Друге місце у номінації «Кращий власний поетичний твір» посіла Світлана Кондратенко (творчий псевдонім – Лана Краска). Ідейна засновниця альманахів «Без тебе», «Без табу», «Без меж» ( для авторів з інвалідністю ), «Люблю тебе. Щоденно» та «Філіжанка».
***
«Без тебе мовчу…»
Без тебе мовчу…
Без тебе я дюни Сахари пустелі,
що пнýться у небо на паралелях
і падають вниз біля плямок сліпих…
( поверхня гладенька для каменю – гріх )
Я білий уламок, не стертий ще іншими
маршрут, ніби вíхами, ознáчую вíршами
На білій стіні галереї митéцької
у рамці я – пляма
у вузлик
завéрчена…
На білій стіні галереї Просвітництва
я фотокартúна, затерта графічними:
малюнками
рúсками
комами
плямами…
Я ніби і я
тільки чорна
кульгава…
Без ýсмішки й сукні я – бýдень
я – бýдень
не свято, не фест – я пустеля
я дюна
Чекаю на вітер зі Сходу на Захід
торкáюсь не тіла
торкáюсь думкáми до скриньки Пандори із написом «Спогад»
до кінострічóк зафільмóваних нóчей
до кінострічóк поцілунків і доторків
Без тебе мовчу
Без тебе я злóмлена…
***
Про нас із тобою
Про нас із тобою не знімуть фільми
і не гратимуть п’єси на сценах театрів
пропишуть хіба що масовкою в титрах –
ініціали
Твоє друге ім’я не питатимуть перехожі
їм і на перше ім’я буде бáйдуже
хіба що хтось краєм ока помітить – ми схожі
як рідні… Майже
Однокімнатні квартири зі старими фіранками
зустрічатимуть нас протягами та скрипучими меблями
ти за звичним сценарієм будеш говорити, я – плакати:
потéрпимо
До ранкової кави – десертом кулька морозива
я ванільно смакуватиму вся, особливо – тонкúми вустами
залишúлись далеко на сходах проблеми, що стосами
бо ми – рáзом…
***
Перехожий
На площі стояв перехожий у сірім, зім’ятім пальто
Ховав від людей свою втому, аби не питали – ти хто?
Стояв, навкруги озирався – та потай, бо лячно було́
Довкола усі кольорові, один тільки він як вайло.
Гаптована сірим сорочка і сірі, із льону, штани
І пу́стка пустельня в кишенях… У торбі та гаманці
На небо дивився обачно, стискаючи хрест у руці
Лякався… Довкола ж не ду́ші, довкола черстві́ камінці.
У них рукавиці на ху́трі, у нього – одні мозолі́
І шкіра в порізах та шрамах за ще непроще́нні гріхи
Він тішиться грубій хлібині та склянці простої води
А натовп? А натовп шукає розваги та похвали́.
Заплакав сумний перехожий – невже це й направду життя?
І на́що дарунок святе́нний марнують зустрі́чні дарма́?
Так хочеться світла та тиші… Що зліва? Що справа? Пітьма́…
Монети три є у долоні – для Стікса, Харона й човна́.
Ніхто й не погляне на небо – не хоче ні сонця, ні хмар
Не вабить до себе їх промінь і квітів п’янкий караван
Забули про радість ранкову… Про вітер свавільний… Про гай…
І все ж перехожий злиде́нний
На площі
На сірій
Стояв.
Стояв, самота́, й прислуха́вся – десь тихо сміялось дитя
Стояв, самота́, й прислуха́вся – хтось ніжно сказав «ти – моя»
Стояв, самота́, й посміхався – у ду́шах світилось зерня́
Най дуже мале й хворобливе… Та все ж і́скра Божа була.
Не все ще загублено в світі, не все ще зреклося тепла
І се́ред каміння та барви Надія на краще жила
Свої тамувала сльози, бо їх витирала Любов
І най витирала не шовком –
Надія все ж мала
Покров.
Надія не йшла та й босо́ніж, збиваючи ноги у кров
Вона – непомітна й маленька – ось тут
Де є щастя
Зерно.
На ті би зернини – із неба – небесних м’яких суцвіть
Розбився би камінь на ду́шах і певно прости́вся би гріх…
На площі стояв перехожий у сірім, зім’ятім пальто
Дивився він прямо на небо, бо з неба всміхався сам Бог
Всміхався й торка́вся обачно всіх вбраних у камінь та шовк
І там, де рані́ш кві́тла те́мінь – з’являлись Надія й Любов.
Молитви не знав перехожий, він знав зовсім інші слова
Багатство його – одежи́на та срібний ланцюг для хреста
І все ж він дивився на небо і правив молитву свою:
«Я істинно вірю у диво… Я вірю… Я Богу молюсь…»
***
Янгол та червоне
і запитали Янгола блаженні:
«Чому ти досі тут, на цій землі?
