25.02.2021
Як часто в житті буває, що ми поспішаємо допомогти зовсім нам не знайомій людині, а тих, хто поруч, часто-густо не помічаємо, не дочуваємо – злегковажуємо. Борсаючисьу життєвому коловороті, ми забуваємо про своїх рідних, близьких, дорогих нам людей. Ми і себе часом забуваємо. І розуміємо, як вкрай важливо – зупинитись і почути перш за все того, хто поруч, хто потребує, хто сподівається і чекає. До цих істинно глибоких роздумів спонукає нас книга Галини Вдовиченко «Найважливіше – наприкінці».
Вдовиченко, Г. Найважливіше – наприкінці : роман / Галина Вдовиченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. – 333 с.
Галина Вдовиченко – талановита українська письменниця, відома журналістка, неодноразова переможиця конкурсів «Коронація Слова» та «Гранд Коронація Слова», конкурсу “Найкраща книга року ВВС”. Свій роман «Найважливіше – наприкінці» авторка певною мірою списувала зі свого власного життя – зі своїх гірких переживань і глибоких особистих переосмислень. «У момент, коли ти втрачаєш людину, всі непорозуміння між вами враз стають неважливими, найважливіше наприкінці – як перемотка плівки назад життєвих якихось кадрів і спроба зрозуміти, чи можна було би виправити ситуацію, зробити стосунки більш глибокими і більш теплими. Якщо люди тримаються разом попри все. Чому ми разом, такі різні друзі? Що нас тримає? Мабуть, щось дуже важливе. Часом ми дивимося на людей і думаємо: що в них спільного взагалі? Вони такі різні. Вони можуть самі взагалі не знати, що їх тримає».
Її головні герої – Галина і Віктор – більше тридцяти років прожили разом. Вони абсолютно не схожі за характером. Мають вже дорослих успішних дітей, позаду розлучення і – знову шлюб. Галина мужньо перенесла свою особисту травму, інсульт чоловіка, згодом і його втрату. Після переоцінки цінностей вона старається вчитися жити далі сама. Її справжня любов до чоловіка свідчить про те, що слабкість рідної людини зовсім не відвернула її, а навпаки – зміцнила і збагатила…
«Головна місія книги – почути того, хто поруч з тобою просто на відстані руки, на відстані погляду, донести те, що сум і трагедія теж мають у собі світло, що вони у певному сенсі є «живою водою». Вони збуджують бажання жити. Треба все переосмислити і стартувати далі, не занурюватися у виснажливі речі, які йдуть поруч із трагедією. Книга – привід поговорити про важливі речі. Найважливіше – наприкінці. Жити далі, і тоді життя розкриється іншими сторінками», – визнала пані Галина. Дуже правдива і щира книга, пройнята душевним щемом, вчить нас уміння прощати і співпереживати та цінувати кожну мить нашого життя.
Цей довгоочікуваний твір вже чекає на вас. Радо запрошуємо на наш абонемент!
Фото взяті з інтернету.
18.02.2021
Схід із його багатою сивочолою історією і багатовіковою культурою приваблював нас у всі часи. Часто зринають у нашій пам’яті незрівнянні картини Сходу, описані славетними майстрами пера і пензля: античні пам’ятки культури чи загадкові печери, музеї під відкритим небом чи унікальні книгозбірні. А незабутнє загадкове східне плетиво? Від нього неможливо відірвати очей. Дивовижні за красою орнаменти з вишуканим поєднанням кольорів вдало вивірені століттями. Весь багатогранний східний колорит удалось відобразити в своїх творах талановитому турецькому письменникові Орхану Памуку. Його проза заряджена самобутньою красою Туреччини, оповита романтикою рідного Стамбула, схожа на турецький килим, що щедро оздоблений різноманітними нитками та змістовними символами. Сьогодні в рубриці читаємо разом – роман Орхана Памука «Рудоволоса жінка».
Памук, О. Рудоволоса жінка : [роман] / Орхан Памук ; [пер. з турец. О.Б. Кульчинського]. – Харків : Фоліо, 2020. – 220с.
