Ольга Незламна (справжнє прізвище Подущак) – переможниця Конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2025-2026» у номінації «Кращий власний поетичний твір».
Народилася 29 вересня 1992 року (Хмельницька обл., Шепетівський р-н, с. Рокитне).
***
Передсвітаннє
Із роси підвелася тиша –
Ледве дихає світ, ще спить.
Он у травах зоря полишить
Срібний подих – і зникне вмить.
Сонце випливе, мов дитятко,
З-під рожевих долонь хмарин
І промінням розбудить м’яко
Сонні луки густих долин.
Кожне дерево, наче свічка,
Що таємним горить вогнем.
Залишився вчорашній, вічний,
Не дописаний мною, день.
***
Спокійна ніч
Спокійна ніч… А чи спокійна, Боже,
Для тих, хто зараз не знаходить сну,
Кого свобода над усе тривожить,
Хто бачив смерть і скривджену весну?
Хтось з них учора ще саджав калину,
Сміявсь, чекав і щастя, і сльоти.
А нині – тиша. І проста людина
Тримає світ в долонях самоти.
Бо є надія, схожа на ілюзію,
Яка не вміє жити без борні.
Німий тягар, немов одвічна фузія,
Гуде у кожній стомленій струні.
Далеко є ще небо без окопів,
Де пахне мир – красивий, як весна…
А ми живем із чорним болем, доки
У нас іде безжалісна війна…
І ця важка, нестерпна самотина –
Ціна лиш волі, що не знає меж!
Бо уночі не плаче Україна,
Вона кує із болю гострий меч!
Історія не пишеться чорнилом.
Вона – це ми. Її не оминуть.
Напевно, нам дано святою силою
Прокласти вільну та вкраїнську путь!
***
Мій сад осінній
Осінній сад не плаче – він дозрів.
Він знає все: і сонце й першу втому.
Не кожен лист збагне вогонь вітрів,
Але усі впадуть, щоб стати домом.
І я така – дозріла і жива,
Стою у нім, як дерево у полі.
Мій корінь – тиша, а гілки – слова,
Що рвуться в небо і шукають волю.
Мине і дощ, і тиша згірклих днів,
Час опаде, мов листя, непомітно.
І я зросту із власних дивних снів –
У іншу осінь, світлу і привітну.
І мо’ тоді збагну я лиш усе,
Чого боялась, що хотіла вчора.
Хоч промінь згас, та серце ще несе
До того дня, де вже немає горя.
***
Крик не затихне мій
Червоне намисто голоду
На чорній шиї землі.
Сльози на вітрі холодному,
Тіні у сивій імлі.
Ходить по ниві безпам’яття
Стомлена, бита душа.
Криком лунає прокляття те
Матері, що не дійшла.
А гордо стоїть, як відплата,
Гомін могильних доріг.
І тиша над полем розп’ята,
Де смуток суворий ліг.
Та з попелу, з попелу – знову!
Під спаленим серцем хат
Хай зродиться жито і слово
Над вирвами чорних втрат.
А тиша, як камінь у грудях,
Небо, мов свідок німий.
Ще зітруться і хліб, і люди –
Та крик не затихне мій.
***
Це не шлях
Взяв на руки мене листопад
І несе у нещадну зиму.
Не несе! А жбурляє, мов кат,
У провалля хижого диму!
І тріщить під ногами, мов скло,
Безнадійне, останнє листя.
Небо сірістю вмить заросло,
І над світом – лиш вовчі свисти.
А мороз, як залізний кулак,
Все замерзлу стискає душу!
Це не шлях! Це пекельний мій знак!
Це кінцеве й нестерпне «Мушу!».
Я кричу! Але крик – німота,
Бо однаково злобній тіні,
Що скувала мене самота…
Та не вірю, що це мій фініш.
***
Я скрізь не вдома
І знов мені наснилась та алея,
Де пахне смутком листя восени.
Де осені зітлілі акварелі,
І хмари грають пісню тишини.
У нім душа недопила калини,
І стільки незворотного пішло…
У простір, непідвладний вже віднині,
Приходить недомовлене «якщо».
Мій час – то лист, що відлетів з горіха,
Мій смуток – птах, що вилетів із рук.
О, як же серцю хочеться утіхи,
Коли душа в полоні пильних мук!
Та все пройшло – і тільки в чорній втомі
Сиджу, як тінь, у вікнах самоти,
І розумію, що я скрізь не вдома…
Коли ж себе я зможу віднайти?
***
Вдихає втому
(рондель)
О, як же тихо світ вдихає втому,
Як лагідно гойдає дні мої…
Ми всі, мов листя, вітром невідомим
Єднаємось у вічності землі.
А світ – старий і дивний геть в усьому,
Прощає нам: і радощі, й жалі.
О, як же тихо він вдихає втому,
Як лагідно гойдає дні мої.
А я мовчу, бо слово надвагоме
У пісню обернулося джмелів,
Які стрічають сонце у селі,
На вітрові хитаючись легкому.
О, як же тихо світ вдихає втому…
***
Вдихаю осінь
(сонет)
Вдихаю осінь – в ній гірчить полин,
Та листя сипле спогади у жмені,
Вбираючи у золото й натхнення
Печаль гірку і тиху радість днин.
Туман пливе над тишею долин,
Замотуючи рани задушевні,
Що тиснуть із середини шалено,
А серце стогне в пошуку вершин.
Я чітко чую подихи зими
У цій тужливій тиші журавлиній.
