Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.
Заповіт
Т. Шевченко
22-05-2020 Найвидатнішому митцю України не випало померти на рідній землі. 47-річний український поет спочив у Санкт-Петербурзі. Там п’ятдесят вісім днів прах Шевченка і перебував. Згідно із заповітом Тараса Григоровича його домовину, за клопотанням Михайла Лазаревського, було перевезено в Україну й перепоховано. І друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим в Україні.
Повернувшись до Петербурга зі своєї останньої подорожі Україною у вересні 1859 року, Тарас Григорович з листопада 1860 року почав часто нездужати.
У суботу 9 березня 1861 року, в день народження поета, першим відвідав хворого Михайло Матвійович Лазаревський (один із шести братів Лазаревських, друзів Шевченка). Тарас Григорович сидів на ліжку і важко дихав. Близько третьої години хворого відвідали ще кілька приятелів. Коли залишився в нього лише
М. М. Лазаревський, Шевченко став казати, що навесні він поїде в Україну, що рідне повітря відновить його здоров’я: «От якби додому, том би я, може, одужав». Та не одужав. Перший поет України, останній її Кобзар, останній талант, що вийшов із принизливого для людства кріпацького стану, помер наступного дня.
У день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися в квартирі його друга й душоприказника М. М. Лазаревського, де тоді ж було вирішено, як увічнити пам’ять Т. Г. Шевченка. Першим із восьми заходів вирішили: перевезти тіло поета в Україну, згідно з його заповітом від 1845 року.
Для Шевченка Україна – найвища святиня земна, за неї він готовий був принести в жертву Богові і тіло, й душу, для неї він жив і страждав.
На другий день по смерті поета один із найближчих його друзів
М. М. Лазаревський звернувся з проханням до санкт-петербурзького генерал-губернатора видати дозвіл на перепоховання тіла Кобзаря в Україні. У квітні 1861 року труну викопали з землі, вклали в іншу, цинкову, і поставили на спеціальний ресорний повіз. Перш ніж рушити в далекий шлях в Україну, заговорив Пантелеймон Куліш, соратник по Кирило-Мефодіївському братству: «Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од Козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї останньої честі». І труну поета накрили червоною китайкою, а жалобний повіз рушив зі Смоленського кладовища до станції Ніколаєвської залізниці.
До Москви везли поїздом. З Москви – старим поштовим шляхом. У суботу, 18 травня у Микільській слобідці під Києвом колісницю із домовиною зустріли кияни, гімназисти, студенти Київського університету, серед яких були й Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Володимир Антонович, Михайло Старицький. Саме у столиці студенти Університету Святого Володимира, випрягши коней із воза, провезли труну Ланцюговим мостом та набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. У цьому храмі і провели прощальну панахиду, на яку зібралося чимало творчої інтелігенції, митців та мешканців столиці. Художник
Г. Честяхівський, який був приятелем Шевченка в останні роки його життя, наполегливо доводив і таки довів, де хотів Тарас мати свій останній притулок: у Каневі, на тому самому місці, яке вибране поетом за життя для будівництва власного дому – на Чернечій горі.
Наступного дня жалобний похід у супроводі великого натовпу потягнувся по шосе до Ланцюгового мосту, за яким через великий розлив Дніпра стояли тоді пароплави. На одному з них і відбув наш Тарас у своє плавання до тихого вічного пристанища. 20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка потрапив до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня було відслужено в церкві панахиду, і о 7-й годині вечора при численному напливі народу з передмість і навколишніх сіл на Чернечій горі поховали Великого Кобзаря України.
Так завершився останній шлях Т. Г. Шевченка в рідну Україну.
На місці поховання спочатку змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі та обклали камінням неначе степову могилу. Згодом там був встановлений дубовий хрест, який стояв аж до
80-х років 19 століття. На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, а для доглядача збудовано неподалік хату. Через п’ять років у 1889 році там було влаштовано перший музей письменника, так звану «Тарасову світлицю». В 1925 році на місці поховання Тараса Григоровича було створено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка». А у 1939 році було споруджено величний бронзовий монумент.
Відзначання дати перепоховання Тараса Шевченка має неабияке значення для українського народу, адже колись цей день заборонили, намагаючись знищити історію та цінності українців. Так продовжувалось аж до 1989 року, коли традицію все ж відновили.
Постановою Ради Міністрів УРСР в 1989 році на базі Канівського державного музею-заповідника Т. Г. Шевченка було створено Шевченківський національний заповідник. В 1994 році Указом Президента України «Про національні заклади культури» було підтверджено його статус.
Тож сьогодні кожен свідомий українець прагне долучитися до цього сакрального місця, аби відчути енергетику справжнього символу нації та вшанувати пам’ять Пророка.
Детальніше ознайомитися з інформацією про останній шлях Т. Г. Шевченка в Україну та про вшанування пам’яті поета можна із книг фонду нашої бібліотеки.
Останнім шляхом Кобзаря / [упоряд. М. Л. Новицький]. – Київ : Український літопис, 1994. – 279 с. : іл., портр.
Хронологію і дух походу-реквієму, присвяченого 130-річчю перепоховання Тараса Шевченка, відтворює літопис «Останнім шляхом Кобзаря». Наведено роздуми відомих політичних та релігійних діячів, письменників і науковців про вплив Кобзаря на сучасне українське духовне життя.
Кониський, О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський : хроніка його життя / О. Я. Кониський ; упоряд., вступ. ст., комент., прим. Валерії Смілянської. – Київ : Кліо, 2014. – 671 с. : іл., портр.
Книга є першою ґрунтовною біографією Тараса Шевченка (перше видання вийшло у 1898-1900 роках). Критичне осмислення витоків біографії Кобзаря, з’ясування нових фактів і спростування легендарних, популярна, белетризована форма викладу привернули увагу сучасників Кониського і, безперечно, зацікавлять читачів сьогодні.
Україна Тараса Шевченка / [упоряд. Р. В. Маньковська, В. М. Мельниченко]. – Харків : Фоліо, 2014. – 573 с. : іл., портр.
У пропонованій книжці комплексно розглядається краєзнавчий аспект шевченківської теми у всеукраїнському контексті. До видання увійшло 26 нарисів, підготовлених дослідниками з усіх областей України, АР Крим, міста Севастополя та міста Києва, кожен з яких висвітлює місця, пов’язані з життям та творчістю Т. Шевченка, розповідає про людей, з якими спілкувався поет, а також про музеї та пам’ятники Великому Кобзареві.
Ілюстрованим доповненням книжки є репродукції, архівні документи, світлини пам’ятників, твори мистецтва тощо.