Тетяна Зеленчук – переможниця цьогорічного конкурсу. 3 місце у номінації «Кращий власний поетичний твір».
Добірки поезій були опубліковані у літературних альманахах, часописах («Дніпро», «Золота пектораль», «Однокласник», «Дзвін», «Олександрійський маяк» («Олександрійські дзвони»), «Сонячні кларнети», «Скіфія», «Поетична ДНК», «Склянка часу», «Антологія сучасної новелістики та лірики», «Ан Т-Р-Акт. Дзен поезії», «Маяк», «Житомир TEN», «Кукуха» та ін.).
Стала фіналістом, дипломантом чи лауреатом міжнародних та всеукраїнських літературних фестивалів, премій і конкурсів (7-й Міжнародний літературний конкурс ім. Григора Тютюнника «До Василя!», Міжнародна літературна премія ім. Всеволода Нестайка, Vivart, «Україна в центрі Любліна», конкурс імені Леся Мартовича, «Ан Т-Р-Акт», «Шодуарівська альтанка», «Sevama fest», «І тихим островом калиновим згадалось батьківське село», «Молода Слобожанщина», «Сонячні кларнети», «Бердичів скликає друзів», «Пісні часу війни», «Житомир TEN», «Малахітовий носоріг», «Золота лоза», Всеукраїнський молодіжний мистецький фестиваль імені Івана Коваленка, другий конкурс фентезі-поезій «Аль Мор», Літературний конкурс взаємочитань, літературний конкурс «Слово – укриття для серця» (м. Конотоп) та ін.). Кілька віршів перекладені на польську мову та опубліковані в альманасі IX Zlotu Poetów «Moje spotkania z Łodzią» та в польсько-українській антології «UKAZ».
Декілька віршів, заявлених на конкурс:
Яблука дитинства
смак яблук дитинства
так солодко квасно і терпко
стокрилі лелеки
летять попід стиглим зелом
ще раз би пройтися
по вуличках спогадом теплих
далеких-далеких
літами котрі замело
ще раз не останній
прощатись не значить навіки
бо все круговічне
гряде шо колись вже було
вечірній світанок
і час тільки птах перелітний
веди Беатріче
у спогадів чисте тепло
01.12.2024
Волошки
Дозрівають поглядів плоди
між рядків окрижено-безбарвних.
В Книзі книг минулого гербарій
і прийдешній вечір молодий.
Рум’яніють доторки крізь чат
хризантем весняних розсвітанням.
І летять сніжинки витинані
снігопади сонячні стрічать.
Дозрівають людськости псалми.
Коле ость долоні з колосками.
Півслова дзеркалять з-під лекала
півдостиглі тіні нас самих.
На порозі вко́трої зими
спілий плід мені даруєш вкотре.
Є у нім щось солодко-гіркотне,
наче перше речення: “Лиш ми…”
На планеті з марности і слів
передзвін всесвітньої любови.
Шелестять верлібром ліс дубовий
і волошки неба польові.
02.01.2024
Звуки
ні тут ні там
ні десь на перехресті
зустрітись нам
вовіки не дано
пустий перон
розтерзано-воскреслий
без місця бронь
вже зайнята давно
рушає вслід
шершавий білий потяг
під гул землі
під шепіт піль і мін
з-під рейок свист
підошви ніг лоскоче
скрізь оксамит
розсіяних промінь
плете павук
пухнасті білі сіті
пожухлий звук
мов іній осіда
на тихий клин
вагонів перелітних
під бій хвилин
від смерків до світань
гойдливий хруст
незламних віадуків
окови рук
примари нерозлук
нестерпний шум
між серця перестуків
почуй прошу
навік не розлюблю
09-10.03.2024
Зи́ми
Вслід за відбутими зимами входять прийдешні.
Вкотре нарозхрист стрічають розтріскані двері.
Всесвіт заплутаний, зморений часом, і, зрештою,
нудно поскрипують судьби снігами під мештами.
Хочеться чаєм зігрітись, а може, і вермутом.
Хочеться наче такого надмірно простого…
Їхати містом в порожнім жовтавім трамваї
і роздивлятись поспішшя автівок дорогами.
Бути подібним до днів – обсерваторів-блогерів.
Перемикати спіткання з вотсапів на вайбери.
Як ти, матусенько? Що там нового удома?
Глянь: ці світи різнобарвні, як ринки блошині.
Дні на пристанках сидять, пережитим утомлені.
Серед міжгір’я, міжзір’я іще невідомого
сном-пілігримом мандрую з тутешніми зимами.
В жовтім трамваї самотньо, а отже, затісно.
Вперто в шпаринки влітають тендітні сніжинки.
Знову кінцева. Крізь двері старі та розтріскані
зими все входять, і простір холодний щільнішає.
Дотики їхні іскристо-ялино-ожинові.
Всесвіт всміхається. Трудно трамваям без колій.
Трудно людині без навіть озимої долі.
Вічність кружляє завією між видноколами.
Всесвіт ступає за втратами листопадовими.
Син у офлайні. А мама все шле повідомлення.
12-13.01.2025
Конюшиново
Конюшинами
бродить дівчинка.
Самота її золота.
Колиши мене,
часовічносте.
Падай, дощику, на вуста.
Дай напитися
світла ясности
з чарозіллячка-промінців.
Літо кришиться.
Небо лащиться —
котик-згубонька-самотінь.
Світ у просторі
конюшиновім
між безмежної, між пори.
Теплість доторків.
Простір сивіє,
розтікається догори,
де сузір’ями
зріє полечко,
де прозоріє часотінь
де всевіримо
в волошковість чи
цвітромашкову золотінь.
Дай напитися
світла ясности,
придивитися до бджілок,
як між тихості
тремко лащаться
до замріяних пелюсток,
як колоссями
заплітаються
діти сонечка — промінці,
як відточують
звуків таїнство
селеди́нові стрибунці.
Віднайду її,
в платті пишному,
хай надіяння в нас трима,
призадуману
конюшиночку
з пелюстинками чотирма.
19.08.2023, 19.11.2023