Третє місце у номінації «Кращий власний поетичний твір» посіла Стася Шинкар (справжнє ім’я ― Анастасія Кабашня).
Народилася і проживає у місті Тараща Київської області. У шкільні роки зацікавилася правознавством і свій професійний шлях вирішила пов’язати з юриспруденцією. Одначе вже після здобуття вищої юридичної освіти усвідомила, що не має бажання займатися правничою практикою. Вступила до педагогічного університету і втілила в життя давню мрію стати вчителем. Викладає в ліцеї історію та інші суспільствознавчі дисципліни.
Взаємини з літературним словом складалися поступово. Школяркою була одним із засновників та редакторів гімназійного вісника. Студенткою здобула перемогу на всеукраїнському етапі конкурсу української мови імені Петра Яцика двічі ― 2008 та 2009 року. Потужний поклик до творчості відчула у період буремних подій Революції Гідності.
Друкувалася у колективній збірці авторів «Теплі родинні історії», всеукраїнському журналі «Жінка», антології воєнної поезії «In principio erat Verbum. Ukraine.Poetry of war».
Публікувалася на сайті «Літцентр».
Брала участь у проєктах «Твоя поетична листівка – 2021», «Wiersze na murach» (Поезія на стіні), м. Краків (2022 р.)
Фіналістка І Міжнародного конкурсу поезії «Поетичний вир» (2021р.) та VI Всеукраїнського літературного фестивалю «Шодуарівська Альтанка» (2022 р.)
Переможець Всеукраїнського дистанційного конкурсу авторської прози та поезії «ЯwriteR» у категорії «30 +» (2021 р.).
Отримала Диплом ІІ ступеня конкурсу «Поетична зима Миколи Сома – 2023» у номінації «Кращий власний поетичний твір».
Диплом у номінації «За оригінальність» VIІ Всеукраїнського літературного фестивалю «Шодуарівська Альтанка» (2023 р.)
Думки про творчість:
Мистецтво ― це бесіда Всевишнього з людством. Митець ― перекладач.
Життя і творчість поета Миколи Сома»
«чоловік вудить рибу.
вудить срібну кольчужну луску,
перламутрові сни, загорнуті у ряску.
вудить зябра колючі,
освячені тихим зітханням
десь поміж очеретяних стебел,
при березі, на світанні
за чимось своїм…риб’ячим…»
Стася Шинкар
Коли я цьогоріч відбирала поезії до конкурсної збірки і натрапила очима на власні рядки «чоловік вудить рибу…», вагання «брати – не брати» не виникло. Навіть здивувалася, які близькі, мабуть, роздуми ліричного героя для розкриття особистості Миколи Даниловича.
Життя і творчість поета вивчаю на сайті Вікіпедії, слухаю пронизані теплом спогади про нього колег: голодне злиденне дитинство, раннє сирітство, перші кроки в літературі, публікації в районній газеті, навчання у Київському державному університеті… І поступово з переліку біографічних фактів вирізняю один цікавезний, що привертає мою увагу чи не найбільше – Микола Сом був залюблений у риболовлю. Ось і рядки на підтвердження, адресовані другу Миколі Вінграновському:
Давай поїдем, друже, на славну річку Рось,
Там карасів дебелих багацько розвелось,
А ще під берегами, де річки тихий плин,
Гуляє з карасями, пускає бульки лин.
А що плотви тієї — кипить вода навкруг…
Якщо ти не поїдеш — який із тебе друг?..
Там первозданна тиша. Там юний день і світ.
Там тільки плескіт риби і птахів переліт.
Як же милозвучно і проникливо у поезії Миколи Даниловича звучать образи світанкового озерного плеса, закинутої вудки, булькання риби… Душа романтика! Чуттєва душа романтика, в якій осад від пережитих особистих драм тихо заліг на дно піщинками. Чуттєва прозора душа, прогріта променями іскристого гумору і наївної доброти, любові до ближнього.
І видається мені, що закинувши вудку, Микола Сом усотував у себе глибокі смисли сокровенного єднання з природою. В його рядках уважний читач віднайде філософію позитивного світосприйняття і сутнісних особистих трансформацій.
