Друге місце у номінації «Кращий власний поетичний твір» посів Богдан-Любомир Притула.
Автор-початківець з Ірпеня. Народився в Криму, після окупації півострова переїхав з сім’єю до Херсону, а згодом і до Ірпеня. Тут нині живе, навчається в ІГЛ «Лінгвіст» імені Заріфи Алієвої.
Публікує твори на літературній онлайн-платформі «Аркуш». Випустив понад 20 аудіокниг. У 2024 році отримав відзнаку на Всеукраїнській літературній премії імені Анатолія Криловця. Призер низки літературних конкурсів, зокрема від Одеської політехніки, CreativeHub, «Шодуарівської альтанки» тощо. За кілька днів до отримання диплому 2 ступеня в конкурсі «Поетична зима Миколи Сома 2024-2025» вийшла друком та презентувалася поетична книга «Осколки». Добре слово про неї сказав Сергій Мартинюк.
Окрім творчості, займається громадською діяльністю, є учасником проєкту «Ірпінь – мій дім».
Вашій увазі пропонуємо декілька заявлених на конкурс віршів:
Світ дай мені
Коли в очах лиш пил і порожнеча –
Світай мені, хай в променях танцюють
Сріблясті сльози – повені предтечі.
Світ дай мені – за очі я просіюсь,
Мов попелом. І вранішня роса
Мене обмиє, як забутий стилос.
Зійди, як сон… це марення природи
Тремтливим златом опада на зір –
І серед зір я прагну насолоди.
Вір.
Кади, калино
Кади, калино, щоб дим твій червоний сніги розтопив,
І плямками рожевими, мов коралями,
Плодами крові всіяв сірий ліс.
Кади, калино, я ж кахикатиму хлібними крихтами,
Щоб птахам їсти було що дня зимового,
Кади…
Де вивірка лапками теплими – іній вмер,
Де заєць лапками білими – тінь,
Де хлопчик лапками юними – руки,
Де лапки відірвані – тулуб зник…
Кади, калино…
Хай сови з херувимами дим твій крилами-вітрилами
Світами-просторами женуть, женуть, женуть!..
А сонце…
За хмарою сніжною ватною ледь жевріє, зморене.
І крихти хлібні з вуст його кашлем зриваються,
І ліс навкруги від млявості з собою кохається,
І плід, калиновим димом обкурений,
Із лона матері-батька виривається –
Каліка йде.
Кади, калино, щоб дим твій червоний життя погубив
І плямками рожевими, мовби ранами,
Дитя оце, природою розстріляне,
Людиною зване, гербом калиновим нарік.
Кади, калино…
Пряма лінія
Вони йшли по прямій лінії
Поки лінія не стала кривою
Тоді повзти стали вони по лінії
Але лінія стала ламаною
Тоді пливти стали вони по лінії
Але лінія стала замкнутою
Тоді гналися один за одним
У клітці замкнутого кола
Наче тварини в цирку.
Таксист танкіст марксист
Угашений танкіст таксист марксист і просто
Планета з силікону шукає перемог
А він летить вперед позбувшись решток мозку
Бо нащо йому мозок коли за нього Бог.
Летить танкіст вперед під залпами шрапнелі
Немовби дика гуска що втратила сім’ю
Пливуть йому в очах хмарини і картелі
Oh captain dear captain im so in love with you.
І мідні барикади зринають з полюсів
Oh captain dear captain… Так мало мало слів!
Танкіст іде на ви стріляє без причини
Насвистує собі старі слова Тичини
Аскольдова могила і тридцять мертвих їх
Геройська рання смерть немовби перший сніг
А мідні полюси укрив спросоння іній
І залпів мабуть десять прорізало мороз
Угашений танкіст таксист марксист Вергілій
Енею констатує свинцевий передоз.
Герой від героїну філософ від хули
Фанатик алкоголік і просто ідіот
Ми всі були як він ми всі колись жили
Анархія і воля найвищі із чеснот.
Game over
бути заарештованим значить бути
обмеженим в здатності жити
пам’ятай мій коханий дисиденте.
спершу шукай житло без ґрат де
доречно було б перебути кілька безсонних
порожніх ночей.
