Серед учасників конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2023-2024» є автори, які не посіли призових місць, проте мають твори, що, безперечно, заслуговують на увагу публіки. Твори публікуються з дозволу авторів.
Я, Тетяна Григорівна Лавинюкова, народилася 10 грудня 1947 року в місті Магадан (тоді РРФСР), в сім’ї інженера-енергетика та виховательки дитячого садка.
Батько, Григорій Гунченко, хлопчиком дивом вижив під час голодомору 1932-33 рр. На Далекий Схід його закинула якась на генетичному рівні, мабуть, притаманна йому нестримна пристрасть до мандрів, подорожей. Закінчивши в Києві навчання, він взяв направлення в найвіддаленіше місце, яке йому могли запропонувати. То був 1939 рік. У війну Гриць просився на фронт, але не пустили. Сказали, що його праця така ж важлива для країни (йшлося про роботу на золотих копальнях) . Ще про тата додам, що він знав силу-силенну українських народних пісень і мав чудовий голос. Дивовижне сопрано та абсолютний слух мала і мама Ніна. Я теж дуже люблю українські народні пісні (вочевидь спадкове).
1950 року наша родина помандрувала в Україну, на батьківщину тата. У зв'язку з робочими переїздами батька, я здобувала середню шкільну освіту в різних областях, помінявши сім шкіл. Ми проживали переважно в невеликих районних центрах, де всі розмовляли українською. Але мова Закарпаття, приміром, відрізнялася від тієї, якою говорили на Волині. Мені це було цікаво. Тож я завдячую мандрівній натурі свого тата тим, що по кілька років чула, як розмовляють у Центральній Україні (Черкащина), на Закарпатті, у Галичині, на Чернігівському Поліссі, на Волині. Отам і завершилося моє шкільне навчання (зі срібною медаллю) – в смт Ратне Волинської області 1965 року.
Коли треба було вибирати виш, основним аргументом для мене став той факт, що я ніколи в житті не бачила моря. З наук мені найбільше подобалася математика своєю досконалістю, точністю, витонченою красою. Отже, Одеський державний університет ім. І.І. Мечнікова, мехмат. Рік мого вступу 1965 був знаменний для університету. Це був столітній ювілей, бо саме 1865 року Рішельєвський ліцей став Новоросійським імператорським університетом. Сьогодні це Одеський національний університет ім. І. І. Мечнікова.
П’ять (1965-1970) студентських років в Одесі дуже важливі для мене. Вперше у великому місті, де музеї, бібліотеки, театри. Легендарне, овіяне романтикою морських вітрів, місто. Блукала містом в пошуках місць, описаних знаменитими письменниками. 1970 року вийшла заміж за однокурсника Валерія Лавинюкова. Разом були скеровані на роботу в середню школу міста Новомиргорода Кіровоградської області. Незабаром чоловіка було покликано до війська, а я виїхала до Івано-Франківська, де тоді мешкали батьки, в зв’язку з декретною відпусткою.
Далі весь мій трудовий шлях (1972-2013) пов’язаний з Івано-Франківським національним технічним університетом нафти і газу (ІФНТУНГ). Науково-педагогічну роботу провадила на кафедрі вищої математики. В співавторстві з колегами написано ряд навчальних посібників ( з грифом МОНУ) з вищої математики для студентів технічних вишів.
Поряд з педагогічною та науковою роботою працювала творчо. Була за сумісництвом редактором факультетської газети «Нафтовик». Написала текст «Маршу нафтовиків» – офіційного гімну ІФНТУНГ. Пісні на мої вірші виконувалися на культурно-масових заходах університету та міста, були призерами пісенних конкурсів.
1913-го року вирішила завершити математичну кар’єру і перейти на вільну творчу діяльність. Поезії публікувалися в періодиці та альманахах, на поетичних інтернет-ресурсах (з 2014 р.).