Пристрасний рибалка, Микола Данилович до пізніх літ зберіг подарований Творцем талант радіти щиро, по-дитячому… Радіти кожному прожитому дню. І ділитися своєю радістю з іншими. Як-от в рядках: «Є таке сакраментальне запитання: «Де раки зимують?» Я знаю де: на мулкому дні великого болота столичної Троєщини. Саме там зимової відлиги здоровенний рак (от-т-такенний!) заплутав свою клешню в довгий поводок моєї вудочки. Я спершу думав, що тягну чийогось черевика чи калошу. Коли витяг рака на слизький льодок, то збіглись до моєї лунки всі довколишні рибалки з криком: «Сом показав, де рак зимує».
Просто, але так глибинно… Чи не так?
Стася Шинкар
***
ми без плоті, хороший мій. ми без плоті.
і, безплотним, нам час і простір — не вороги.
зважувати, відкладати на потім…
не про нас.
ми — не мозок, хороший мій.
ми — думки.
ми — фантазії, плани, надії, мрії.
нам, безплотним, аби обійняти, не треба рук.
нам, безплотним, не рахувати сердечний годинниковий стук —
час зупиняється, коли ми поруч.
ми — не ноги, що віддаляють нас. не язик…
той товариш давно жонглювати словами звик.
слово «разом» промовлене раз і назавжди.
намистини спогадів нанизавши,
граємося, з вервечки знімаючи раз-по-раз.
…от і зараз. ми поруч подумки.
зала очікування. на стіні — Генуезька фортеця. вальс.
все, як я хотіла. все, як ти хотів.
миготіння вокзальних вогнів…
і протяжний голос з далеких шестидесятих:
«як тебе не любити, Києве мій…»
то комусь, а не нам, мій хороший, час наступає на п’яти…
ми — безплотні. а, отже, вічні.
не змигнувши,
душі дивляться одна одній у вічі
і загадують безтілесність свою перебороть,
почути одного разу:
«да будуть двоє одна плоть».
***
туго заплетена в дрібушки туга.
Сонце і Місяць ― Каїн і Авель. братовбивця хто?
як під розсипом срібних куль стоїш, то
знай: за тридев’ять земель цієї миті ―
снодійне не випите, плечі не вкриті;
бовванію супроти ідола теракотового,
зведеного поміж хмар.
«мар-
новірство, усі твої заклинання, дурепо!» ―
вишкіряється капловухий кажан.
а я все гадаю:
що як зіницями пестиш той самий кратер?..
узяла би човен кирпатий ―
і ген-ген до нового берега,
коли Молочна ріка вгорі скресне,
та перебиті весла
тугою.
***
вас не знобить, не гріє ―
те, що живу. жива.
вас,
по числу котрих незжатими лишають снопи збіжжя у жнива.
вас,
безіменні тіні, крізь вушко голки лишень зримі у Свят-вечір.
вас,
спадкодавці ДНК, мої предтечі.
кілька сотлітніми чагарниками поросли
ваші могили.
іду наосліп ― віднайти
до них стежину
у Великодню днину,
щоб на моє «Христос Воскрес!»
озвався б хтось із вас «Воістину»
із домовини.
у світ приходили син ― батько ― син:
один за одним,
як зі штахету збитий тин,
як чорно-білі смуги
на штрих-коді,
відмірені нерівно, хибно:
то ширше, то враз вужче наполовину
було життя чийогось батька, чийогось сина.
звивалась у переймах знову й знову
комусь дочка, для когось ― мама.
скільки імен в зворотному ― і до Адама!
порахувати б… та, боюсь, зіб’юся з ліку.
закон життя незмінний нині й споконвіку:
настане час ―
і жінка вперше доленосно усміхнеться
чоловіку.
ламаю нігті ― рию ґунт з-під своїх коренів
у потойбіччя.
древо пізнання ―
генеалогічне.
***
чоловік вудить рибу.
вудить срібну кольчужну луску,
перламутрові сни, загорнуті у ряску.
вудить зябра колючі, освячені тихим зітханням
десь поміж очеретяних стебел, при березі, на світанні
за чимось своїм…риб’ячим.
вудить мошок, равликів, хробаків у її животі.
вудить думи її прості:
про гладкий на замуленім дні камінчик,
про слизьке моховиння, що м’яко лоскоче вічі,
про занурену в воду пузирчасту хлібну скоринку,
про не відкладені ще на мілководді ікринки.
…риба плямкає ротом. риба була — і зникла.
риба вудить чоловіка.
