Стася Шинкар

Кабашня Анастасія Андріївна. Творчий псевдонім – Стася Шинкар.
– Маю вищу юридичну та вищу педагогічну освіту. Працюю на посаді вчителя історії. Маю досвід наступних публікацій:

  • оповідання «Каблучка» у збірці «Теплі родинні історії», видавництво “Брайт Стар Паблішинг”;
  • вірш «Духом незламна, серцем хоробра», всеукраїнський журнал «Жінка», липень 2017;
  • новела «Новорічне бажання», всеукраїнський журнал «Жінка», грудень, 2017;
  • новела «Златка», всеукраїнський журнал «Жінка», червень, 2019;
  • новела «Марійчине щастя», всеукраїнський журнал «Жінка», грудень, 2020.
  • новела «Дерево роду», всеукраїнський журнал «Жінка», квітень, 2021;
  • новела «Різдвяний вертеп», всеукраїнський журнал «Жінка», грудень, 2022.

Учасниця короткого списку І Міжнародного конкурсу поезії «Поетичний вир» 2021. Учасниця проєкту «Твоя поетична листівка – 2021». Переможниця Всеукраїнського дистанційного конкурсу авторської прози та поезії «ЯwriteR» 2021 р. у категорії «30 +». У 2021 р. поезія публікувалася на сайті «Літцентр». Брала участь у міжнародному проєкті «Wiersze na murach» (Поезія на стіні), м. Краків (2022 р.)

Фіналістка І Міжнародного конкурсу поезії «Поетичний вир» (2021р.) та VI Всеукраїнського літературного фестивалю «Шодуарівська Альтанка» (2022 р.) Диплом ІІ ступеня конкурсу «Поетична зима Миколи Сома – 2023» у номінації «Кращий власний поетичний твір» Диплом у номінації «За оригінальність» VIІ Всеукраїнського літературного фестивалю «Шодуарівська Альтанка» (2023 р.) (м. Житомир) Диплом ІІІ ступеня конкурсу «Поетична зима Миколи Сома – 2024» у номінації «Кращий власний поетичний твір». Фіналістка поетичного конкурсу від видавництва «Парасоля», 2024 р. та учасниця збірки поезій фіналістів конкурсу. Учасниця поетичного альманаху «Шодуарівська альтанка 2024».

***
він іще посидить отак…
до сну відійти — чергову піщинку днів уронити
на дно піскового годинника.
він іще посидить отак…
на язиці — мухомористий смак
самоти.
відкрита кватирка — і чути як небо крильми цілує
дикий гусак.
він іще посидить отак…
і рвучко зніме з гачка телефонну слухавку.
і говоритиме, говоритиме, говоритиме
до опівночі
про все, про все…
з тими, хто був не на часі.
згасне
на перехресті останній ліхтар —
а він ще сидітиме з телефонною книгою на колінах.
все говоритиме, говоритиме, говоритиме…
а у відповідь — ніт.
тільки стирчить зі слухавки
так давно, що незнамо коли
перерізаний дріт.

***
баба Ївга ходить по світу билинкою-сухоцвітом,
одним одна.
запнута хустка туго. була комусь матір, свекруха,
комусь — жона.
є дім. а у домі — шафа. сукня, краватка, шарфик.
а їх — нема.
як ходити забракне сил, перед шафою стане —
і оживуть голоси:
— мам, пиріжка із вишнями хочу.
— у бабці сходи попроси.
шафа шовково-ситцева на один бік з роками кривиться
битком набита.
баба Ївга стоїть і думає: ця шафа знала весну мою,
буяння літа…
думає: міль погризла в сорочках дірки.
ось помру — і підуть на ганчірки.
думає: як-то їм там, на небі?
чи я їм там ще не треба?
в один день забрало всіх…
баба Ївга стоїть, пальцями перебирає проворно
складочки на тій самій, чорній.
кажуть, про смерть думати — гріх.

***
го-
во-
ри-
ла.
заговорювала.
за-
кли-
на-
ла.
заклинання клала.

туча-дівко, туча-мати, туча-бабо, до господи до моєї ти вечеряти ходи.
один стіл, одна на двох і миска, і ложка, і стакан студеної води.

