У другій номінації конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2022-2023» – «Кращий власний поетичний твір» – друге місце посіла Стася Шинкар. До 2023 року публікувалася під псевдонімом Стася Іверська.
Стася Шинкар (справжнє ім’я ― Анастасія Кабашня) народилася і проживає у місті Тараща Київської області. У шкільні роки зацікавилася правознавством і свій професійний шлях вирішила пов’язати з юриспруденцією. Одначе вже після здобуття вищої юридичної освіти усвідомила, що не має бажання займатися правничою практикою. Вступила до педагогічного університету і втілила в життя давню мрію стати вчителем. Викладає в ліцеї історію та інші суспільствознавчі дисципліни.
Взаємини з літературним словом складалися поступово. Школяркою була одним із засновників та редакторів гімназійного вісника. Студенткою здобула перемогу на всеукраїнському етапі конкурсу української мови імені Петра Яцика двічі ― 2008 та 2009 року. Потужний поклик до творчості відчула у період буремних подій Революції Гідності.
Друкувалася у колективній збірці авторів «Теплі родинні історії», всеукраїнському журналі «Жінка», антології воєнної поезії «In principio erat Verbum. Ukraine.Poetry of war». Публікувалася на сайті «Літцентр».
Брала участь у проєктах «Твоя поетична листівка – 2021», «Wiersze na murach» (Поезія на стіні), м. Краків (2022 р.).
Фіналістка І Міжнародного конкурсу поезії «Поетичний вир» (2021р.) та VI Всеукраїнського літературного фестивалю «Шодуарівська Альтанка» (2022 р.)
Переможець Всеукраїнського дистанційного конкурсу авторської прози та поезії «ЯwriteR» у категорії «30 +» (2021 р.).
Думки про творчість:
Мистецтво ― це бесіда Всевишнього з людством. Митець ― перекладач.
***
втоптаний у багно коровай. скоринка розтріскана.
м’якуш клює горобець і відригує зерна, зерна…
на городі рядок за рядком сіє люцерну
рука, відтята по лікоть.
отелилася пацюками рябенька ―
сусідських котів заходиться на хрестини кликать.
покумилися.
із Ковша небесного кровиця виллялася ―
та й скрапує сльозами зі стріхи.
лихо! ой, лихо, людоньки! лихо!
та й годі!
до чепурної господи
крізь шпаринки в дощатій долівці лізе і лізе
Сатаною облизана
нечисть.
попід сволоком на гаку колиска гойдається.
скрип та скрип… мотузка перетирається.
прокидаюся.
***
лютневий сніг розтане ― буде відлига.
бурулька скрапуватиме, немов свіча,
догори дриґом.
цвіт опаде на росяну траву ― і буде зав’язь.
і великодній передзвін до Усевишнього
буде здійматись.
купальські ватри згаснуть ― поле житом заколоситься.
свячені яблука у кошику прикриють
білим ситцем.
здійметься лебідь на крило ― заплачуть клени жовтим листям.
і буде небо чорним стовбурам
гострити вістря.
на коцюбі гойдатиметься Калита ― і буде грудень.
зійде різдвяна зірка над подвір’ям, а когось…
когось не буде.
***
Плач-голосіння
«а як кому снит ся, що дащо упало, то тогди у роду хтось відпаде».
(Блинда К., старожил Закарпаття)
йо-о-о-й!
багряніє чорнозем, яко крашанка у цибулинні, масткий.
ворон з пір’я свого молодицям вив’язує дикі хустки.
що ж ти, Кривдонько, жито нестигле під корінь скосила, зелене?
на весільний поміст мав би тесля вистругувать дошки із клена,
а стружить на
до-
мо-
ви-
ну.
йо-о-о-й!
на Мертвецький Великдень теперки у хаті чекати їх.
темну хижчину, без дверей, без віконець, ділять на всіх.
теракотовий ідол свічі бовваніє, устромлений у калач.
то не хвилі Дніпрові ревуть понад світом, а ― материнський плач.
