Серед учасників конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2024-2025» є автори, які не посіли призових місць, проте увійшли у 10 кращих та мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки.
Подущак Ольга Володимирівна.
***
Завмер навпочіпки світанок
У чорнім кратері ялин.
Цілує жовтими вустами
Верхів’я гілочок малих.
І піднімає крила вітер,
Несуться срібні кораблі,
Та днищем черкають об віти,
Пресують сутінь до землі.
І зникне нічка перкалева,
І ранок пустить білих ос.
Проснуться сойки на деревах,
Співаючи ялинам щось.
***
Минає осінь
Не листя устеляє шлях тернистий:
Багряне, мідне, каре, золоте.
То мрії биті опадають листям,
А ми по ньому, ніби босі йдем.
Болить нам, Боже! Де знайти причали
У бурі цій, що рве нас на шматки.
Минає осінь, зіткана з печалі,
Холодний дощ торкається руки.
Як нам радіти осені прийдешній,
Коли в окопах доньки і сини.
Бо рідної країни незалежність
Їм випало на долю боронить.
Там кожен день гримить запеклим боєм,
Й молитва наша лине до Творця.
Зросте вона міцним щитом любові
І стане оберегом для бійця.
Заваріть, мамо, тиші
Біля Вас, моя мамо, шукаю я теплої тиші.
Розболілась душа, що не в силі її приструнить.
Тільки Ваша любов моє серце в надію вколише,
Устеляючи килимом теплим в безвихідну мить.
Я у Ваших обіймах загою глибокі ці рани.
Гострі терни життя розривають мене на шмати,
Та під Вашим крилом усе лихо під корінь зав’яне,
І зумію хреста свого вперто та гордо нести.
Ви навчали дітей тільки сіяти зерна любові
Й доброту дарувати в нужденні холодні серця.
Чому ж ранять мене люди підло і боляче знову?
А я вірю їм сліпо й згораю безжалісно вся.
Заваріть, мамо, тиші із дрібкою нашого щастя,
Я повірю у себе в щоденнім своїм сум’ятті.
Із молитвами Вашими, певна, усе мені вдасться,
То ж я руки цілую, матусенько, Вам золоті.
Натомлений день
Натомлений день пригорнувся до ночі,
І сонце лягає на неба плече.
Засвітяться зорями очі дівочі,
Як промінь останній додолу стече.
Світ, мов зупинився щасливої миті –
Так день заціловує ночі вуста…
Краї його сині, огнями налиті,
Ніч зоряні фарби розмішує там.
І я закохалась без тями в картину,
Як сонце проковзує краєм села.
Тримаюся поглядом, поки не сплине
Ця трепетна мить, що в словах ожила.
Котиться сльоза по стиглій вишні
Котиться сльоза по стиглій вишні.
Червня добігають дні жаркі,
На полях ховаючи колишні
Спомини, солодкі та палкі.
І шумить дощем його тривога,
На траві виблискує кришталь.
Плине червень, полишає спогад,
Із порічок і чорниці шаль.
Скиглить коник у траві шовковій.
Гриб угору суне свій каптур,
Червень проводжаючи в любові.
Розганяє дощ бурхливий жур.
Літо тягне вгору скатертину,
То для липня стежка нам у сад.
Проводжаю червень свій до тину,
Дав би Бог вернутися назад.
Відступає літо
По стерні колючій відступає літо,
Журавлі тужливо вслід йому летять.
Зовсім близько осінь, золотавим світлом
Заполонить душу, змиє сум’яття.
Скочується серпень яблуком дозрілим.
Десять днів на зустріч у передчутті.
Проводжаю літо, дякую, що гріло,
Що мене чекає далі у житті?
Рахувати кроки до вершин спасіння,
Чи підступну в серці ніжити печаль?
І тому чекаю я дощів осінніх,
Життєдайність їхню в себе на плечах.
Неймовірні заметілі
Ці неймовірні заметілі
Журбою в серце уляглись.
Тривожать душу мухи білі,
Яким раділа я колись.
Летять сріблястим серпантином
Дитячі пригадки ясні.
І замітає хуртовина
Минулі неповторні дні.
Солодко-ніжні чи зловісні
Ці кришталеві мрії-сни –
Летять, кружляють, наче в пісні,
Й на віях мостяться слізьми.
Зима ж малює диво-казку
В гармидері моїх думок.
Й зітхають зорі в небі важко,
Так, ніби їм не все одно.