Скували серце безнадійні сни,
Пробач, мій Отче, грішна я та винна.
От тільки скрізь ростуть лиш полини,
І тиша в’яже душу павутинням.
***
Мій сад старіє
Ковтає вітер гамір над полями,
Й лягає сонце в зморених стежках.
Мій сад старіє разом із руками,
Що сонце міряли по пелюстках…
Мовчу з ним я. Він знає, що до краю
Дійшов мій подих – і його листок.
І небо хилиться, і не встигаю
Сказати все, що виросло з думок.
Он яблуко упало – гуп! І тиша…
Та світ ще є. І день ще не відпав.
А я стою – без зайвих слів. Та інша,
Як лист без крил, без остраху і прав.
І сад стихає… А мені не чорно,
Бо все, що треба, нібито збулось.
Десь за горою сходить сонце – скромно,
Й не чутно більше страхітливих гроз.
Нема печалі. Є лише безмірність
І яблука принишклі ув імлі.
Мій сад осінній – найчистіша вірність,
Що вчить мене стояти на землі.
***
Доки йтимеш ти
Планета наша – тінь у казематі,
У вічнім бруді власної ганьби.
Війна – не доля, втрата на утраті,
Бо у людині вмерли всі «якби».
Усі боги у війнах є безсилі,
Бо знову стерта совість між рядків.
Ми всі – сліпі, розіп’яті, безкрилі
На перехресті мертвих маяків.
І тільки ніч. І попіл замість тіла.
І кров тече чорнилом по руках.
А тиша глибше розуму засіла,
Бо світ завис у чорних сторінках.
Нехай вогонь злизав усі закони,
Нехай зруйновані слова й мости,
Та з попелу крізь вічні перепони
Я йтиму далі, доки йтимеш ти.
***
Глибиною неба
Ступаю в осінь – глибиною неба,
Де журавлі кружляють, мов човни.
А серце рветься – жити, жити треба!
Душа не хоче вічної зими.
А я кричу: «Не вкрадеш ти, завіє,
останній промінь сонця й теплих мрій!
Бо серце вірить, що таки зуміє
Зростити сад у вирі чорних дій».
Бо все мине – і буря, і знемога,
І сивий час розвіє гострий біль.
Та вічним сяйвом світиться дорога,
Якою йду у світі божевіль.
Хай лист летить, нехай тремтять тумани,
І вітер свище з присмаком жалю.
Все проминає… А душа незламна
Тримає світ, який без меж люблю.
***
В печалі вольній
Та якби ж я могла змінити
Хоч рядочок своєї долі,
Я б не стерла оті молитви,
Що творила в печалі вольній.
І тепер я стою край літа,
Як останній листок на гіллі.
Все, що мало колись згоріти –
В серці тисне до божевілля.
Бо зневіра – не завжди втрати,
А мовчання – не завше згода.
І щоб істину розпізнати,
Треба вийти за всі пороги.
Всі закони і всі устави
Розіб’ю я об камінь люті!
Бо не хочу такої слави,
Що кинджалом мені у грудях!
Хай розвіється пил з дороги,
Хай погасне вогонь скорботи!
Все, що є – це урок від Бога
Як нам стати людьми свободи.
***
Попіл і Віра
(Люцид)
Станція п’ята – і тіло, мов дим.
Кожен перон, як удар під ребро.
В сні мій будинок живий і ніким
Ще не розбитий, ще з вікнами скло.
Там, де колись була тиша й трава,
Тепер спопелілий пагорб тривог.
Я лиш тримаю ключі і слова,
І вірю, що є поміж люду ще Бог.
Місто мовчить, облітає, як лист.
Світло у вікнах – на жаль не мені.
Дім був щасливим і рідним колись,
Бачу тепер його часто у сні.
Я не питаю ні як, ні коли
Вирвана з тіла, душа – без тіні.
Все, що було тепер схоже на дим
І у мені – суцільна руїна.
Я відчуваю – війна не кінець,
Ми – насіння на Божій долоні.
Правда між нами, неначе сліпець,
Що проросте у власному лоні.
Станція восьма – тримаю цей хід,
Ще нездоланого болем струму.
З попелу пишеться кожен наш рід –
З втрати, віри, любові та суму.
***
Волі нам!
Волі нам, волі, та волі ж нам –
Аж кров’ю палає в мені!
Я в темній печалі для долі
Шукаю снаги у війні.
Ні хати, ні щастя, лиш небо,
Де тиша – як ніж у спині.
І знову себе не для себе
Даю за свободу усіх.
Та якби не оте стремління
До простору в серці живім –
Ми б зникли, як річка без плину,
У тиші зневіри й руїн.
***
Дика тишина
В густому лісі – вогкість і печаль,
А я стою, мов тінь малого дуба.
В мені немає втоми, тільки жаль,
Що зникло світло, ніби давня згуба.
Та ліс мене приймає, мов свою –
Без зайвих слів, без докору, без болю.
І я в обіймах величі стою,
Відчувши, як відроджуюсь поволі.
О ліс, мій брате! Де твоя межа?
У жилах стовбурів солоність крові.
До тебе мовчки тягнеться душа,
Бо їй шепочеш сповіді тернові.
Прийми мене, як краплю із дощів,
Як жовтий лист, що ліг в твої долоні.
Я не прошу для щастя маяків,
Лиш спокою в зеленій обороні.
Твоя крилата гілка, як струна,
А я, мов звук у серці деревини.
Тут тінь густа, тут дика тишина
В мені плекає мудрість і безвинність.