у зозулячих гніздах висиділи пташенят своїх
ле-
ле-
ки.
йо-о-о-й!
душі-душеньки, чуємо, б’єтесь об шибку пташиним чолом.
стало вільно, нестерпно вільно, ліктям за круглим столом.
на сорочці вишиваній більш не плететься зів’ялий хміль.
споконвічно Праматір Мокош пряде кужіль.
то униз, то уверх обертається Колесо Долі ―
ве-
ре-
те-
но.
«як лиш хто в хаті умре, то зараз прячут кота,
або дают до сусіди,
бо як би кіт через мерця перескочив, то він ходив би оприрьом,
білим котом по сьвіту і приходив би усе до тої хати».
(Ферінц Єва, старожилка Закарпаття)
***
твоя-моя ніжність — зефірне тістечко на травневій стеблині.
розквітла.
до світла
проростаємо з чорного ґрунту вчорашньої самоти.
лети,
страх —
семикрапковий жук, заблукалий у пелюстках.
дмухаємо на крильця.
твоя-моя пристрасть — джміль невгамовний
у жовтих стінках барильця
тичинок.
спочине
твоє-моє літо гербарієм спогадів.
а хочеш —
давай спробуємо
зварити варення з півонії.
не на зиму — назавше.
твоє-моє.
наше.
***
дрібні огріхи не випорюють на весільному рушникові.
взамін сотень обітниць, один одному скажемо: вірую.
і при надії буду, що з Вирію
повернеться та, хто обрала нас,
любов.
через річку ― кладочка
вузька.
через річку ― кладочка
хитка.
попереду, позаду хто ―
різниця
яка?
аби тільки в руці ―
рука.
хто спіткнеться, почує:
перенесу.
за водою полине
сум.
і помолимося
на красу
світу, в котрому єдині
двоє.
***
трухлявий дух жовтня шепоче заупокійну молитву,
у ніч горобину
в Карпатській долині
навпомацки в древній лантух збирає шафран.
туман
набиває голодну пельку зникаючим ―
зогнилим, зотлілим, іржавим і висихаючим
світом.
і зводить двірник з падолисту над літом
високий курган.
а під падолистом ― сукня з тонкого батисту,
фонтанна бризка, замішане тісто прісне
на абрикосовий з медом пиріг.
смерть ― на поріг.
на антресолі пам’яті ― привиди-шрами.
і бальзамує жовтень дощами-вітрами,
змащує диким гірським шафраном
уламки-останки літа.
днина ― жовтий бурштин.
я ― загусла у нім мураха.
що було ― стліває прахом.
що судилося ― дам ім’я.
самоцвіт проти сонця іскриться…
я була?
чи небилиця?
***
тихо-тихо!
ходить лихо за вікном.
понад цвинтарем здіймає вихор,
ворохобить прах дідівський, що спочив
вічним сном.
рветься промінь, як відтяте сухожилля.
ніч.
на межі суцільним тином ― кукурудзяне бадилля,
за межею квилить
сич.
у стола чотири ніжки.
з чотирьох сторін до тебе пішки
духи Роду йдуть.
на порозі вже:
замуркотіла до одвірка кішка
у термометрі скляному замерзає
ртуть.
ходить лихо за вікном,
а в хаті ― втіха: батько, мати, діток п’ять.
не 7я вечеряє ― РОДина:
над стонадцятьма мисками
у гурті стонадцять ложок цокотять.
***
24.02.2023
абортований рік довго-предовго стоїть над іменинним тортом.
задути свічу збирається з духом.
глухо над вухом —
постріли, постріли, постріли:
реактивні хлопавки встромлені у бісквіт.
гірлянду з сигнальними прапорцями за обидва кінці тримають
Старий і Новий світ.
а з потойбічного пишуть листівки гуртом, родинами
з підписом: “Нам Вічна пам’ять. Тебе з уродинами!”.
почерки різні. долі однакові.
надходять іще, іще…
несила читати. свіча у бісквіті палає знаково:
підносить до полум’я за конвертом конверт.