В 2015-2016 рр. взяла активну участь в інтернет-проєкті «Дзвони серця. Небесна сотня» (ініціатор Федишин О.В.), який завершився створенням книги «Поетична енциклопедія. Герої Майдану – це поетичні присвяти кожному герою Небесної сотні. Автори – 54 поети з різних куточків України. Написала 10 віршів до цієї збірки, була редактором і зробила багато для того, щоб книга побачила світ, а також щоб її одержали родини героїв Небесної сотні. Книга була видана 2016 року завдяки сприянню Музею Небесної сотні в Івано-Франківську та народного депутата О. Шевченка.
Наприкінці 2017-го року вийшла книжка віршів для дітей «Кораблик». На Всеукраїнському поетично-бардівському фестивалі «Ірпінський Парнас» (липень 2018 р.) нагороджена Дипломом переможця (І місце) у номінації Поезія для дітей.
У жовтні 2018-го року нагороджена Дипломом за перемогу в Обласному відкритому поетичному конкурсі «Житомир TEN», присвяченому пам’яті видатного поета-перекладача Бориса Тена.
2020-го року вийшла книга поезій «Цінуймо мить». На VI Всеукраїнському літературному конкурсі ім. Леся Мартовича (2022) книга «Цінуймо мить» була нагороджена Грамотою за І місце в номінації «ПОЕЗІЯ. Книга».
З 2017 року мешкаю в Київ, пишу вірші, веду авторські програми на інтернет-сайті «Український портал поезії», беру участь у громадських та волонтерських справах.
Тетяна Лавинюкова текст 12.02.2024
Про Миколу Сома, про нас, про себе
(Маленький нарис)
Згадую, як в давні роки, що вже ледь-ледь зринають у пам’яті, наш учитель української мови Адам Арсенович потішив нас, підлітків, несподіваною звісткою. Йшлося про вихід на екрани нової української кінокомедії «Артист з Коханівки». А.А. з особливим піднесенням повідомив, що у фільмі лунатимуть пісні на вірші поета Миколи Сома! А той поет колись вчився в університеті з нашим учителем!
Отак я вперше почула про Миколу Сома.
Звісно, ми чекали на той фільм. Стрічка не надто вразила, хоча в ті роки веселе та смішне подобалось просто так, навіть якщо воно й немудре.
Микола ж Сом, здавалося, зник з мого життя. Та, виявляється, він був поруч. У колискових, під які засинала моя малеча… У піснях «Вишиванка», «Мрія», ще якихось…
А потім, коли вже й онуки підросли, коли я стала мешканкою столиці, я «зустрілася» з поетом Сомом в улюблених київських бібліотеках: Публічній бібліотеці ім. Лесі Українки та Центральній районній бібліотеці Солом’янки ім. Григорія Сковороди. Тут його пам’ятають і дуже люблять. Можуть розповісти силу-силенну цікавого. Як замолоду забігали вони з Василем Симоненком, бо разом жили поруч у студентському гурто́житку («але не в гуртожи́тку» J. Як уже в поважному віці Микола Данилович працював в бібліотеці ім. Лесі Українки…
І от я гортаю сторінки книжок з його прізвищем на обкладинках, з автографами на першій сторінці. Вірші-спогади про пережите малим хлопцем Миколою в роки нашестя ворога на рідний край («Просили батько, просили мати…», «Проводи») – читаються, як написане сьогодні. Не думав поет Сом, що онукам і правнукам доведеться боронити Україну від всесвітнього зла, гинути на полях війни за свою Україну. Скільки наречених не дочекаються вже коханих, скількох нікому буде благословити до шлюбу. Скільки батьків обіцяють дітям, що повернуться, і вперше їх слова не будуть правдою. Та вижила Україна тоді, не здасться вона і тепер. Здолаємо і це лихо. Хоча ціна величезна. Але ми незламні. І півень на малюнку до вірша «Співали півні» точнісінько такий, як знаменитий «Півник з Бородянки» – символ незламності України.
