Євген Єльпітіфоров

Євген Єльпітіфоров (літературний псевдонім Кот Єльпітіфор) переможець цьогорічного конкурсу: 3 місце у номінації «Кращий власний поетичний твір».

Євген Єльпітіфоров – поет, прозаїк, ботанік, телеведучий та педагог; родом із Чернігівщини. Закінчив педагогічний виш зі спеціальності вчителя біології. З 2017 працює провідним інженером у відділі ландшафтного будівництва Національного ботанічного саду імені М. М. Гришка НАН України. Пізніше Кот Єльпітіфор вів циклову науково-просвітницьку програму з питань садівництва «По копаному», а також телевізійний цикл для підлітків «Наукові забавки». Він – кандидат біологічних наук за спеціальністю ботаніка. А ще, автор та співавтор понад 10 наукових праць, в тому числі однієї монографії.

Чотири роки поспіль Євген Миколайович вчителює. Викладає біологію в Ірпінській приватній школі. Діти його щиро обожнюють, бо він проводить цікаві, нестандартні уроки, демонструючи різні експерименти та досліди.

***

В моїй душі причаїлась осінь

В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив,
Та розкидає своє волосся
Між жовто-сонячних гарбузів.

В моїй душі задзвеніли дзвони –
То, певно, кличе Чумацький Шлях.
Танцює осінь без охорони,
Без капців, з диким вогнем в очах.

В моїй душі відчинились двері –
Гаряче світло ловлю крильми.
Як п’ять віків ще тому, тепер я
Прив’язаний між двома кіньми.

В моїй душі – й душі не лишилось…
Та чи й була вона там – хтозна?
То в ній би зорі зараз топились,
Як в тихім омуті, що без дна.

Я скільки раз вже просив – ну досить!
Але нічого сам не робив…
… В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив.

***

Синій трамвай

Папілярних ліній мереживо,
Намалюй, навроч, обіцяй
Між знайомими цими вежами
Незнайомий синій трамвай

З чудернацьким дивацьким номером
І освітленням в стилі ню,
І кондуктора з синім коміром,
Цитувальника фраз Камю,

І порожні місця під вікнами,
І маршрут у даль навмання,
Де стовпи бетонними іклами
Розірвали сіре вбрання,

Там мій синій трамвай розчулено
Цілуватиме стиглу синь,
І вона потече пачулями –
Лікуванням від потрясінь,

І у вальсі вони кружлятимуть –
Синій з синню в синій імлі,
Заколисане, засинатиме,
Все відбите в трамвайнім склі,

І до ранку все місто висинять,
І зі світлом зникнуть умить,
І звучатимуть в небі піснею,
Від якої серце щемить,

Я ж лишуся під цими вежами,
Задивлюся у синь – між тим
Папілярів моїх мереживо
Потече, зіллється з твоїм

Папілярних ліній мереживом,
Мабуть, знак дивачки-судьби –
Все вона накреслила межами
На долонях наших різьби:

І ці вежі, і синь, і колії,
І трамвая дзвони і спів,
І зв’язки між нашими долями,
І сплетіння цих глупих слів.

***

І саме тепер

І саме тепер чомусь так багато неба,
Тут хмари збираються в скопища, міряють грози
У відрах збирається град, і з подачі Феба
Над пасовищем спокійно. Поки що. Різні прогнози.

І саме чомусь тепер так багато сонця,
Воно хоч і світить додолу, та осінь багато важить
Вмирають ягнята. Хоч є, хоч нема охоронців –
Таке вже життя. Нікому і не накажеш.

І саме чомусь тепер так багато смислів,
Де осінь розбурхана, там депресивні ноти
Я тільки тепер зрозумів. Я вже просто визрів.
Я навіть готовий приймати свою самотність

***

Аполлон

І мікроби тоді позбирались в ціле й замислились,
Дарвін мавпі дав право вільно ставати людиною.
Аполлон олімпійських богів примусив це визнати,
Каже : «Чуєте, мо’ хоч тепер відпочинемо».

Взимку калічне сонце не гріє, а тільки тужиться,
У людей вічні трабли, що їм та еволюція?
Аполлон переїхав у ліс, за Олімпом тужить ще,
Заховавсь від богів, атеїзму, війн. революції.

В Аполлона є храм в густих болотах, в торфяниках,
Де не видно його, вчиться зілля, сливуху варити.
Зевс із Герою й Паном у Греції цмулять Хайнекен,
І скупляють в Сільпо й АТБ готові обіди.

Він знайшов собі бабу, страшну і криву, як хурделиця,
Він зробив їй будинок з ногами, при настрої зникнуть в бувальцях.
Аполлон атеїст. навіть в Бога не вірить, ні в лісі, ні в Греції,
Аполлон вірить Дарвіну, мавпам, неандертальцям.

Аполлон, кажуть, зайшлий. Чужий на Олімпі, й вдома.
Дарвін – той взагалі Богам не давав ні ліку, ні ради.
Чи живе у лісі з Ягою, та й чи він Бог – невідомо,
Та й хіба в тому правда? Ні в чому немає правди

***

Що ж тобі так болить, коли настає зима?

Що ж тобі так болить, коли настає зима?
Вона накриває білим, вона завязує очі.
Вона не знає, чого насправді хоче сама,
Вона і того, що є у неї – не знає, чи хоче.

Ти бачиш, вона заглядає в очі зграї вовків,
Які у часи холодні на вогнища – тільки з лісу.
Вона би їх годувала сама із своєї руки,
Та тільки і рук немає. І виростить – нема смислу.

Вона накриває сосни. В бушлати, папахи, плащі.
Вона хоче бути тепла. Та як? Як тепла немає.
Тому сіромахи в лісі шукають під снігом харчі,
І йдуть по білим полям голодні і дикі зграї.

І ти ж дивися – їй явно більше твого болить,
Вона вже бачила смерть, у неї таке ж біле сарі.
Зима крізь розпатлане небо дивиться з сумом на світ,
А в тебе попереду все. Тому не страждай задарма.