренка на адресу ювіляра Миколи Даниловича: «Хто не любить Сома, // В того не всі вдома». Але потім вирішила цього не робити, бо діти прийдуть додому й розпитуватимуть батьків: «А що значить «не всі вдома»?!» Натомість запропонувала гуртківцям домашнє завдання: завантажити на гаджет колискову М.Сома і спробувати хоча б декілька вечорів готуватися до сну під ніжну пісню. Хтозна, можливо, ця колискова дійде «до маленьких сердець»…і насниться їм дідусь Сом, який, стоячи на високому пеньочку лагідно співає «Рученьки, ніженьки…».
![](https://lukl.kyiv.ua/wp-content/uploads/2022/04/б.jpg)
Світлана Бартошко,
керівниця гуртка «Журналістська майстерність»
Гімназії біотехнологій № 177 міста Києва,
членкиня НСЖ України