Читаю Сома і про Сома… Тішуся, коли час від часу натрапляю на якісь «точки дотику». Ні, в жодному разі не зазіхаю на класика. Але якісь дрібнички роблять його ближчим. От, приміром, щоб змалювати здивування від снігопаду, ми обоє звертаємося до образу африканців («Перший сніг» Миколи Сома і моє «Сніжне»). Читаю про перші вірші Миколки-школярика, надруковані в районній газеті. Ага! Завдяки моїй незабутній матусі (вічна їй пам’ять!), десь «дишать на ладан» два числа районної газети з моїми першими публікаціями (їх, до речі, надіслав до редакції незабутній теж Адам Арсенович).
Ну, звісно, педагогічний досвід – ще одна спільна риса наших біографій…
А оце! Молодий Сом працював в редакції газети «Нафтовик Борислава»? Ну, це ж треба! А я кілька років була редакторкою факультетської газети «Нафтовик»!
Микола Сом любив зиму. Він навіть захищав її («На захист зими»). Але він не менше любив інші пори року. Він любив життя. Любив сміятися. Його «Епітафії» та «Придибенції» – це справжнє свято гумору і сатири. Він умів дружити, казав, що запросто назве поіменно 100 друзів. Як справжній друг зробив дуже багато для збереження пам’яті Василя Симоненка.
Тож «б’ю чолом» славному поету, учителю, риболову Миколі Сому!
Тетяна Лавинюкова текст 10.02.2024
ДОБІРКА віршів Тетяни Лавинюкової на конкурс ПОЕТИЧНА ЗИМА Миколи Сома
ВОЄННА ЗИМА 2024
Що сниться вам, хлопці, в засніженім шанці
в хвилини короткого перепочинку?
З коханими, може, кружляєте в танці?
З дітьми у садочок йдете́ на ялинку?
Сітки маскувальні ваш сон заколишуть…
А поруч тривожні зимові пейзажі.
Ще мить – розірветься зґвалтована тиша!
До бою, машин бойових екіпажі!
Земля вже не вірить зимовому спокою.
Не спить, як раніше. Налякана свистом
ракет знавіснілих, у сніжному коконі
давно не красується срібним намистом.
Ліси вже не сміють завмерти в задумі –
бо ладні у землю заритися кронами.
Подерті на клапті дерев кігурумі,
брудними накрились кущі балахонами.
Знов вибухи! Як же землі не стогнати?
Під ковдрою снігу їй спати годиться.
Ревуть, як розлючені звірі, гармати!
Бійці-українці сильніші, ніж криця.
Синочки! Звільніть рідний край від наруги, –
у ранах від вирв просять гори і доли.
Хай згинуть у пекло рашистські катюги,
не знайдуть проще́ння за вбивства ніколи!
Тетяна Лавинюкова 2024
СВЯТВЕЧІР
Святвечір ступив в Україну,
запалює в храмах свічки.
Зберуться в оселях родини –
за стіл сядуть діти й батьки.
Хоч страви пісні, та багато:
все з саду, городу, полів.
Дух свята, Різдвяного свята
у мирі з’єднатись звелів.
Спаситель-Дитина з ікони
вдивляється в світу дива…
Буття творить власні закони,
реальність вступає в права.
Щоб мирним було нині свято
при сяйві ясної Зорі,
б’ють ворога наші солдати,
в шпита́лях не сплять лікарі.
Хай зброя прицільно вражає,
а лікар здолає недуг.
В заставу нового врожаю
в куточку царює Діду́х.
Рожде́нного славлячи Бога,
складемо подяку усім,
хто творить життя перемогу
діянням відважним своїм.
Хай діти колядки співають,
багатою буде кутя…
Святвечір у рідному краї –
йде битва свята за життя!
Тетяна Лавинюкова 06.01.2022
СНІЖНЕ
Нарешті справжній сніг! Боялись, що не буде!..
Безсніжний лютий знов зійде на манівці.