вудить примішані пальцями у макуху «якби»,
від рибацьких чобіт на річковій багнюці сліди,
що від дому ведуть до берега, а далі — хтозна.
вудить його літа, його зими морозні,
думи його, намотані на поплавок:
про коліно, збите у п’ятирічному віці
і про те, як гойдалася перша рибина на лісці,
і про все за вік свій бачене-перебачене,
про прийдешнє і днем учорашнім страчене,
про миле серцю,
про те, що таким не є…
підсікай! клює!
***
аби спіймати ворона, лисиця прикидається мертвою.
хата-мазанка, хата-покидьок, хата-привиддя
у полущенім білім савані,
в сліпоті/глухоті удаваній
ув останню путь провести останнього
якось вийшла до хвіртки
та й стоїть.
стоїть осторонь — краще видиться.
не ворожка і не провидиця,
а стоїть-собі, з жалю кривиться:
світу глипає у потилицю.
світ іде собі та й іде…
та й сходить на пси.
ти ідеш повз її віконниці.
подивитись — і хочеться й колеться.
і шепне тобі часопоклонниця:
ну ж бо, заглянь-попроси
сказати «на світі цім ти єси».
***
алебастровий янгол з фасаду кав’ярні навпроти
витріщив баньки століття тому — і дірявить, дірявить, дірявить…
випічка пахне сном пекаря. обручка в канаві — чварою.
антиквар смалить литки біля квіткарки. тополі — скнари:
«затінок? пошукай деінде!»
ім’я, що на «йот» кінчається, на один звук завше коротшає,
коли кличуть.
бруківка стає мовчазною, силкується в небі угледіти бога,
коли дощить.
цить!
так-так! молочник уже за квартал звідси:
теревенять, як судного дня біси, у фургонних дверцятах завіси.
до крамниці внесе кільканадцять пакетів, а один прокислий —
за лінією відрізу.
і цівка об денце блюдця зацебенить.
наздоганяють байдужих. помічають тьмяних.
вічність довкола така, що всотати б у себе! а вони… в екрани.
перехожих стільки, а людей — катма.
я приносив треби Мардуку, Шакті, Сварогу, Тору.
я під шквальним сходив на палубу конкістадором.
я повалив якобінців дев’ятого термідора.
на полях Фландрії похований побратимом.
обабіч гірського струмка — пілігримом.
я лежу в гробниці. я — на травах прерії попіл.
від стіни до стіни на ланцюгу — сотні верст.
я поміж усіх. і один, як перст.
я — сто-ро-жо-вий
пес.
***
земля приймає все:
зотлілу плоть і життєдайні зерна,
суцільний промінь, штрихпунктирний слід.
що вийшло із землі, до неї верне:
кипляча лава і розталий лід.
тяжіє до землі
вечірня блискавиця і вранішня роса,
лушпайка насіннєва з вуст і зі щоки сльоза,
хребет старечий, іграшка дитяча,
салютний свист і самогубця-падолист.
земля приймає всіх:
з хрестом і без хреста,
хто забарився і хто передчасно,
за ким дощило рясно
і хто пішов спокутувати гріх.
земля — це завше “так”.
одразу. без вагання. без знаку запитання.
пізнавши слово “ні”, ми врешті-решт…
проживши слово “ні”, ми врешті-решт…
ідемо до землі.
***
а руки…. руки стулять докупи і перев’яжуть мотузкою,
аби скам’яніли.
«…нині і повсякчас, і навіки віків…»
і зречуться долоні спогаду, як складались у пригоршню,
у чашу,
як протягувалася пригоршня і просила: дай.
як було в ній свого і чужого, довгого і скороминучого
понад край.
як було в ній усього потроху:
дитячого волосу, зерна пшеничного, мідяків,
сміху із солодом, солі без сміху,
напам’ять вивчених віршів.
усього потроху…
а, може, чогось і більше…
як не стане пригоршні, то не буде й запаху
поцілунків, ляпасів, макових коржів…
як не стане запаху, то спитаються: чи жив?
я іду гостинним цвинтарем, бачу ясен.
простягнувши пригоршню, простую навмання.
і сочиться небо крізь гілля,
невловиме щось просипається крізь пальці.
***
як зацвітає у кам’янистій долині вереск,
як риба іде на нерест,
як білою крейдою креслить скісні на чорній дошці
метеоритний дощ…
літо — апостроф року —
розділяє на до і після.