Давно минули терміни та стро́ки
Давно згоріли ідоли й зірки́.
Крокує сонце по твердині сірій
Та все не так, як треба би було́
Півсвіту, бачиш? Засніжи́ло білим
Півсвіту, бачиш? Вдома, за вікном.»
«Вертайсь на небо!, – кли́чно гу́кав натовп
Там відпочинуть крила і розтане сніг…
Тобі ж неси́ла херувимом ста́ти
Для того ти багацько маєш літ…
А серед хмар, напевно, все ж тепліше
Не так, як тут – де все йде до землі
Вертайсь на небо, Янголе! Скоріше!
Бо вартові вже дістають ключі…»
Мовчав крилатий… Хоч заслаб, втомився
Не слухав слів від заздрісних людей
Крізь білий дим – шукав, чекав, дивився –
Живу та справжню –
Мов пророк Мойсей.
Для неї мав крилатий трохи дива
До того дива – трохи ще дивацтв
І най від снігу опустились крила
Він не тікав, не плакав – він чекав.
Чекав червоне в ві́дблисках туманів
Самотнє й дике се́ред увертюри
Вона не знала ще – а брама раю
Відкрилась для червоної фігури.
До світу білого впустила щастя ніжне
Аби воно зоста́лось і не йшло
Крилатий Янгол посміхнувся тихо:
«Вона нарешті стрі́нула Його…»
***
Геній
А вчора мені сказали, що я перетворююсь в генія
Що сказ наступає на п’яти
Й стирає ім’я Галатея.
Я бачу у фарбі й відтінках не форму,а спосіб мислення
І тягнуться руки до мармуру
Розплáвлюють пальці глину.
На шар із тонкóго паперу лягає ще тонша намітка
Я все ще у силі не впевнена
І бачу картину не чітко
Не хочу всиха́ти від того, що за́мкнена в простір будівель
Що сходи ведуть не вгору
Що пóмилка є навіть в Біблії.
Теорія пензля
Різця
Чи слова –
Котрá достеменно правдива?
І колір хіба не форма?
А мармур – не оповідка?
Я вмащую пальці у глину
Веду свою першу лінію
Я слухаю серце, не чуючи натовпу
З учора юрба – то всього лише́нь атоми
Розсипані всюди
Загублені й кинуті
В блискітках надій
І без світла релігії
Об’єднані й зламані
Загострені й сто́чені –
Ходіть на картину
Ходіть на поло́тнище.
Я ду́ші у фарбу
У мармур та глину
Най плачуть довіку
Сміються без спи́ну
Я слово додам наче спецію гостру
Я більше не муза
Я майстер
Без трону…
***
Вогні
назустріч мені
вогні
вони не малі, бо були би малі
я би їх не помітила б
певно
я би звичними кроками міряла б курс
по фарватеру прямо і трохи наліво
на червоний ліхтар зупинила би пульс
і продовжила б потім
лівобічно
й довільно
але вулиця ця ма химерні «але»
кульковúдні й жовтаві
на жилках сталевих
вони стрúбають хвацько, немов світлячки
від початку дороги
і аж до кінцевої
вони гéкають й хéкють собаченям
що блукає бульваром у пошуках їжі
ліхтарі на дротáх
мов примари у снах
водночáс і далеко
і надто суміжно
зупинюсь на пів подиху – більше не мо
подивлюсь трохи вгору, бо шию затúсне
ліхтарі та дротú – ніби сцена в кіно
і на сцені цій я – безсловесна актриса…
***
І серед тисячі тисяч основ
і серед тисячі тисяч основ
і серед тисячі тисяч означень
я обираю одне – любов
я обираю не тліти – згорати
до тебе шлях по прямій, не навскіс
до тебе вітер не в спину, а в скроню
навіщо сірий, у плямах Париж?
коли я неба торкáюсь долонею…
***
Не така, як всі
не така, як всі
не така
хоч і любить солодке – гірка
хоч і спить шість годин на добу
вабить, манить до себе біду
я до неї – не бігай, стій
подивись на зорі
помрій
а вона, ніби дзиґа – ні
я не можу стояти, я – рій
із бджолиних смугастих свитúн
із бджолиних невтомних крил
зупинюсь… а раптом біда?
і тремтить паркінсóнно рука
її тіло – суцільний нерв
між «не хочу» і «треба» – маневр
її очі – смарагдова тінь
я ж вже вкотре шепóчу – амінь
зупинись
не біжи
зачекай
озирнись
відчуй
і пізнай
а вона все одно летить
не торкнýвшись крилом орбіт
а вона безупинно вперед
у сукупність планет
і комет…
***
Листопáд
її кружляв потроху листопáд
вдавав, що він до танцю ледве здатний
тулився ближче – в аромати м’яти
і цілував ( в думках ) тонкí вуста
чому в думках? чому так неквапливо?