Мов африканці, ми вдивляємося в чудо:
як сиплються з небес лапаті пластівці.
Аж ось вона, зима! Сливе на половині
того, що для зими відводить календар!
Нарешті збити пух у сніговій перині
надумала мадам Метелиця з-за хмар!
Отож кружляє пух, а ми тому і раді,
вбирається земля в посріблену парчу…
Дитячій гомінкій пересічній громаді
у сніжки пощастить награтись досхочу!
Всі схили у дворах – вже для катання гори,
мчать прудко з вітерцем льодянки-тарілки,
цим гонщикам малим без надоби мотори –
в санчата запряглись усміхнені батьки.
От двійко малюків – неначе ведмежата,
сп’ялись на ніжки ледь – копаються в сніжку.
Це перша їх зима, в «комбезиках» квітча̀тих
свій перший топчуть сніг, стежиночку вузьку…
Хай стежечка стає для них широким шляхом…
Для мене ж скільки їх розтало, тих снігів!..
Вдягай же, зимо, всіх у шапки Мономаха,
царюй в нас до пори, либонь, твій час наспів!
Тетяна Лавинюкова 2021
ШЕДЕВРИ ЕФЕМЕРНІ…
Хтось там вгорі мережить витинанки
і жменями як зерна сіє долі…
Отак з чиєїсь волі-забаганки
вони летять, кружляючи поволі.
Вони живуть лише у русі, в леті,
метелики холодні та пухнасті,
а впали – вже не розрізниш в заметі
чи у твердому крижаному насті.
Невже з них жодній пари б не знайшлося
за всі віки, ні в просторі, ні в часі?
На цю, що тане на твоїм волоссі,
дозволь помилуватися наразі!..
А ти смієшся: «Не схопити б нежить!»,
обтрушуючи довгі коси чорні…
Я ж думаю: Ну, хто їх там мережить,
шедеври ефемерні, неповторні?..
Тетяна Лавинюкова 16.02.2021
МІСЯЧЕНЬКО, МОРОЗЕЦЬ, ПАРУБОК (Зимовий вечір)
Кожний кущик, кожне деревце
У папахи снігові убра̀ні.
Місяченько в сивому тумані
Заховав усміхнене лице.
Грається він в піжмурки з людьми –
Вигулькне і знов за хмару за̀йде,
А до когось стежку хтось не знайде,
Заблукає в плетиві зими.
Хтось до когось – тільки ж не мені
Місяченько стане заважати –
Золотяться на сніжку квадрати –
Вікон милих відблиски ясні.
Заглядав би місяць залюбки
До красунь-дівчат в віконце кожне,
Та ревнивий морозець-художник
Візерунком заснував шибки.
Памороззю ніжною на склі
Розрослися дивні види флори –
Неземні, ажурні і прозорі
Квіти на примарному гіллі.
Кину злегка сніжкою в «кришталь»,
Щоб почула – вибігла на ґанок.
Хай танок сніжинок-витинанок
Прожене непрохану печаль.
Хай ревнує-злиться морозець,
Засипає стежки сніжним пухом –
Не замерзнуть під моїм кожухом
Двоє наших сонячних сердець.
Тетяна Лавинюкова 2020
ШИПШИНА
Спалахнули в зеленому листі,
наче вогники, квіти рожеві,
щоб під осінь пишатись в намисті
напівдикій княжні-королеві.
Королівського роду шипшина,
всім трояндам троюрідна квітка –
то у лісі росте, то під тином,
що й не знати, з’явилася звідки.
Із шипами, бо горда на вдачу, –
не віддасть свого плоду задаром!
Кожну ягідку жовтогарячу
сонце сповнить цілющим нектаром.
Бурштино̀вим гарячим напоєм
гоїть тіло і серденько гріє –
Може, втіхою, може, журбою
обізветься шипшинова мрія.
