Людмила Живолуп – переможець Конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2022-2023» у номінації «Кращий власний поетичний твір».
Народилася 9 лютого 1970 року в смт Драбів Черкаської області. Нині проживає в с. Чубинське Бориспільського району Київської області.
Закінчила Харківський університет ім. В. Н. Каразіна за спеціальністю філологія, а також Національну академію державного управління при Президентові України. Працювала журналістом на Харківському обласному радіо та керівником телевізійної інформаційної служби. Зараз – на державній службі у сфері телерадіомовлення (Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення). Член Національної спілки журналістів України.
Співавтор колективної збірки поезій та есеїв «Квиток на Гелікон» (2021). Друкувалася на сторінках періодичної преси (газета «Сільські Вісті»; журнал «Склянка Часу*Zeitglas»; альманах «Скіфія»; «Антологія сучасної новелістики та лірики України»; журнал для дітей «Пізнайко»).
Автор та перекладач віршів для дітей (видавництво «Ранок», м. Харків). Автор текстів низки пісенних творів, які неодноразово звучали на хвилях Українського радіо («Перепустка в дитинство», «Місячний кіт», «Кольорова пісня»).
Переможець та лауреат численних мистецьких конкурсів: щорічного поетичного конкурсу «Поетична зима Миколи Сома», Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» та окремих конкурсів у його складі – «Дитяча Коронація», «Молода КороНація», «Гранд Коронація», Міжнародної Корнійчуковської премії, Всеукраїнського фестивалю імені Василя Скуратівського «До Василя!», Міжнародного фестивалю авторської поезії та пісні «SEVAMA фест», конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» від літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas», Міжнародного телерадіофестивалю «Мій рідний край», Харківського обласного творчого конкурсу журналістів «Часопис».
Нагороджена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, трьома Почесними грамотами та Подякою Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Почесною грамотою Національної академії державного управління при Президентові України.
«НАМРІЯТИ СВІТАНОК»
ТЮЛЬПАНИ В ЛЮТОМУ
Тюльпани в лютому –як міра ніжності.
…Це як роззутому – по бездоріжності,
та ще й заметами, шукати весності.
…Це як поетові – у безсловесності.
У світі холодно.
Тремтять тюльпанчики – біляві голови, зелені пальчики.
Світанок тюлевий втамує острахи…
Пелюстки стулені в чеканні простору.
Росою вмитися їм би по-справжньому,
і сонця китицю – щоб не міражного.
Щоб не було ночей без колисаночки –
бо є між квітів ще й малі тюльПАННОЧКИ.
У час метелиці їм в сни з Атлантики
летять метелики – барвисті бантики…
ВСЕ НАВПАКИ
Все навпаки. Все навпаки…
Летять від дому ластівки.
І хтось із рідної весни
іде в обійми чужини.
Війна на відстані руки…
Все невмолимо навпаки.
І повні розпачу і сліз
серця тривожних не-валіз.
Світ ріже чорний транспортир.
І діти граються у мир.
Згасають зорі і зірки…
Як повернути – навпаки?..
*****
Я, напевне, могла б утекти від кульбаб,
та вони попросили – не йди!
Наче зорі денні у земній площині
засвітились крізь морок біди.
Я, здається, змогла б стерти відблиски фарб
від веселки, що зводить мости.
Та благають згори пломінкі кольори
не здаватись в полон чорноти…
Нам, що втратили час в пік чужинських проказ,
в безкінечності як?.. і коли?..,
простягає весна рятівного весла,
щоб на хвилях надії пливли.
ЛЕЛЕКИ
Червоний дощ. І чорний сніг.
І вогняна пекельна спека…
Ви повернулися, лелеки!
Хоч в небі вже й нема доріг.
Як завжди – лікарський халат,
обхід ранковий і вечірній:
ви звичаєві роду вірні,
хоча й з недавніх лелечат.
Це перший – пробний ваш приліт:
в людському вимірі – інтерни.
…Печуть землі сталеві терни.
Прооперуйте білий світ!
Спиніть прогресію біди,
допоки – світ, допоки – білий:
вже й навіть сонце на прицілі
в несамовитої орди.
