Тетяна АСАДЧЕВА
18 – 19 травня (6 – 7 за старим стилем) 1861 року у Києві в церкві Різдва Христового на Поштовій площі відбулася панахида за Тарасом Шевченком. Труна з тілом видатного українського поета та художника прибула до Києва для прощання під час перевезення праху Кобзаря з Петербурга до Канева для поховання на Чернечій Горі.
Для надання дозволу на перевезення труни до Києва тогочасний впливовий релігійний діяч протоієрей Петро Лебединцев звертався особисто до Митрополита Київського та Галицького Арсенія (Москвина) та генерал-губернатора Іларіона Васильчикова.
Одразу після прибуття праху Кобзаря до церкви отець Петро спільно з настоятелем храму отцем Йосипом Желтонозьким відслужили літію, а наступного дня панахиду. Ця визначна подія зібрала чимало киян, які прийшли у ті дні до церкви, щоб віддати шану Великому Тарасові.
За спогадами очевидців тих подій, уся процесія відбувалася під пильним наглядом поліції, тому у церкві були заборонені будь-які публічні звернення чи виступи, а для церемонії відспівування заборонялося залучати будь-який академічний чи церковний хор: відспівували Кобзаря лише декілька студентів духовної семінарії та академії…
Про цю знамениту подію свідчить меморіальна дошка, яка встановлена на фасаді церкви, а з того часу Церква Різдва Христового ще має назву Шевченківська…
Видатний Кобзар був не єдиною видатною постаттю, з яким прощалися у стінах храму: у 1884 році відбулася прощальна панахида за автором українського гімну – видатним поетом Павлом Чубинським.
За легендою, церква була відома ще за часів князя Володимира, хоча її перша згадка у письмових джерелах датується 1543 роком. На той час це була невеличка дерев’яна споруда, яка пережила декілька пожеж і прийшла до остаточного занепаду наприкінці ХVII сторіччя.
У 1805 перший київський міський архітектор Андрій Меленський розробив новий проєкт кам’яної церкви, будівництво якої активно велося у 1809-1813 роках. Через постійну нестачу коштів повністю завершити святиню вдалося лише у 1825 році.
На жаль, ця видатна пам’ятка епохи класицизму була зруйнована комуністами у 1936 році, іконостас храму був спалений, частину ікон продали за кордон.
Про необхідність відродження цього храму почали говорити одразу після проголошення незалежності наприкінці 90-х. На місці колишньої церкви був встановлений пам’ятний знак про відспівування Тараса Шевченка.
У 2002-2005 роках за проєктом відомого київського архітектора-реставратора Юрія Лосицького, який свого часу допоміг відродити чимало цінних втрачених пам’яток та святинь нашого міста, храм був відновлений за первісними кресленнями Андрія Меленського з люкарнами на куполі, від яких у період спорудження святині на початку ХІХ століття довелося відмовитися через брак коштів.
За словами Юрія Лосицького, внутрішнє наповнення храму було зроблене максимально наближеним до первісного варіанту, однак заради більшого запасу міцності куполів цеглу було вирішено замінити бетоном.
Ще один цікавий факт. Відвідувачі не завжди помічають терновий вінок, намальований на підлозі храму. Цей символ також пов’язаний з відспівуванням Тараса Шевченка. «Очевидці згадують, що під час відспівування до труни поета підійшла невідома жінка і поклала на підлогу терновий вінок. Тому ми вирішили зобразити його на підлозі як пам’ятний знак. Але, на жаль, будівельники так поспішали, що нанесли його швидкоруч і не так, як ми це бачили», – розповідав в одному з інтерв’ю Юрій Лосицький.
Усередині Церкви Різдва Христового зберігається посмертна маска Кобзаря, а у Шевченківські дні у храмі служать панахиду в пам’ять про видатного сина українського народу.
Відновлена церква Різдва Христового, як і 200 років тому, є окрасою та домінантою Поштової Площі, яка неначе відкриває двері до старовинних вуличок київського Подолу.
Детальніше за посиланням: https://vechirniy.kyiv.ua/news/52824/
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться у читальній залі відділу краєзнавчої літератури та бібліографії:
Боровик М. Похорони Тараса Шевченка. // Визвольний шлях. – 1990. – №5.-С.614-622.
Єфремов С. Смерть і похорон Тараса Шевченка. // Визвольний шлях. – 1961. – №3.-С.241-242.