інакший місяць вже би був вгорі
посмакував, зім’яв, зірвав кофтинку б
і вíдав тіло, а не стан душі
кричало б тоді небо… й громовиці
на землю кидало, не маючи їм лік –
та вже яку добу латентна танцівниця
під раз-два-три рахує свій політ
рахує пошепки і з певною журбою
торкаючись до стійкості й снаги
у нотних пóзначок запитує… говорить –
як зміг її листóпад віднайти?
чи може він не чув, що кажуть люди?
що гомонять он там, де край землі?
чи може Бог зумів її пробáчить
і відпустив за давністю гріхи?
а що якщо? а що коли? й несправжнє?
навіщо? хто? для чого? і чому?
слова мовчать… лиш руки пригортають
все ближче й ближче… ближче до вогню
до теплого вогню, а не п’янкого
до теплого спокійного вогню…
слова мовчать… хіба ж у них є правда?
солодка правда рук й спокуса губ?
її кружляв потроху листопáд
кидáв під ноги оксамит жовтавий
збирав для пахощів примерзлі трави
не поспішав… не мав червоних дат…
торкався ніжно… тихо… обережно…
лишéнь очима щиро говорив
відчуй мене… я теж умів любити…
і нині вмію… бо люблю… повір…
***
Гало-ефект
сонце від ранку малює на стінах свій га́ло-ефект
грається в піжмурки з довгим волоссям під за́стібку
певно сьогодні у когось є настрій на експеримент
взяти нове, замінивши старе й захаращене.
сонце торкається ніжно до всього, що є
м’яко лоскоче кирпатого носика в плямках
я посміхаюсь – бо сонце сьогодні моє
без індульгенцій, доручень чи права на власність.
я посміхаюсь, підставивши променям щічки і ніс
най зафарбує у колір засмаги шкідливої
вересень той ще капри́зно-мажорний стиліст
кофту лишає на жовтень, собі залишає бікіні.
***
А що в тобі красивого?
а що в тобі красивого? Скажи…
хто ж, окрім тебе, може знати правду
люстерко, світло, люди, ліхтарі –
у кожного своє… Най бездоганне
лишéнь на декілька позицій пункту А
і то отих, що пишуться курсивом
а що в тобі красивого, скажи
і що для тебе означá «красиво».
ніч знову залишила тінь свою
гарячими цілунками застуди
і сон не сон, і марення – міраж
думкú одна за óдною… Приблуди…
до зморшки інша зморшка – заплелись
у візерунок втоми та хвороби
хіба про тебе «їж, кохай, молись»?
ти ж вмієш сперечатись навіть з Богом…
ти ж вмієш не втрачати світла крихту
у темряві, у розпачі, в журбі…
скажи мені – чи в цьому є красиве?
і що насправді гарного в тобі…
***
Лист тобі
у осередку театральних сцен:
де грим на грим, а маска йде до сукні,
я з пластику й ганчíрок швидкоручно
майструю на дуель з життям костюм.
перо на меч міняю – най чорнило
плямýє не папір, а тінь від шаф;
хтось інший ним пропúше вектор дат
набíрність цифр – між ними довга риска.
на зараз краще відвернись, не плач –
ганчірка й пластик краплі ці не люблять;
хтось інший потім вкаже на маршрути
і всі стежкú твої
сплетуться
у клубок.
захочеш бути вільна – бий!
вагаючись хіба що півсекунди…
захочеш повернутись – бий!!
руками розривай життєві пута.
триматимуть тебе – ти бий!!!
ловитимуть, мов звіра – бий безжально!!!
мій воїн із характером тяжким
ти мусиш бути
мусиш бути
кращою…
за мене, що пішов на півшляху;
за мрії бути вдвох, що не здійснились;
за той клубок
розірваних
нитóк,
в котрому моє серце зупинилось…
***
Ніжність
Ти ніжність,
хоча, певно скажеш,
що то лиш здалося мені;
що я помилково вважав твою слабкість
за силу,
за мур, за основу, за вісь.
Що я помилково шукав у дурмані
найпершу з найперших причин таїнú
і ти не незвична
ти дико звичайна:
ховаєш під одяг бажання й думки.
Ти скажеш мені, що знайома із болем –
із тим, що стрілою
і серце горить.
Що любиш, коли обіймають
стіною
і та непорушність стоїть і стоїть…
Ти ніжність,
хоча все ще вперто
доводиш мені протилежне
й дармá.
Я вірю не тим аксіомам химерним
я вірю очам
і власному «я».
А очі мої бачать більше, ніж можеш
в шаленстві життя розповíсти мені;
а очі мої бачать справжні емоції
і серце, що вміє
цей Всесвіт любить…