ТЕТЯНА АСАДЧЕВА

Кошти на спорудження монумента на честь Великого Кобзаря почали збирати ще на початку XX століття, однак реалізувати цю ідею вдалося вже в радянські часи.

Одним з найвідоміших символів столиці є пам’ятник Тарасові Шевченку, який знаходиться на перехресті центральних алей у парку, що також має його ім’я. Його відкрили 6 березня 1939 року в межах урочистостей до 125-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря. Авторами скульптури є відомий тогочасний скульптор Матвій Манізер та архітектор Євген Левінсон.

Поява в нашому місті пам’ятника на честь Тараса Шевченка має досить складну та драматичну історію, тож до 85-ї річниці відкриття монумента згадаємо про те, як саме це відбулося.

«КАВАЛЕР МАЄ ПОСТУПИТИСЯ ДАМІ»

Замість Тараса Шевченка у Києві встановили пам’ятник княгині Ользі. За фото Гудшона та Губчевського.

Ідея відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві виникла ще на початку минулого століття.

У 1904 році з цього питання навіть створили спеціальний комітет при київській міській Думі, який згодом оголосив про початок збору коштів. За деякий час його реорганізували в Об’єднаний комітет.

До цієї ініціативи долучилося чимало відомих діячів української культури та меценатів, зокрема, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Борис Грінченко, Ілля Рєпін, Євген Чикаленко, Олександр Терещенко. Кампанія за встановлення пам’ятника відразу набула загальнонаціонального характеру — кошти на його встановлення збиралися з усієї України.

Офіційний же дозвіл на встановлення монумента міська влада надала лише у 1909 році. Його планували встановити до 50-ї річниці з дня смерті видатного поета (1911 рік) або ж до 100-ї річниці з дня його народження (1914 рік).

Місцем для пам’ятника обрали Михайлівську площу біля реального училища (нині Дипломатична академія).

Однак деякі царські чиновники активно виступали проти увіковічення Тараса Шевченка в Києві. Наприклад, опікун Київського навчального округу звернувся до тодішнього генерал-губернатора Федора Трепова з листом, де висловив сумнів у доцільності спорудження пам’ятника українському поету поблизу «російського урядового навчального закладу».

З альтернативною пропозицією виступив і тогочасний міський голова Іполит Дьяков, запропонувавши встановити біля Реального училища монумент княгині Ользі. «Кавалер має поступитися місцем дамі», — жартома зазначив Іполіт Дьяков, остаточно визначивши постать, яка прикрасить Михайлівську площу.

Це надзвичайно обурило значну частину киян, які вже тривалий час збирали кошти на встановлення пам’ятника Кобзарю. Але потрібно було розв’язувати питання щодо вибору іншого місця для видатного поета.

Цікаво, що доля першого пам’ятника княгині Ользі також склалася не дуже щасливо. З приходом радянської влади у 1919 році пам’ятник було знищено як такий, що не відповідав радянській ідеології.

Тоді ж центральну постать княгині скинули з п’єдесталу, відбивши голову, закопали біля площі. Бокові ж фігури були демонтовані у 1935 році.

У 1996 році монумент київської правительки був відновлений. Та він і зараз є окрасою Михайлівської площі.

ПЕРШІ СПРОБИ ВСТАНОВЛЕННЯ ПАМ’ЯТНИКА КОБЗАРЮ

У часи царату прихильники встановлення пам’ятника постійно стикалися з різноманітними утисками з боку чиновників, які штучно створювали різні перепони. За спогадами Євгена Чикаленка, засідання Об’єднаного комітету проходили з поспіхом, а його члени побоювалися, що встановлення монумента можуть заборонити взагалі.

У 1910-х прихильники царського режиму опублікували донос на українських діячів, які нібито «під плащиками побудови пам’ятника Тараса Шевченку проводять політичну демонстрацію».

Караваївська площа в Києві на листівці початку ХХ толіття. Фото з відкритих джерел

Ситуація з пам’ятником ускладнювалася пошуком нового місця для його встановлення.

Міська влада запропонувала встановити монумент на Караваївській (Українських героїв) площі. Однак ця ідея не сподобалася українській громаді міста, оскільки сама місцевість була на той час неохайним та захаращеним кутком з неоднозначною репутацією. А, по-друге, площа належала до єврейського кварталу міста.

