Як і відомий український поет, журналіст, лауреат престижних літературних премій, освітянин, «Заслужений діяч мистецтв України», «Відмінник освіти України» Микола Сом, я за фахом також журналістка, за покликом душі педагогиня. Залюбки, як і Микола Данилович, за своєю індивідуальною навчальною програмою викладаю в школах та вишах журналістську майстерність.
У передмові до збірки творів М. Сома «Передай кодолу!» мені сподобалася відповідь Миколи Даниловича на запитання його друга, поета-фронтовика Олеся Жолдака: «Чому ти нас покинув і пішов до школи?» А він мені серйозно відповів: «Я пішов «носити воду школярам». Так заповів Тарас Григорович Шевченко…». Притаманною рисою української вдачі завжди було почуття гумору й дотепності. Ця Сомівська відповідь ще раз підкреслює думку: гумор – річ серйозна.
Я пішла до школи, щоб відкривати для молоді захопливий світ журналістики. Думаю, що для більшості викладачів не є великим секретом: щоб зацікавити сучасних відвідувачів гуртків медійного спрямування, наприклад, темою заняття: «Історія української журналістики», треба шукати нестандартні підходи. Пригадую зі своєї практики один із таких незвичних засідань гуртка. За розкладом було заняття в наймолодших гімназистів. На початку зустрічі, несподівано для «журналят», я починаю співати:
Заходить до хати зоря-зоряниця,
І гомін стихає кругом,
А місяць злітає, неначе жар-птиця,
Над синім і сонним вікном…
Співаю собі тихесенько та споглядаю за реакцією дітей, які, напевно, подумали, що випадково потрапили до хорової студії. Проспівавши останній рядок: «Спокійної ночі, спати пора!», пояснюю учням, що, мовляв, спати ще зарано. І переходжу безпосередньо до запланованої теми заняття: «Історія української журналістики в іменах. Життєвий і творчий шлях Миколи Сома». «А до чого тут колискова?» – поцікавився активіст гуртка Михайлик. Ага, зацікавила дітей! Пояснюю далі. Популярна у ХХ ст. колискова «Рученьки, ніженьки» (музика Оскара Сандлера, слова поета, журналіста Миколи Сома) упродовж 24 років лунала в телепередачі «На добраніч, діти». Під цю пісню готувалися до сну хлопчики й дівчатка. На жаль, у часи СРСР про інтелектуальну власність не йшла мова. Адже вважалося, що всі авторські права на твори належать державі. Саме тому в титрах передачі «На добраніч, діти» ніколи не вказувалося авторство колискової.
Одна з гімназисток авторитетно заявила, що колискові зараз слухають лише ті малята, кому від 0 до 3 років, а їй, уже «дорослій» 9-річній дівчинці, несолідно засинати під ніжну пісеньку, навіть у виконанні люблячих батьків.
Наймолодший гуртківець, другокласник Сашко, який трохи запізнився на заняття, почувши слова «сом» і «пісня», одразу ж розпочав журналістське розслідування. «Сом – це риба. А хіба риби співають?!» – поцікавився він. Ми усі дружньо засміялися над цим жартом, юний журналіст засмутився. Щоб хоч якось підтримати хлопчика, я сказала, що в нього непогане почуття гумору. Мовляв, Сашко такий же дотепний, як і університетський друг М. Сома – «витязь молодої української поезії» Василь Симоненко. Зі спогадів М.Сома дізнаємося, що, коли до університетської кімнати увійшов студент Симоненко, він простягнув руку М.Сому і представився: «Симоненко». А я йому: «Сом». «Ну який же ти сом? Жиру немає, вусів немає. Ти – Сомик. Отак мене все життя кликав».
Відомого поета Михайла Свєтлова при знайомстві з М.Сомом також зацікавило його прізвище. Коли той дізнався, що це не літературний псевдонім, з посмішкою на обличчі сказав: «не дай, Боже, з’їдять».
Щодо співу – соми і справді не співають. А ось пан Сом співав. І далі починаю переповідати дітям історію «Чому я не співаю?», якою поділився з читачами книжки «Придибенції» її автор Микола Данилович. У одній із поїздок бригади київських поетів та артистів (під час короткої перерви на природі) попросила М.Сома заспівати народна артистка України Діана Петриненко. Ну хіба ж міг джентльмен Сом відмовити «справжній солов’їсі» України?! Отже, став наш поет-пісенник на високий пеньок і заспівав пісню «Про Марусю». І полетів його охриплий спів у блакитне небо. Усі слухачі гучно засміялися. Знесилена остаточно тим сміхом, Д. Петриненко впала на коліна перед співаком і каже: «Я тебе довіку шануватиму й любитиму. Тільки більше не співай…»
Напевно, М.Сом не образився. Бо мав свою філософію сміху. А яку? Ну, наприклад, таку:
Чого сміюся? А того сміюся,
Що я нікого в світі не боюся!
………………………………..
Згинь, пропади, зійди з очей, нудота!
Я – вічний сміх. Така моя робота.
(«Сміх». Перед картиною Рєпіна «Запорожці»).
Після мого декламування вірша гуртківець Сашко поцікавився: «Невже Микола Данилович більше ніколи в житті не співав?» Попри те, що М.Сом є автором слів до понад ста пісенних хітів, які знані як в Україні, так і за її межами, у збірці «Дума над вогнем» й сам поет цікавиться:
Я помиляюсь, може,
Але здалось мені:
Співати вміє кожен,
Заспівувати – ні…
А ще учні дізналися про те, що у М.Сома було нестримне бажання все спробувати в житті. Він завжди ставив собі мету і прагнув до її здійснення. Уже під час навчання в Требухівській сільській школі в Миколки проявився хист до написання. Протягом навчання юнак дописував у шкільній стіннівці. Його перші юнацькі вірші побачили світ у районній газеті. Палітра думок творчого доробку М.Сома актуальна і в наш час.
Наприкінці заняття мені дуже кортіло процитувати дружне привітання від славнозвісних українців Павла Глазового та Анатолія Паламаренка на адресу ювіляра Миколи Даниловича: «Хто не любить Сома, // В того не всі вдома». Але потім вирішила цього не робити, бо діти прийдуть додому й розпитуватимуть батьків: «А що значить «не всі вдома»?!» Натомість запропонувала гуртківцям домашнє завдання: завантажити на гаджет колискову М.Сома і спробувати хоча б декілька вечорів готуватися до сну під ніжну пісню. Хтозна, можливо, ця колискова дійде «до маленьких сердець»…і насниться їм дідусь Сом, який, стоячи на високому пеньочку лагідно співає «Рученьки, ніженьки…».
P.S. Як журналістка, я розумію, що відступила від канонів написання стовідсоткового есе. Але як сказав Вольтер: «Усі жанри хороші, крім нудного». Тому й написала саме такий матеріал про М. Сома, бо ця Людина варта розлогих статей, нарисів.Світлана Бартошко,
керівниця гуртка «Журналістська майстерність»
Гімназії біотехнологій № 177 міста Києва,
членкиня НСЖ України