Тетяна АСАДЧЕВА
Заклад відкрився наприкінці жовтня 1927 року як Експериментальний театр ляльок при Київському театрі юного глядача. На сьогодні це найстарший ляльковий театр України.
За свою насичену різними подіями історію колектив змінив декілька адрес, однак продовжує радувати своїми виставами не одне покоління маленьких киян.
Важко повірити, але на початковому етапі свого існування заклад не мав ні власного статусу, ні приміщення, ні коштів. Завдяки «поколінню ентузіастів» колектив отримав шанс на власне ім’я та публічне визнання.
Засновниками колективу стали амбітні театральні діячі Олександр Соломарський та Ірина Дєєва. Попри усі труднощі та негаразди вони були переконані у потужному потенціалі мистецтва ляльок, бо тривалий час служили у Театрі юного глядача.
Було кинуто заклик про створення нового театру. Стали залучати людей, що хотіли займатися цією новою та невідомою справою. Життя у новоствореному театрі на той час розвивалося дуже бурхливо, змістовно та продуктивно.
Театр знаходився на вулиці Хрещатик, 26 (за старою нумерацією) у приміщенні кінотеатру «Ротефане». Саме тут відбулося відкриття театру та показ прем’єри «Старовинний Петрушка», а також випущено низку цікавих, по праву названих експериментальними, постановок.
Перші гастролі до Донбасу та Таврії відбулися вже у 1928 році. За свідченням дослідників історії колективу, після двох років невпинної плідної роботи театр отримав статус «інструкторського» за рішенням комісії Народного комісаріату освіти (у Харкові 1929 року), а у 1931 році під орудою Зінаїди Пігулович театр став називатися Театром малих форм — ТЕМАФ.
У цей час творчий колектив випустив понад 10 неповторних постановок, серед яких вистави за класичними творами української та світової класики, зокрема, «Музики» Леоніда Глібова, «Товстий та Тонкий» Антона Чехова та інші.
У 1934 році ТЕМАФ було розділено на два самостійні творчі колективи. Один з них отримав назву «Центральний пересувний театр ляльок» і переїхав на вулицю Пушкінську у будівлю № 28, де проіснував до 1941 року.
Другий новостворений колектив театру, творчі традиції та досвід якого дотепер продовжує сучасний колектив Київського академічного театру ляльок, також змінив назву і став Державним театром ляльок при Київському палаці піонерів і школярів імені Панаса Любченка.
Пізніше, з 1936 року, цей театр розташувався за адресою вул. Грушевського, 1-а (знову ж таки непередбачуваність долі — сьогодні театр знаходиться саме за цією адресою).
Можна сміливо сказати, що тут, на Грушевського, театр започаткував свої дві найголовніші творчі традиції: перша — повернення до постановки класичних казок: «Троє поросят», «Кіт у чоботях», «Ріпка», «Золотий Ключик», «Коза-дереза» та інші; друга — саме тоді театр почав отримувати свої перші нагороди та міжнародне визнання, адже у 1937 році під час проведення І Всесоюзного звіту театрів ляльок київський театр отримав II місце («пальму першості» отримав театр під орудою Сергія Образцова).
Після закінчення війни театр оселився у будинку колишньої караїмської кенаси (молитовному будинку) за адресою вул. Ярославів Вал, 7.
Спочатку колектив працював під назвою Київський обласний театр ляльок та дебютував виставою «Хірургія» за Антоном Чеховим. З 1945 року театр було перейменовано на Центральний республіканський театр ляльок.
Тривалий час театром керувала донька видатного українського драматурга, актора та режисера Івана Карпенка-Карого Марія Тобілевич.
За 8 років театр вчергове змінив своє розташування. Цього разу театр ляльок прихистило приміщення колишньої Хоральної синагоги, побудованої свого часу на кошти підприємця Бродського.
Театр отримав прописку за адресою вул. Шота Руставелі, 13.
Актори та працівники театру й досі з теплотою згадують часи діяльності «на Руставелі». Це зрозуміло і природно, оскільки саме на той період припадав розквіт закладу. 1965 року до нього прийшов режисер Юрій Сікало, який протягом 50 років очолював театр та був його творчим керівником.
Саме з приходом молодого талановитого режисера київський глядач відкрив для себе у театрі ляльок такий феномен, як вистава для дорослих глядачів.
