Я, Вербіян Володимир Михайлович, народився і живу у Києві, навчаюсь в Національному університеті харчових технологій. А ще, я бунтар. А все тому, що я творю в стилі БУНТ (Бунтарська урбаністична новаторська творчість). Ідея цього стилю полягає у відході від заяложеного оспівування природи. Натомість увага приділяється рукотворній красі міста і сучасної архітектури, роздумам про кохання, свободу, буття. Також БУНТ – своєрідний протест проти привладної бюрократії, усталених суспільних норм та несвободи в цілому. Свобода – найвища цінність для кожного бунтаря, а сучасне місто – квінтесенція свободи. Мій вірш «Артерії доріг», який є маніфестом бунтарської урбаністичної поезії, публікувався у газеті «Літературна Україна» 19.06.21. після перемоги на третьому всеукраїнському конкурсі студентської поезії «Зозулиця: Молодість. Любов. Весна.».
КУЧМОГЕТСЬКА ЧОРНОВОЛІАДА
Коли справа про свободу
Слова, правди і народу,
То ніколи не спиняйся
І нізащо не здавайся!
Як слова із кобзаря
Пісня ця про бунтаря
Хай лунає на майданах
І болить в душевних ранах!
Він боровся за свободу –
Волю власного народу,
Він з тюрмою не змирився,
Проти грат словами бився.
Наче розлюченний віл
Мчиться шляхом Чорновіл!
Що якась там фура в полі
Проти розуму і волі?!
Тіло вбили, вільний дух
Залишився, не затух,
Як безсмертная свіча
Світлом світить нам в очах!
Що морозов – син-іуда,
Коли правду знають люди?!
Не на віки цей Кучма,
Як не вічная зима:
Тільки грім свободи гряне –
Замок крижаний розстане,
А душа у новім тілі
Знов повернеться до діла!
В Київграді княжий стіл
Хай посяде Чорновіл!
Він відсидів за свободу!
Він помер в ім’я народу!
Він спускається з небес!
Вірю, Чорновіл воскрес!
2019 р.
ОБІЙМИ ВІЙНИ
Від ран вогнепальних лишаються шрами,
Ці шрами не гояться болем по вік,
А змісту картини не змінює рама,
І я не забуду чотирнадцятий рік.
Пробачити може могли б ми ті звірства,
Які учинили кремлівські кати,
Та я не пробачу того лицемірства,
Яке проявили вчорашні брати.
Вогненний кінець вогнепального літа,
І ботексну маску вдягнув сатана.
У відблисках юних чарівного світу
До тла догоріла шалена війна.
А осені холод мурує траншеї,
І темнії ночі гармати гризуть,
На Сході шалено ревуть батареї,
І власного серця ударів не чуть.
А фюреру навіть цього було мало –
Весь світ поневолити він зажадав.
Одною рукою обняв він коалу,
А іншою в сотень дитинство забрав.
2021 р.
ЧАС НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Дніпровські простори мостом підперезані,
Дніпровськії схили реально круті!
Це все українське, це все незавезене,
І вільно тут жити народ наш хотів.
Тож знову Майдан розквітає наметами,
Щоб врешті відстоять державність свою.
Шевченко і Леся тепер з кулеметами,
Бо воля дається лише у бою!
І стали ми вільні зі сходу до заходу.
Вставайте, козаки, бо час вже настав.
Єдина країна від Дону до Рахова,
Бо знову народ з попелища повстав.
Та ворога заздрість з’їдає безмежная,
До пекла відправити хоче він рай
І кігтями рве те весняне мереживо,
Яким Богоматір накрила наш край.
Донецькі копальні горять бойовищами,
Шляхами луганськими гади повзуть.
Ворожі загони стають усе ближчими,
А роки війни все ідуть та ідуть.
Степи розквітають хмільними полинами…
На стінах – країни найкращі сини…
А зрадники всякі за їхніми спинами
Вдають, що на Сході немає війни.
2021 р.
ЛЮТИЙ РОМАНС
В калейдоскопі картинок туманна примара,
Може кохання, а може шаленство чи гра.
Тут замість неба лише скам’янілії хмари,
Сніжно-шалено-вогненна лютнева пора.
Віхола крутить рулетку хмільних адюльтерів,
Темінь готелів розтоплює кригу і сон,
Жодного сенсу нема на проспекті Бандери,
Рок, барабан, може пустка, а може патрон.
Все те, що сталось у Львові, лишиться у Львові.
Львів наче Вегас – порожній фасад без душі.
В п’яних кав’ярнях останнє вже сказане слово,
Рештки кохання розмиють квітневі дощі.
Висновків жодних, а може і жодної суті
У швидкоплиннім шаленім романі нема.
Так умирає забутий, засніжений лютий,
Так закінчилась порожня допита зима.
2021 р.
РОМАН ЗІ СМЕРТЮ
Як добре те, що смерті не боюсь я
Василь Стус
Микола Данилович Сом – поет, учитель, риболов, дисидент і некромант. Все своє життя він був зі смертю не просто в дружніх, а в романтичних стосунках. Микола вперше побачив її ще в 1941… І закохався! Це було кохання з першого погляду. Він був лише маленьким шестирічним хлопчиком, а вона була могутньою повелителькою того гарячого літа. Але хіба для справжнього кохання це важливо. Усе подальше життя він захоплювався її красою, оспівував її в своїй творчості, присвячував їй вірші. Він кохав її по-справжньому і з нетерпінням чекав їхньої зустрічі. Смерть теж його любила. Звісно ж любила. Адже всі інші чоловіки вважали її страшною, а він не тільки не боявся її, а ще й щиро покохав. Але, хоч смерті подобався Микола Сом, вона все ніяк не наважувалась запросити його до себе. А Сом усе чекав. Чекав доки вона покличе його. Мріяв про свою зустріч з коханою. А вона все не кликала. Мабуть вважала, що нашому світу ще потрібен такий от Микола Сом зі своїм всепереможним сарказмом, що руйнує кайдани несвободи. Хоча може вона просто вважала почуття поета недостатньо серйозними. Адже Микола Данилович хоч і кохав смерть, але міг і по-дружньому піджартувати над нею. Куди ж без цього. Так тривало більше сімдесяти років. Аж поки смерть не прийшла навідати його до київської лікарні швидкої допомоги як давнього друга. Їхні погляди зустрілися… Ніхто не знає, про що вони говорили. Відомо лише те, що вони покинули цей світ, взявшись за руки, як рівні.
Усе це написано звичайно ж не на повному серйозі. Ми всі звісно шкодуємо, що видатний український поет Микола Сом пішов з життя, так і не заставши епоху національної гідності, але, я думаю, Миколі Даниловичу сподобалося б це есе, адже хто, як не він, вмів сміятися над горем та жартувати зі смертю? Хто, як не він, написав собі прижиттєву епітафію? Кому, як не йому, належать слова: «Сміюсь над горем, регочу над лихом, я навіть плачу неповторним сміхом»? І мабуть саме тому, що Микола Сом не боявся смерті, він був по-своєму безсмертним і непереможним.