далі ти повинен рухатись на захід
до цих печерних дітей європейської
буржуазної пропахлої сиром і теплим
забутим на підвіконні німецьким пивом
цивілізації.
там створи сім’ю купи машину збудуй
дім на виїзді з умовного бремена чи
просто помри молодим на райдужних вулицях
сірого від емігрантів міста.
ти ніколи не будеш одним диси-
денте твоя шафа шепоче
ніколи чуєш самим не будеш
тому згадуй бандеру і постріл
сраний постріз з пісто-
лета. летаргія наступає швидко
а там і лета і стікс і всі святі
встають зі стільців
спи.
ти молодець справді молодець
ти був собою до кінця собою і
помри нарешті як герой щопра-
вда да без держа-
ви. Вийди з гри все інше
буде потім.
game over
слава на…
сме… ворога…
Сонет №2
Коли бої у розпал свій ввійшли,
В думках на мить майнула порожнеча.
І меч я вклав у піхви. Це не втеча –
Ми поминаєм втрачені рядки.
Зміліла кров, обсохли будяки,
Над замком Крук затяг тужні сонети.
Світанок був: роса хотіла вмерти,
Але життям пролилась на квітки,
Що крізь рубіни згорнутої крові
Тендітними пелюстками тяглись
До наших лиць скалічених поволі.
А далі – в небо, де Всесвітня вісь
Омила квіти в озері Любові,
І смерть упала перед ними ниць.
Завіт
Завіт-завітом, мо, хіба старий:
Сюжети заяложені, мов ліжко
В кімнатах підворотного борделю.
Куди йому! – На грішне тіло слабкість,
Душа порожня, як міхи без вин –
Звичайний стан наркоші під парканом.
Та попри все, я згадую Естер.
Не пляшку в голові, не вимпели на трупах,
Що полягали спати на траву –
Її, що запропалим чинить радість.
Я бачу постать в чорному провулку
І на коліна падаю умить –
Стрічаю мить стрімкого осяя́ння.
Жіночий дім
Де дім у зміях, квітчаний дарами,
Що пахнуть, як рука провидця долі,
І ранок кожен, спарений у шатах,
Струмками поту скрапує під ноги –
Естер була, відлучена від світу, –
Юдейська зірка в космосі імперій.
І між шовків, що лапали, мов сіті,
Смиренно спала у благій киреї.
Господній місяць пестив їй рамена,
Тендітні, наче вогник свічки тьмяний.
І цар Ахашверош, уздрівши, п’яний
Промовив їй:
“Блаженна!”
Збережена і втрачена
Вунісон тривогами перелитими
Гніву склянки забряжчала лунко:
Хтось людей на паркеті вклав вбитими,
Мабуть, Господь цілунком.
Де кришталь осколками розформований,
Там і душа моя покалічена.
І, посічена, веде перемовини
На стадії відчаю.
Затремтіло скло на яблунях ввечері,
Стовбур схилився, мов жінка спросоння.
Вітер обпік бажанням плечі приречено –
Кров на сірих долонях.
Зацілую усе: душу, камінь, яблуню сіру у місті.
Хай тіло моє, в осколках, стікає сиропом.
І втрачена як – всміхнуся, померши миттєво на місці,
Збережена як – всміхнуся, втрачаючи цноту.
Осінь, що котиться
Пальці звисали з зірок, лоскочучи земні зіниці.
І вона прокидалася, очі на деревах розплющуючи.
І дивилася вона холодно, каламутно, трохи зморено,
Наче ніколи й не хотіла прокидатись.
Та півні на яблунях вже проспівали,
Проспівали і покотилися,
Як яблука восени сльозами з очей земних.
***
Як зорі згасають,
І темінь окутує серце,
Я іскру любові
Крешу об зіжмаканий вірш.
І тліє поволі
Папером обкладена ніч –
У тьмяному сяйві
Надія із тінями б’ється.
Стрибнувши на свічку,
Іскра перейде у вогонь,
І ґніт заясніє
Смутним язиком покаяння!
Зіжмаканий вірш
Постане акордом останнім
Симфонії світла,
Що лине до дальніх осонь.