Тетяна Лавинюкова 2020
ЗИМА-НАРЕЧЕНА
********
В кожушку пухнасто-білому,
в черевичках хутрянѝх,
йде Зима по снігу-килиму:
“Де – питає,– мій жених?
Не злічити мого посагу –
діамантів та перлин,
по воді іду як по̀суху
між посріблених крижин.
Чи не ніжний пух перин моїх,
чи пишніші шубки є?
Чом не втішить мій омріяний
горде серденько моє?
Я така ж, як інші, дівчина –
наречена хоч куди!
Незасватана, невінчана…
Ти знайди мене, знайди!..»
Посміхнулось з неба Сонечко:
«Я скажу всю правду теж!
Чепурна заможна панночко,
хлопцям серце не бентеж!
В тебе є скарби нелічені,
пишні хутра, срібний шлях,
в кожної земної дівчини –
тільки бісики в очах.
Згинуть перли із алмазами,
варто припекти мені,
кришталі твої зі стразами
змиють води весняні.
Пори року все міняються,
в кожній є своя краса,
а кохання залишається,
щоб творити чудеса».
©Тетяна Лавинюкова 2018
КАШТАН ВЗИМКУ
Як невесело і сумно стане,
зажурюсь зимової пори,
підійду тоді я до каштана,
притулюсь щокою до кори.
В глибині нуртуючого соку
відчуваю я невпинний рух…
О, моя розрадонько висока,
мій високий оберіг і друг!
Непорушний, незворушний зовні,
ти живеш напруженим життям,
бо твої бруньки застиглі повні
передвістям і передчуттям.
В них дрімають, як дитя в колисці,
ждуть, коли настане слушна мить,
фантастичне п’ятипале листя,
дивовижні свічечки суцвіть.
Мій каштане, навіть в шапці снігу
про майбутню мрієш ти весну!
Скину я думок зимове іго,
пробуджусь для радості зі сну.
Тетяна Лавинюкова 06.01.2015
РІЗДВЯНИЙ СОНЕТ
Прислухайся! В повітрі ще бринить
Різдвяної святої ночі згадка
Про перший погляд Божого дитятка,
Про перший відлік двох тисячоліть.
Світ завмирає в урочисту мить,
До свого повертається початку…
Аж раптом першу чуємо колядку:
«Христос рождається! Христа славіть!»
Небесного хоралу вічну тему
Співають знову зорі Віфлеєму,
Їх віддзеркаленням ряхтять свічки…
То у вінку терновому своєму
Спаситель йде до нас через віки –
І вірою у світло знов живемо.
Тетяна Лавинюкова 2001
ПЕРШИЙ СНІГ
Хрусткий, як цукор, пахне кавуном,
блищить на сонці, хоч зажмурюй очі –
весільним непорочним полотном
на землю сніг упав цієї ночі.
О, як шкода – залишаться сліди,
як весело – нарешті підморозило!
тоненька плівка срібної слюди
лиш біля берега торкнулась озера.
У світі невимовна чистота,
у кришталях видзвонюють дерева.
Було б не видно білого кота,
якби не очі і не ніс рожевий.
Він мружиться, ховає в лапи ніс –
і зник, і злився з тлом, хоч був допіру!
Не залишив і посмішки мені –
він український кіт, він не з Чеширу.
Тетяна Лавинюкова 2000
ЗИМОВИЙ ВЕЧІР
Звивається, хурделить
зимова карусель,
Сувої білі стелить
поміж людських осель.
От кільканадцять метрів
ніяк не перейду,
бо снігових заметів
батиєву орду
хтось вислав навперейми –
затримати мене,
ще й вітер вслід буремний –
от-от наздожене!
З усіх сторін в обличчя
колюче конфетті…
Та світяться і кличуть
віконця золоті.
Там гострий запах хвої,
неонові свічки,
там скучили за мною
принишклі малюки.
Тож сірий морок тане,
зникають сили злі.
Знов казочка різдвяна
панує на землі.
Тетяна Лавинюкова 2000