Як компромісні варіанти розглядалися також наступні локації Києва: Золотоворітський сквер, площа перед Оперним театром, ріг вулиці Пушкінської (Євгена Чикаленка) та Бібіковського (Тараса Шевченка) бульвару, Бессарабська площа, територія перед нинішнім Національним художнім музеєм.

Врешті-решт Об’єднаний комітет обрав два варіанти місця розташування: основний (на алеї Магдебурзького права за так званим «Чортовим містком») та запасний (на Володимирській гірці навпроти Олександрівського костелу).

Однак жоден з них не був офіційно затверджений міською владою, оскільки ці локації вважалися зсувонебезпечними.

ЧОТИРИ ТУРИ КОНКУРСУ БЕЗ РЕЗУЛЬТАТІВ

Перший Міжнародний конкурс на спорудження монумента відбувся 1 травня 1910 року. Запити на участь в ньому почали надходити з різних країн світу. Наприкінці травня 1910 року члени журі під головуванням Леоніда Позена розглянули понад 60 проєктів, з яких усі було відкинуто через невідповідність образу Тараса Шевченка.

Не обравши переможців, Об’єднаний комітет ухвалив рішення про призначення Другого міжнародного конкурсу.

Цього разу журі під головуванням Опанаса Сластіона розглянуло 45 проєктів і постановило першої премії не призначати нікому. Другу видати Федору Балавенському, третю — Михайлові Гаврилкові. Крім того, було вирішено видати п’ять заохочувальних премій по 100 рублів за проєкти, що належали Кавалерідзе, Виноградовій, Селезньову, Рашевському та Єзіоранському.

Враховуючи те, що і другий конкурс не дав бажаного результату, Об’єднаний комітет запропонував відомому скульптору Федору Балавенському переробити свій проєкт згідно зі зробленими вказівками. Утім і він не задовольнив журі.

У наступному турі конкурсу взяли участь 37 проєктів, і журі під головуванням Андрія Лизогуба, не дійшовши згоди, висловилося за оголошення іменного конкурсу.

Один із членів Об’єднаного комітету, відомий український меценат Євген Чикаленко, критикував колег за те, що, визначивши новий конкурс, вони не поставили умови, щоб Шевченко був обов’язково у національному вбранні.

«Не хочуть люди зрозуміти, що Шевченко як народний поет повинен звертати увагу прохожого народу перше всього народним убранням, шапкою і кожухом, в якім Шевченко сам любив фотографуватись і в яких уже звик бачити його народ», — зауважив Євген Чикаленко.

Наступний, четвертий, етап конкурсу був оголошений 20 травня 1913 року. Комітет замовив проєкти скульпторам: Леоніду Шервуду, Сергію Волнухіну, Миколі Андреєву, Михайлові Гаврилкові, Антоніо Шортіно, запропонувавши гонорар у 1000 рублів за умови, що автори надішлють свої роботи до міської управи до 1 лютого 1914 року.

Після значних дискусій переможцем обрали італійця Антоніо Шортіно. За його проєктом усі деталі монумента мали виготовити з темної бронзи, а постамент — із сірого апеннінського граніту. За півтора року монумент мав бути закінчений у Римі та перевезений до Києва.

Але початок Першої світової війни та подальші історичні події відклали питання щодо спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. Сумна доля спіткала і кошти на його будівництво, які були вилучені та витрачені на інші потреби…

ДВА ПОГРУДДЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Погруддя Тараса Шевченка, встановили у 1919 році. Фото з відкритих джерел

Перша спроба встановити пам’ятний знак на честь великого Кобзаря відбулася лише у 1919 році, коли гіпсове погруддя Тараса Шевченка встановили навпроти входу до музею на Олександрівській (Михайла Грушевського) вулиці.

Автором монумента став відомий скульптор Федір Балавенський. Однак пам’ятник простояв лише декілька місяців і був знищений денікінцями 31 серпня 1919 року.

Наступного року гіпсове погруддя Тараса Шевченка з’явилося на Михайлівській площі на постаменті замість зруйнованого монумента княгині Ользі.