Починаючи з 1976 року, репертуар театру став регулярно поповнюватися постановками так званої вечірньої сцени: «Божественна комедія» Ісидора Штока, «Йосиф Швейк проти Франца-Йосифа» за Ярославом Гашеком, «Любов, любов…» за Джованні Боккаччо, «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Дон Кіхот» за Мігелем Сервантесом та іншими виставами.
Період випробувань для колективу настав у 1997 році, коли приміщення колишньої Хоральної синагоги повернули вірянам. Впродовж восьми років театр не мав власного приміщення, орендуючи різні сценічні простори для проведення вистав.
Ситуація змінилася на краще лише у 2005 році, коли був збудований нинішній театр — справжній казковий палац, одну з найгарніших споруд сучасної архітектури у столиці.
Мало хто здогадується, що мозаїка «Павич» на фасаді театру є своєрідним спогадом про попередню будівлю — Стереокінотеатр «Дніпро», яку було свого часу майстерно перетворено столичними зодчими на цей вишуканий казковий палац.
«Еталоном для Палацу казки слугували Замок Річарда, башти Арсеналу. Водночас наш Палац не мав дисонувати з прилеглими історичними будівлями різних стилів — парламентською бібліотекою, філармонією… Сьогодні це неперевершений «казковий» замок, що височіє на історичних пагорбах над славнозвісним Дніпром», — згадує автор будівлі відомий архітектор Юрій Білоконь.
Споруда театру має образ казкового палацу як зовні, так і в інтер’єрі, крім того, територія, прилегла до будівлі, також оформлена як справжнє дитяче казкове містечко, де можна зустріти скульптури персонажів улюблених казок, фонтан та квіткові клумби.
Разом з тим, Київ вже просто неможливо уявити без його Казкового замку на горі. Як говорить відомий литовський режисер театру ляльок Антанас Марцкуцкас: «Для мене Київ вже не є Києвом без щоп’ятнадцятихвилинного звучання цих чудових годинників на баштах театру ляльок».
Шістнадцять років поспіль казковий палац охоче відкривав двері для маленьких та дорослих глядачів.
На жаль, з початком повномасштабного вторгнення російських загарбників на територію України театр, як і творчі колективи нашого міста, припинив свою роботу.
«З 24-го лютого ми працювали лише на виїзди та в благодійному режимі. Це було важливо і для нас, і для всіх дітей та дорослих, перед якими ми виступали. Але весь цей час ми паралельно працювали над тим, щоб мати змогу запрошувати глядачів у Замок на горі. І тепер це можливо!», — розповідають у колективі Театру ляльок.
Вимушена довготривала пауза у роботі колективу спричинена обладнанням укриття. Тепер у разі повітряної тривоги глядачам не треба далеко бігти. Також спеціально для таких випадків вони підготували для своїх глядачів цікаві розваги в укритті.
Тож у колективі сподіваються, що у стінах казкового театру знову лунатимуть дзвінкий дитячий сміх та гучні овації!
Детальніше за посиланням: https://vechirniy.kyiv.ua/news/73486/
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерело із зазначеної тематики, що знаходиться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:
Статті:
Бойко, Б. Мандри наших лялькарів / Богдана Бойко // Кіно-Театр. – 1998. – № 6. – С. 19-20 : фот.
Власова, А. Святкуймо з Гоголем : напередодні зимових свят в афіші Театру “Замок на горі” з’явилася новинка – вистава для сімейного перегляду “Ніч перед Різдвом” / Алла Власова // День. – 2021. – 24-25 грудня (№ 149-150). – С. 23 : фото.
Лось, Е. Актеры из папье-маше : сражаются со змеем, используют много газет и вчетвером умещаются на 1 кв.м / Елена Лось // Сегодня. – 2015. – 25-27 дек. (№ 243). – С. 28-29 : фото.
Мірошниченко, Н. З лялькарем наодинці / Надія Мірошниченко // Кіно-Театр. – 1998. – № 5. – С. 22-25 : фот.
Рибницька, І. Заступник директора Київського академічного театру ляльок Костянтин Пічугін: “Ми маємо справу з найвибагливішою публікою” : [інтерв’ю] / Ірина Рибницька // Урядовий кур’єр. – 2014. – 19 квіт. (№ 73). – С. 17 : фото.