Орхан Памук – знаний турецький письменник, новатор, має найвищі світові нагороди, нобелівський лавреат. Його твори друкуються фантастично великими тиражами у всьому світі та перекладені 65 іноземними мовами і входять до переліку найкращих бестселерів світу. Він – надзвичайний майстер слова. Майстер настільки, що ви з заплющеними очима побачите кожний міліметр найменшої вулички Стамбула, почуєте лоскітливе перешіптування хвиль Босфору, не забудете неповторний оксамитовий аромат кави і невимовне блаженство східних солодощів. Його роман «Рудоволоса жінка» насамперед про рідну Туреччину, таку ліричну, але справжню – анітрохи не глянцеву. Численні міфи і легенди Сходу тісно вплітаються в канву сюжету. Автор відкриває нам історію кохання, що трапилася в невеликому містечку неподалік від Стамбула. Зовсім ще молодий стамбульський ліцеїст покохав актрису бродячого театру, загадкову Рудоволосу Жінку. Її образ навічно закарбується в глибині його душі, бо пронесе він ці почуття через усе своє життя і через тридцять років знову зустрінеться зі своїм минулим. Тут напрочуд вдало переплетені історія і сучасність, детективна інтрига і жага до життя. А ще в романі дуже вражає робота майстра, що займається пошуком свердловин. Це не просто тонкощі копання – це незабутні уроки життя. Цей твір подібний колодязю з цілющою водою, тій глибочезній криниці, викопаній у вкрай пересушеній землі справжнім майстром своєї справи, він магнітезує своєю добірністю – ви не зможете відірватись від нього, бо таємничі мотиви Сходу не відпустять вас. Можливо, вам не захочеться проковтнути його за один вечір – це задоволення зможете розтягнути в часі. Та попри все, ви нізащо не пошкодуєте, прочитавши його.
Щиро запрошуємо до нашого абонемента.
Фото взяті з інтернету.
11.02.2021
Останнім часом заробітчанська тема в українських книжках звучить усе частіше і виразніше. Не залишила вона в стороні і нашого молодого українського письменника Артема Чапая. Його роман «Понаїхали» набув неабиякого резонансу, ставши фіналістом літературної преміїї «Книга року ВВС». І сьогодні мова про нього.
Чапай Артем. «Понаїхали»: роман/ Артем Чапай. – Київ: Нора-Друк, 2015 – 238с.
Артем Чапай – наш сучасник, завзятий мандрівник і журналіст, український письменник і перекладач. Його роман «Понаїхали» має дещо іронічну назву, хоча просякнутий від першої до останньої сторінки найболючішою темою – темою іміграції. Через «кризові явища в економіці» сім’ї Ткачуків з невеликого містечка Білий Сад стає все важче зводити кінці з кінцями. І подружжя вирішує – треба їхати! Треба «вивчити дітей» та й собі забезпечити певний матеріальний рівень. Першим їде чоловік. Він опиняється в Новому Орлеані, де розраховує заробити на відновленні міста після руйнівного урагану, але не має жодних будівельних навичок. Зазнавши тяжкого заробітчанського хліба, чоловік нарешті повертається додому. Та до мігрантської справи береться дружина – і вирушає до Італії доглядати двох стареньких жінок. І робота її настільки затягує, що вона вже починає усвідомлювати – для чого їй ці гроші. Перегодом родина руйнується – шлюб зазнає краху. Для дітей їхні батьки стають поступово чужими, вони не хочуть докладати аніяких зусиль, цілком спираючись на «маму-банкомат» та на «тата-вестерн-юніон». Сам автор, детально вивчаючи побут багатьох українських родин, казав: «Я не хотів у своїй книжці давати якісь рецепти чи агітувати за чи проти міграції. Багато українських заробітчан і людей, з якими я спілкувався, кажуть, що безпосередньою причиною розладу в сім’ях не є міграція. Дуже часто люди виїжджають, коли сім’я вже і так почала розпадатися. Тобто міграція тільки підкреслює, посилює ці речі. Хотілося не списувати книжку з когось одного, а спробувати зробити узагальнення». Проблем зі збором матеріалу в пана Артема зовсім не виникало, важче було відсіяти зайве. Більше, чим півтора року він сам мандрував Америкою, заробляючи нелегкою фізичною працею і майже три місяці мешкав в Італії, часто-густо зустрічаючи там наших земляків. «Мені не потрібно, щоб ця книжка обов’язково всім сподобалася, – підсумовував письменник, – Мені потрібно радше, щоб вона закінчувалася таким собі метафізичним ударом по голові, щоб вона залишилася у пам’яті читача надовго». Так і є: герої цієї сімейної колізії ще довгий час будуть з вами – прості і невблаганні, але справжні і самовіддані. Їх щира мова пересипана шпарким суржиком і соковитими діалектами, завдяки чому книга вийшла дуже атмосферною.