Сповідь
Іду у храм, святий мій Боже,
Душа покрилася рубцями.
Твоя лиш сила допоможе
Здолати сіті ваб нестямних.
Пробач за слабкість, милий Отче!
Вона в крові тече по венах,
Кипить, випалює, тріпоче,
До болю душить, мов шалена.
Хай всі печалі змиють сльози
У час, коли болить нестерпно.
Ти, Боже, все зробити в змозі,
Щоб проросли блаженні зерна.
І плаче у мовчанні свічка,
Стікають краплі на долоню.
Край вівтаря душа одвічна
У мир полине із полону.
Палкі листи
Він їй писав такі палкі листи!
Замотував у жовте листя клена.
Пухким і білим обіцяв прийти,
Цілунки дарувати їй щоденно.
Щоб разом вечорами пити чай,
Комедію дивитись і сміятись.
Але просив: ще трохи зачекай,
Нові для себе дошиваю шати.
Вона читала вицвілі слова,
Гадала, це її кохання пізнє.
І тут приносить буря снігова
Послання: вибач,ми з тобою різні.
Зібралась швидко, вибігла за тин,
Листи усі любовні погубила.
Зітхнула сумно – мабуть, час іти,
Допоки не лишили з горя сили.
Спішила слід згубити у полях,
Бо вже і не руда, а чорна зовсім.
А грудень кликав вітром іздаля –
Вернись до мене, жовтокоса осінь.
Неначе птах
Неначе птах, я вирвалась з полону
Думок своїх тривожних і сумних.
Й пізнавши суть душевних еталонів,
В мені, немовби буревій утих.
І понеслась по венах насолода
Життя хмільного – неповторна мить.
Я, мов пірнула у холодну воду,
Й злетіла в теплу осяйну блакить.
Я – фенікс! І думки сумні не спалять
Жагу буття, що променить в мені.
Загоїть вітер всі глибокі рани,
І завеснять мої щасливі дні.
Крокує осінь
У довгополій багряниці
Крокує осінь по селі.
І пише день, неначе сниться:
Скрізь загоряються вогні.
Стоять кармінові берези,
У кленів светри в алізар,
Лише дубам моїм кремезним,
Смарагд донині ще владар.
В які ще фарби незвичайні
Вмокнеться осені стило!
Та мить, і зникне, як Почайна,
Проплине, ніби й не було.
Проходить осінь
Проходить осінь, щоб настала ніч.
Скидає барви позолоти з себе,
І тільки чорну видно зусібіч,
А для життя мені яскравих треба.
Щоб стамувалась втомлена душа
У осені прощальнім відпечатку.
Минає час, тож треба поспішать
І римами зв’язать осінні згадки.
Забути безпросвітну суєту,
Розвісивши її по голих вишнях.
Й чекати, що зимою проростуть
Осінні дивні спомини у віршах.
Хтось пише казку
Цікаво…хто нам пише казку
Серед зими у ліхтарях?
Зітхає з кожним словом важко
У білій фарбі вся земля.
Хтось на пухкесенькій хмарині
Пустив холодних срібних ос.
Там біла панна у хустині
У хмари он ховає щось!
А з нею янголи маленькі
На небі трусять подушки.
Й летять пір’їночки тихенько
На ліс, на поле, на садки.
І так чарує панни врода,
Що я беруся за перо,
Зимову написати оду,
Щоб жодне слово не втекло.
В обіймах дощу
Поміж спраглого тихого літа
Потону я в обіймах дощу,
В поцілунках його буду грітись
Й гомонітиму з ним досхочу.
Я літатиму в хмарах плакучих,
Вільна духом і чиста в думках.
Щоби дощ із високої кручі
Мене тихо униз опускав.
Ну а потім, промокла до нитки,
Буду слухати – скрапує сум.
Може, вдасться свій біль потопити,
Закохавшись у зливи красу.
Порину в тишу
Як хочеться поринути у тишу,
Сповна відпивши в долі полину.
Тривога, ніби з верболозу крижень,
Майне у синь прозору й осяйну.
Відчую стукіт втомленого серця.
В теренах мрій побуду сам на сам
У теплу мить, коли в мені озветься
Мале дівча, нескорене вітрам.
Тоді злечу, відчувши дужі крила,
До нездоланних ще учора гір.
Надихаюся тиші, що манила,
Й продовжу шлях всьому наперекір.