хоч як не повторюй приспів,
далі веде куплети пісня.
на апострофі б тому, як на гаку повиснуть…
хай навіть і за десяте ребро.
висіти собі, дріботіти ніжками,
житіє лічити земне не роками — літами.
збирати в конвертику пам’яті посейдонові хвилі і перунові грози,
піщинки під нігтями, стоптані п’ятами роси,
подряпини від обіймів ожинових, літри чаю із листя суниці,
доки не підведе горизонтальну «усього» твоя рахівниця.
і як надумаєш знову колись народиться,
як вперше промовиш своє ім’я з апострофом,
скажеш:
схоже, таке вже колись зі мною було.
***
хтось десь щось… десь комусь навіщось хтось …
хтось на когось звідкілясь…
щось чомусь та якось…
я сиджу у черепі коня. я у черепі коня сиджу.
і так мені однакось…
так мені однакось, що аж степ цвіте
сон-травою, чебрецем, чортополохом.
так мені однакось де там хтось…
степ. я. половецька баба. ми — під богом.
бог про себе знає, що він цифра три:
в імені, геолокації — у праві, яві, наві.
бог — це сума двох доданків. зайві
усі наші «бог — любов чи страх?..»
татар-зіллям бог лоскоче по ногах
то мене, то половецьку бабу.
бог про мене знає, та мовчить.
говорю, бо я про себе знаю:
нанизаю
слів одне за одним — буде сага.
про саму себе, про бога,
про щербату половецьку бабу…
я сиджу у черепі коня. я у черепі коня сиджу
посеред степу.
і однакось якось —
хтось, усі чи дехто…
слово говорю, як маю що казати.
маю все,
варто лишень своїм назвати.
***
абетка буття — замкнене коло літер з діаметром ікс.
фатальна «с» — і джерело, і гирло бурхливої Стікс:
[с]оняхи ми є всі — [с]онцепоклонники
нині й навіки віків,
доки [c]ерп не зітхне «амінь».
доки [с]ерп не зітне стебло дужим рухом руки Творця,
доки зрізану махом плоть не покладуть на стіл митця,
як натуру.
натуру мертву — nature morte.
і змішає майстер фарби
акварельні, вищий сорт.
композиція з жовтих тіл позуватиме у анфас
і святиться гармонія з таких схожих і різних нас:
з таких юних, як той бутон, не наповнений сонцем вщент,
з горобцями обскубаних і обтріпаних під дощем.
завтра буде новий день золотити твої пелюстки.
обертай до неба свій дух і пускай нові паростки.
грає в піжмурки у полях із відлунням дзвінкий сміх.
пам’ятай: керамічні глечики заготовлено на усіх.
***
— мо’ треба чого? ти кажи…
поїсти б тобі… мовчиш… усе мовчиш…
— облиш.
— вибалакатися б… воно тойго… кажуть, ліпше стає.
а я послухаю… по-сусідськи.
— ходи звідси!
— серце крається, як на тебе гляну…
— не займай!
— треба час… загояться рани…
біда-біда! скільки тепер вас таких! залишенців…
— Святі Отці!
забирайся!
— як же їх, іродів проклятущих, земля носить!
— досить!
— шо ж їм, вишкребкам, мулько, га?
шо ж їм вічно усього мало, плюгавим?
питимуть кров, упирі, доки не будуть ситі!
— а бодай би їх лярва радше на кропиву висцяла,
аніж мала нещастя родити!
а шоб їм, покидькам, будяком поросло у брехливому роті!
а шоб вони, вилупки, забрели світ за очі і згинули на болоті!
шоб їм пропасти у бурі, в грозі, в хуртовині!
шоб їм, бісовим дітям, тісно було в домовині!
— все-все! ну-ну-ну! заспокойся!
— хай у пекельному казані їх по колу носить!
не знати добра їх нащадкам клятим!
узяти б сокиру та одним махом всім прутні відтяти!
щоб не плодилися!
— тихше!
— за Олексу, Софійку, Платона, Марійку! за Гришу!
за Даринку, Сашка, Павлуся, Юрася, Маргаритку, Саву!
за Ганнусю, Богдана, Андрія, Євгенія, Клаву!
за Степана, Романа, Кузьму, Тимофія, Дем’яна!
за Катрусю, Людмилу, Наталю, Надію, Тетяну!
за того, кого втратив ти…
і того, кого втратив ти,
пом’янем.