За спогадами сучасників, це була дуже модерністична скульптура — робота професора Української державної академії мистецтв Бернарда Кратка.

На момент встановлення бокові постаті Андрія Первозваного та просвітників Кирила і Мефодія з попереднього пам’ятника були сховані під дерев’яними кубами.

Кияни жартома називали нову скульптуру «Шевченко на броневику». Однак погруддя надовго не прижилося, оскільки вже за два місяці його розтрощили невідомі вандали.

ПАМ`ЯТНИК У ПАРКУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Відкриття повноцінного пам’ятника геніальному українському поетові вдалося лише 6 березня 1939 року. Подія була присвячена до 125-річчя з дня народження Кобзаря. Водночас ім’я Кобзаря отримав також і столичний університет.

За первинним проєктом скульптора Матвія Манізера та архітектора Йосипа Лангбарда, пам’ятник мав більш експресивний вигляд разом зі скульптурами селян та гайдамаків.

Однак радянська влада вбачала в цьому проєкті своєрідний протест українського селянства проти колгоспного ладу і навіть проти комуністичного режиму.

Пам’ятник Тарасові Шевченку у 1960-ті. Фото: Олександр Пермінов

Тож партійний діяч Лазар Каганович «порадив» автору пам’ятника зробити постать Тараса Шевченка з закладеними за спину руками, на які повішено важкий одяг, і щоб голова була опущена. Саме в такому вигляді монумент і був реалізований.

Бронзова постать висотою 6,45 метра встановлена на п’єдестал з червоного граніту заввишки 7,3 метра, спорудженого за проєктом архітектора Євгена Левінсона.

На п’єдесталі міститься напис: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», а під ним викарбувано слова поета із «Заповіту»:

«І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом».

З моменту відновлення незалежності України щороку до пам’ятника Кобзарю традиційно покладають квіти перші особи держави та іноземні гості.

На сьогодні пам’ятник Тарасові Шевченку є головною домінантою парку Шевченка та одним із символів сучасного Києва.

Час від часу біля монумента проходять різноманітні акції, збори громадян, мітинги різноманітних політичних сил та громадських рухів.

Також біля пам’ятника Кобзарю традиційно проводиться низка культурних заходів. Зокрема, щороку біля підніжжя пам’ятника відбувається церемонія вручення Народної Шевченківської премії.

Нагадаємо, що на початку повномасштабної війни пам’ятник Тарасові Шевченку захистили за новітньою системою — за проєктом RE: Ukraine. Monuments від української студії дизайну Balbek Bureau.

Детальніше за посиланням: https://vechirniy.kyiv.ua/news/95762/

Шановні користувачі!

Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться в електронному каталозі Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки:

Беліна-Кенджицький, Ю. У Шевченка в Києві : 1846 р. / Ю. Беліна-Кенджицький // Спогади про Тараса Шевченка : [збірник]. – К. : Дніпро, 2010. – С. 182-188.

Гирич, І. Б. Київ : люди і будинки / Ігор Гирич. – Київ : Либідь, 2018. – 432 с. : іл., портр.

Університетський ансамбль на Володимирській // Друг, О. М. В улицями старого Києва / Ольга Друг. – Львів : Світ, 2013. – С. 418-427 : іл..

Хінкулов, Л. Ф. Письменник жив у Києві : літературно-критичні розповіді / Леонід Хінкулов. – Київ : Дніпро, 1982. – 350 с. : іл.

Статті

Букет, Є. Пам’ятники сучасної України / Євген Букет // Український туризм. – 2020. – № 2-7. – С. 46-49 : фото.

Гирич, І. Київський путівник : найцікавіші вулиці старого Києва / Ігор Гирич // Київ. – 2013. – № 1. – С. 153-187.- (“Київ” про Київ).

Дунаєвський В. Що вирішать “рассудительные и благожелатель ные хохлы и другие хорошие люди” через 84 роки? : [В 1911 р. в місті мали спорудити пам’ятн ик Т.Г.Шевченку]. // Вечірній Київ. – 1995. – 29 серп.

Кальницький, М. На честь Тараса Григоровича / Михайло Кальницький // Вечірній Київ. – 2014. – 6 берез. (№ 9). – С. 28-29 : фото.