Завітайте до нашого абонемента. Книга чекає на вас.
Фото взяті з інтернету.
02.02.2021
Мабуть, небо було особливо милостивим, відпускаючи на землю цього чистого і світлоносного посланця. Його називали людиною з ангелом на плечі, людиною надзвичайно доброю і мудрою. Він сповідував, що любов є основою всього в світі – і найголовніше для всіх нас –«навчитися будувати оази любові, бо любов – це є бажання робити добро ближньому. То не є тільки почуття. Це є бажання робити другому добро».
Сьогодні в рубриці «Читаємо разом» дуже хотілось би сказати про видатну особистість – Любомира Гузара. Про наш «Дороговказ» і «Гордість нації» – так називає Блаженнішого патріарха українська журналістка і письменниця Катерина Щоткіна в своїй книзі «Любомир Гузар. Хочу бути людиною».
Щоткіна. К., Любомир Гузар. Хочу бути людиною / Катерина Щоткіна. – Харків : Віват, 2018. – 270 с.
«Доля Любомира Гузара – одна з таких біо/географій, які відкривають перед нами Україну, що існувала всупереч самій історії», – каже авторка. Він був творцем відновленої Української греко-католицької церкви і кожен його крок був прикладом молитви та терпіння, чесності та пастирської скромності. Любомир Гузар приніс в Україну досвід свободи і був світлим взірцем чистої людини. «Якщо хочете відновити довіру в суспільстві, перестаньте торгувати правдою», – казав він. Пані Катерина зауважує, що великий патріарх ніколи не ототожнював себе зі своєю посадою у церкві. Він зумів лишитися особистістю, бо дуже самовіддано ставився до людини, навіть якщо людина в цей момент страшенно помилялась. Треба відверто сказати, що серед моральних авторитетів нашої нації владиці Любомирові належить перше місце як людині, яка принесла в Україну досвід внутрішньої свободи для нас усіх. Він був великим українським патріотом і чітко визначав своє місце у суспільному житті, своє ставлення до політичних процесів, до російської окупації на сході України. І в цьому теж бачиться велика гармонія між його відчуттям ідентичності як особистості, як християнина, як церковного ієрарха і як українця. Владика міг вільно спілкуватися українською, польською, німецькою, англійською та італійською мовами, хоча скромно зізнавався, що знає більше. Втративши зір, вже будучи автором чотирьох книг, він не міг писати власноруч, але надиктовував тексти, які виходили як колонки в різних українських виданнях. В його присутності замовкали навіть політики і олігархи. «Його розважливість, впевненість у тому, що він говорить, і власних сумнівах – а він таки сумнівається і переконаний у необхідності цього – діє магічно на людей. Замовкають навіть дуже відомі люди – і не говорять дурниць», – не раз зазначав пан Брюховецький. Любомир Гузар мислив категоріями вічності, його тексти можна сміливо розбирати на цитати і навіть викарбовувати на граніті. Катерина Щоткіна наголошує – «його мудрість – це здатність перекинути місток із дитячого світу до світу дорослого досвіду. Патріарх не робить для цього нічого особливого і надприродного – він залишається собою і знову власним прикладом переконує, що «так можна». Мудрі слова видатного духовного авторитета українців тепер звучать як заповіт. Нам слід час від часу перечитувати ці духовні настанови блаженнішого отця Любомира.
«Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаю осіб, але мало серед них людей у повному значенні того слова. Зустрівшись з такою людиною, ви відходите від неї кращі», – сказав великий і незабутній Любомир Гузар і про що так намагалась сповістити нам пані Катерина Щоткіна, збираючи свої цікаві дослідження по істотних крихтах.
Ця мудра книга вже чекає на вас – завітайте до нас на абонемент.
Фото взяті з інтернету.