Допоможіть його спасти…
На самих підступах до Лети
асистуватимуть поети,
серцями звівши блокпости.
КАЗКА КАЗОК
Бабусиному двору
В цій хатині вікон – п’ять…
Вийшов зайчик погулять,
не підозрюючи навіть
про мисливця…
А за хатою – садок,
кропив’я́ний холодок,
там весниться
юній яблуньці і сливці.
Шайда-байда – злі вовки –
суне яром навпрошки:
б’ють у дзвони
і моє, й овече серце…
І радіють баба й дід,
бо ж Телесикові слід
лаштувати вже
і човник, і весельце.
Вікон мова голуба.
А з високого горба
торба котиться,
а в торбі – паляниця.
…Раз, два, три, чотири, п’ять –
я нарешті йду шукать.
Та знаходиться
лиш ямка від копитця.
То дзвіночки, а чи дзвін?..
Ні фундаменту, ні стін,
розібрали добрі люди –
односельці.
Тільки дощечка одна,
що від рами для вікна –
ось Телесикові й стане
на весельце…
Тче акація шовки,
і старесенькі вовки
йдуть навколо
вже невидимої хати.
Я за тисячу доріг –
в найказковішім дворі,
щоби яблуню вцілілу
обійняти.
КУЛЬБАБА ОСІННЯ
Як відчай дитячий чи пізнє прозріння –
між стиглого листя кульбаба осіння.
Награвшись в квача із листочком кирпатим,
за ніч перетвориться в аеростата.
Та витвір цей ніжний і недовговічний
розірве на віхтики вітер північний.
Згодиться пухнастий біленький обжинок
на пачки балетні для юних сніжинок…
ХТОСЬ ІДЕ ЧЕРЕЗ ОСІНЬ…
Пазур хижого звіра. Час безумного зла.
Спрага світлої віри, прихисту і тепла…
Ось нам і довелося стати клином прочан.
Хтось іде через осінь, хтось – крізь печаль.
В пік сталевої драми будем ніжними ми.
Десь там не за горами, над вогонь і дими,
небо – зоряні лосі і прозорий мигдаль…
Хтось іде через осінь. Хтось – крізь печаль.
БАЛАДА ПРО СУНИЧКИ
Моїм друзям зі Сковородинівки присвячується
Ми так сміялись!.. – з кожної дрібниці,
аж дивувались верби вікові.
Солодкими жаринками суниці
світилися в некошеній траві.
Мов глиця осипалися хвилинки,
ас огортала полуденна мла.
І подружчина донечка Яринка
теж на суничку схожою була.
А поруч вкрай допитливі корови
шукали прасліди Сковороди.
Крутило сальто сонце ясноброве,
в ромашках зріли золоті меди.
І звалося село – Ско-во-ро-ди-нів-ка!
Як може краще зватися село?..
З малинової хащі – спів малинівки,
колишній панський став – неначе скло.
У хвилях Слобожанської Швейцарії –
поетом обраний маленький рай.
Лише криниць немає в цім сценарії –
води тут не дістатися, і край…
Я у гостях. Привітне це обійстя –
блакитно дім радіє без кінця.
А через стежку, метрів так за двісті,
Сковороди уже святі місця.
Блукали ми тут в пошуках суниці
й сміялися… Вже літ скільки пройшло.
Війна. І звістка, гостра, наче спиця –
Удар ракетний саме в те село.
Палав музей беззахисно й іскристо,
і так благав коштовної води…
Й переплітаючись з суничним листям,
горіли тіні слів Сковороди.
Та вистояв він – в кам’яній подобі,
як світ не упіймав, то що – орді?..
І майбуття у сонячній оздобі нашіптує псалми Сковороді.
…Настане мир. Увійде тиша в звичку,
на вічний круг повернеться усе.
І донечка колишньої «сунички»
духмяних ягід жменьку принесе.
НАМРІЯТИ СВІТАНОК
Намріяти світанок
без відчаю сирени.
У хмарках вишень-шпанок.
В символіці Верлена…
Де сонце ходить босо
і вічний пропис пише.
Де мрій солодких стоси.
І на сніданок – тиша…