Раді оголосити переможця конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2025-2026» в номінації «Кращий власний поетичний твір молодша вікова категорія» – Смовський Максим, студент І курсу Остерського коледжу будівництва та дизайну, м. Остер. Чернігівська обл.
До вашої уваги вірші із заявленої на конкурс поетичної збірки «ПРОБАЧИТИ /НЕ МОЖНА/ НЕНАВИДІТИ»
Бажання
Тихо падали з неба зірки,
Зорепадом чаруючі очі,
Милували усіх навкруги
Ніжні спалахи серед ночі.
Розлітались в небесній імлі,
Світлим відблиском в серце влучали,
Роздавали всім чари свої,
Ніжним співом небес колисали.
Про своє мріяв кожен з людей
І просив, щоб здійснилось бажання,
Серед безлічі справжніх речей
Молоді попросили кохання,
А старенькі, як в давні часи,
Захотіли здоров’я та сили,
І щоб менше було сивини,
І щоб їх поважали й любили.
А малеча просила в зірок
Подарунків багато-багато…
Лиш один хлопчик тихо сказав:
– Я бажаю, щоб вдома був тато.
Просльозились холодні зірки,
Бо впізнали хлоп’я з України.
Чітко знали на небі вони,
Що боронить татусь Батьківщину,
Тож направили сили свої,
Щоб здійснилось бажання дитини –
Повернулись додому сини
І щоб мир настав в Україні.
Забіжи хоч на хвильку, тату!
Забіжи хоч на хвильку, тату,
Всіх по черзі нас обійми,
Приголуб, як завжди, завзято,
Про тривоги свої розкажи.
Знаю: легко ніде не буває,
На війні – не бува й поготів,
Колискову тобі заспіваю,
Поділюся казковістю снів.
Ти обіймеш – й щоденні тривоги
Відлетять, наче їх не було,
Про тяжкі фронтові дороги
Ти повідаєш нам, як кіно.
В сто разів тобі, тату, важче,
Ніж мені кожен день в укритті…
Та я знаю: ти в нас відважний,
Подолаєш усе у житті.
Молю Бога: скоріше додому,
В рідне місто, до нас повертай!
Звісно, хочу, щоб ти був удома.
Але хто ж захищатиме край!?
Ні, додому ти не приїдеш,
Поки ворог на нашій землі,
До останнього будеш боротись
На цій клятій та довгій війні.
А коли Перемогу здобудеш
Разом з друзями в герці страшнім,
Отоді вже чекатимуть всюди
Хтось – дітей, хтось – батьків, хтось – синів.
Отоді й ти повернешся, тату,
Всі тривоги твої заберу…
Сподіваюсь: недовго чекати.
Обіймаю.
Цілую.
Люблю.
Я пишу Україні листа…
Я пишу Україні листа,
Ну привіт, моя мила та щира,
Україно незламна моя,
Я у Бога вимолюю миру.
Тобі тяжко. Повір: я все знаю,
Так паплюжать землі дідів,
Та сини твої й доньки відважно
Відбивають усіх ворогів.
Не скорися, рідна, благаю,
Міццю й гартом себе напої.
Перемоги з нас кожен чекає,
Тож борися!
Тримайся!
Живи!
Одна мрія на двох
Гуркотіло зранку і до ночі,
Розривалось і палало все,
Хтось заплющував від болю очі,
А хтось про війну писав есе.
Всім боліло: людям і тваринам,
Всі страждають на оцій війні…
Хтось щоночі молиться за сина,
А хтось татка хоче віднайти.
У куточку десь забивсь Горобчик.
Він боявся вибухів гучних…
І до нього враз підходить хлопчик,
Щоб в долонях відігріть своїх
Крихітне і злякане створіння.
Обігрів, нагодував сповна,
Від тепла душевного миттєво
Ожило беззахисне пташа.
Враз підняв голівоньку Горобчик,
Запитав у хлопчика ім’я.
Звуть мене Іваном, ну а тебе
Як удома кличе вся сім’я?