туча ткала рядно чорне з дум смолистих, з воронового крила.
стіл стояв. стакан стояв. стояла миска.
ложку на обрус поклала. на воротях
сто-
я-
ла.

туче, туче, наді мною небо ясне. кликала тебе я красно.
як ти не прийшла, так най не ступиш на поріг повік.
світла стане над господою моєю вдосталь
на
мій
дов-
гий
вік.

***
моя дівчинко, двері — то вхід і вихід.
а поріг — щоби переступати, обтрушувати сліди.
вхід і вихід… тобі куди?
не сиди на порозі лиш. не сиди.
на порозі зручно, та робити вибір треба:
штовхай, моя дівчинко, до себе чи від себе.
штовхай, узявшись твердо за облізлу дверну ручку.
не ти перша, дівчинко. вибір стількох мучив…

увійти чи вийти?.. аби наважитися було легко,
як торкнутися фортепіанних клавіш…
рішучості стало б, якби знати куди потрапиш.
якби знати чи на тебе там хтось чекає,
якби знати що за дверима є, а чого — немає.
от і знову — якби, якби, якби.
не сиди на порозі, дівчинко, не сиди.
штовхай таки до себе чи від себе, ну ж бо!
наступи першим кроком на страх осоружний.

двері бувають зачинені.
як надумаєш зірвати табличку «немає входу»,
запитай у себе самої згоди
прочитати зі зворотного боку «виходу немає».
двері відчинені бувають:
в’язку ключів перебираєш, коли не варто.
буває, що біля дверей чатує варта:
навіщо тобі відчиняти спробуй-но доведи.
і про те, як усередині,
за ошатністю чи убогістю вхідних дверей не суди
у житті є багато входів, а вихід — один-єдиний:
не сиди на порозі, дівчинко, не сиди.

***
майбутнє дитинно скрутилось калачиком
в липовій бруньці.
слова колискової знають напам’ять вітри березневі.
бубнявіє брунька…зріє неквапом у чреві
доля одного з подібних стонадцяти тисяч
липового листа.
буде то ранок чи присмерк, полудень
чи опівніч — хтозна.
майбутнє дозріє і вирішить: час настав.
і квітнути будуть проліски чи нарциси, крокуси чи мімози,
коли на одній зі стонадцяти тисяч бруньок
лусне беззвучно весна.
грозова впаде крапля, пером лоскотатиме птаха,
за краєчок надкусить гусінь, дурманно повіє цвіт…
а той лист усе нас чекатиме,
щоб під кроною липовою,
мов під першим на двох спільним дахом,
прошепотіли “люблю” на усенький світ.
лист буде свіжо-нефритовим,
потім — смарагдовим,
потім почне багряніти: осінь не забариться.
не забариться час усе далі йти.
чи пощастить нам з тобою липово-липко знайтися,
щоб зі стонадцяти тисяч той липовий лист знайти?..

***
літера «Д» – будинок з двосхилим дахом.
літера «І» – свіча у вікні.
літера «М» – руку ти простягнув мені,
а я
простягнула
тобі…
дім.
меблевий гарнітур, килимки, картини…
кава, сливовий джем…
дім.
можна босоніж, можна зсутулити спину,
можна почистити свіжу рибину
прадідівським іще ножем.
дім.
і дихається усім пережитим у стінах і поза,
з кимось і на самоті…
думається бозна-що, бозна-чому, бозна…
просто у домі й думки… не ті…
коли зустрічаєш свій дім, розумієш –
до того була в гостях.
свій… знаєш закуток кожен і сховок,
кожен забитий цвях.
дім – з голосів і тиші, як ми з тобою.
додому – це значить назад
до стін, не вапном побілених –
спокоєм, сміхом, журбою.
два боки є в домі: один для вина, для книг,
для остудження, для загоєння,
зворотній – фасад.
все просто: у цілому світі є тільки двоє.
двоє – дім. а у домі – лад.