Затужив Горобчик, бо нікого
Не лишилось в нього на землі…
Вибухом страшним мою родину
Віднесло в далекії краї…
Тож тепер самотній, як ніколи, –
На підлогу слізки полились…
Витер хлопчик слізоньки пташаті
Й тихо мовив: – Друже, не журись!
Буду я тепер твоя родина,
Втратив я також своїх батьків,
І як добре, друже, що сьогодні
На своїм шляху тебе зустрів.
Буду пестити і годувать щодня.
З того часу наш Горобчик бравий
Теж Іваном звався на ім’я,
Щебетав із другом без угаву.
Два Івани – дві трагічні долі,
Зранені, знедолені серця…
І тому не дивно, що і мрія
В них тепер на двох також одна.
Рідна і Непереможна
Існує на світі країна,
Це Батьківщина твоя:
Широкі поля, глибокі озера,
Квітуча й родюча земля.
Живуть споконвіку тут люди
Веселі й гостинні такі,
Їх знають й цінують усюди,
Бо щирі й гостинні вони.
Навчились любити й творити,
Не кидали друзів в біді
І вміли по-совісті жити,
І вміли свій край берегти.
Та якось в краю цім настали
Страшні і тривожні часи:
На рідну країну напали
Сусідні російські “ брати”.
Щоночі літають шахеди,
Тривога невпинно луна…
І хлопців наших щоднини
До себе манить війна.
На жаль , часто гинуть Герої,
Лишаючи сиріт малих,
Але роблять все наші хлопці,
Щоб нас захистити усіх.
Сьогодні так небезпечно,
На жаль, на вкраїнській землі,
Але треба вчитися жити
І вихід шукати завжди.
Дай Боже, нам не здаватись
Та мужньо триматись щодня,
Бо наша Вкраїна – єдина,
Бо це наша рідна земля!
Колоски дитячої душі
Матусю, часто сниться мені сон,
Що ніби ми йдемо по власнім полі,
Навколо – колоски, між ними – льон,
І ми йдемо щасливі… і не кволі.
До ручок тягнуться достиглі колоски,
Леліє вітерець вільготно поле,
І хочеться навіки зберегти
Це вічне небо й колоскове море.
Мені являється смачний пахучий хліб,
Який зростили материнські руки,
Старенька бабуся і старезний дід,
І задоволені смаколиком онуки.
Мені являється, що ми зібрались всі:
Малі, старі, веселі та красиві,
Парує борщ і хлібець на столі,
Батьки такі замріяно-щасливі.
Навколо метушня. Радіють діти,
Наїдені…Що треба ще в житті?!
І так у сні мені схотілось жити –
Без голоду, без болю, без біди.
Прокинусь, мамо, і пів ночі плачу,
І колосочки видяться мені…
За злочин проти людства – не пробачу,
Ба навіть, якщо виживу. Мені
Болітиме до скону їдка рана
Й щемітиме ятристо у душі,
І будуть поряд, наче та омана,
Убиті люди й стиглі колоски.
Усе буде Україна
Я намалюю Україну без війни,
Де усі здорові та єдині,
Де додому повертаються сини
І де мир панує у країні.
Де усе навколо – Україна –
Найсвятіша батьківська земля…
Де із вуст лиш мова рідна лине,
Де родина – не пусті слова.
Буде все, я вірю, Україна,
Ми відродимо душі та серця…
Моя нація не стане на коліна!
За це боремося й молимось щодня.
“Вірю”
Вірю: скоро настане Мир,
Щебетатимуть пташки покосами,
Ну а поки лунає спів
Лиш сиренами стоголосими.
Я не хочу боятись війни
І гвинтівку брати у руки…
І лишитись десь там, – на нулі.
Хочу жити на повні груди.
Ми не змінимось, звісно, на жаль,
Проросте в нас війна тернами,
Та я хочу трощити печаль,
Ніби ворога – бетеерами.
Хочу зранку іти по росі,
Цілуватись під ясними зорями…
Але зараз я в укритті,
Як малюк, прикриваюсь долонями.
Хочу зранку скупатись в Десні,
Напоїти душу – тишею
І вклонитись за Мир на землі
Збройним Силам та, звісно, Всевишньому.