Людмила Сотник – переможець Конкурсу “Поетична зима Миколи Сома 2020-2021” в номінації “Кращий власний поетичний твір”.
Людмила народилася у селі Літки Броварського району на Київщині. Освіту здобувала в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка. За фахом – філолог. Викладала українську мову та літературу в школах Києва і Броварів, працювала редактором, журналістом у друкованих ЗМІ та медійних компаніях. Авторка поезій та малої прози. Учасниця броварського літературно-мистецького об’єднання “Криниця”. Недавно переїхала до Києва, де мешкає з родиною.
Протягом останніх трьох років брала участь у літературних конкурсах та проєктах: конкурсі “Маленькі історії на кожен день” (zaaavtra, 2017, під псевдонімом Людмила Богданова); Міжнародному конкурсі документального оповідання “Бути людиною” – 2 місце в номінації “Історія людини” (2018); конкурсі перекладів “Осип Мандельштам українською” (2019) – одна із лауреатів; Регіональному літературному конкурсі “Житомир TEN” (2019) – диплом переможця. Поетичні добірки публікувалися на сайтах Літфоруму (2019, 2020) та альманаху ТекстOver (2019). Виданих книжок поки що не має.
Поезії, надіслані на розгляд журі, – чуттєві й самобутні:
Ангели в костюмах астронавтів
Прилітали глянути на нас.
Ми сказали: «Нас нема на карті…»
Додали: «І ми небес не варті…»
І зітхнули: «Може, ще не час?»
Ангели нічого не сказали.
Якось дивно очі відвели.
Розчинились. Тихим сумом стали.
Замість зір – базари і вокзали,
Мури міст, і стріли, і вали…
Сидимо, покинуті й забуті,
Ворог нас пильнує і пітьма.
Вже нема ні сорому, ні люті,
Ні завзяття… Будні каламуті.
Та і нас, по суті, теж нема…
–
Переведи годинник на сто років вперед.
Ми прокинемось юні, в тому самому житі.
Сонце буде те саме, той самий велосипед.
А ти краще, ніж сонце, будеш мені світити.
Я скажу: – Обережно! Вії не обпали!
А ти мені: – Ніц не бійся!
Навчиш мене не боятись.
Сто років самотності.
Сто років імли.
Щоб потім зустрітись у житі –
і більше НЕ РОЗЛУЧАТИСЬ.
–
Химерні чернетки
День учорашній –
в ньому живуть святі і блаженні.
Давноминулий, позаминулий час…
Ми навіжені, Господи, всі навіжені…
Жити сьогодні?
Де таке чувано? Це не про нас!
Хроніки наші – дума, пісня чи рана?..
Ми аргонавти.
В пошуках правди століть.
Замість титана знов оберемо тирана,
що наламає дров, і доль, і суцвіть…
Віримо в Завтра –
птаха з німих галактик.
Випаде джокер.
Добре, що не зеро.
Вчили нас мало,
все без стратегій і тактик.
Били багато.
Вижило – що змогло.
Коники наші –
всі як один вороненькі.
Ось запряжемо…
Тільки ж коли, коли?
Хижо всміхнуться десь вороги-воріженьки.
Сурми заграють.
Схиляться вслід ковили…
Але не кваптесь!
Нас відспівали рано.
Встануть з могил ще Байда й козак Мамай.
Кожен народ заслуговує на Богдана.
Хто бачив пекло, мусить побачити рай!
Краще – сьогодні.
Щоб розказати дітям.
Все буде добре.
Лихо уже було.
Нестор запише –
зорям, морям, століттям.
Пам’ять сховає –
Ластівці під крило…
–
З чоловічого голосу
Ця жінка бездонна,
Як сум падолисту;
Вона нескінченна,
Як грім водоспаду.
У снах і гріхах –
Незбагненно-пречиста.
Солодка розрада…
Гірка серенада…
Ця жінка – моя невідкрита планета,
Яку я даремно в пітьмі виглядаю.
Це Єва? Ліліт? Маргарита? Джульєтта?
Чого вона прагне? Не знаю… Не знаю…
Ця жінка – моє непрожите мовчання.
Прокляття ночей. І величність світанків.
Не перша любов. І печаль не остання.
Міракль і поема. Хоку і танка.
Ця жінка вмирає, зникає, німіє,
Щоб знову воскреснути – в музиці й слові.
Мадонна й повія. Любов-безнадія…
Злиняли давно небеса пурпурові,
Та очі шукають того, хто підкаже
Дорогу до себе. Дорогу додому.
Ідуть чумаченьки. І котяться мажі…
Ще трохи – й зупиняться в сні золотому…
Ще трохи – й доправлять свої каравани
Усі, хто в дорозі, кого так чекали…
І жінка згадає, як гояться рани.
А небо – свої потаємні хорали…
–
Видихну глухо, протяжно: «Йой,
Йой, моє солодашко!»
Вмерзла у відчай, як в мезозой,
Кимось поранена пташка…
І відгукнеться смерековий світ:
«Вижити мусиш, Маріє!»
Пишеться нині Новий Заповіт.
Десь уже ждуть Месію…
Червоно-чорні ростуть слова.
Грає на дримбі Юда.
Сонце за обрій, а я – жива.
Зірко, протяжно і глухо: «Ох!
Де ж ти блукаєш, милий?
Щастя і горе – одне на двох.
…Крила я вже зашила».
–
А що, як тебе сховати
у захалявну книжку
і возити з собою
по всіх усюдах-світах?
Я тебе діставала б
і цілувала б нишком,
гладила б кожну сторінку,
мережила б дні в пісках
(завії, сльоті, облозі)
мені лиш відомим шифром
з пунктирів, питальних знаків,
малюнків, сумних цитат
із римлян чи, може, греків,
із Ніцше, Гете і Канта,
щоб ти усміхнувсь із книжки
й сказав: «Sapienti sat».
Але поміж нами нічка,
та ще й не одна, напевно,
а ще – замінований простір
і ця закордонна чума…
А з книжки голосом нявки
покличе бідна Марічка.
– Не бійся, – озветься Іванко.
– Я є. Це просто зима.
На конкурс Людмила Сотник надіслала зворушливе есе про Миколу Сома –
Сентиментальне
…У моєму архіві зберігається лист від Миколи Даниловича, підписаний фірмовим: “Б’ю чолом! Микола Сом”. Яким він був – “поет, учитель, риболов”? Певно, що різним, – як і годиться людині, що жила справжнім життям, а не вдавала з себе пам’ятник.
Мої спогади про Миколу Сома – з середини дев’яностих минулого століття. Він тоді вчителював у рідному Требухові і столиці, вів у “Вечірньому Києві” Літературну вітальню, співпрацював із Фондом “Рідна країна”… А ще – опікувався юними талантами, адже був літконсультантом Кабінету молодого автора при Спілці письменників.
Броварська газета “Нове життя” надрукувала мою першу поетичну добірку, і я, страшенно горда, поділилася новиною з Миколою Даниловичем. Коли це було? На ЛМО “Криниця” чи на зустрічі з учителями – я тоді працювала в одній із найкращих шкіл міста – ЗСШ №5… Пригадую, з яким ентузіазмом Микола Данилович запропонував надрукувати у “Вечірці” 1-2 вірші! Звісно ж, я погодилася, проте подумала, що така щедра пропозиція – формула ввічливості, не більше.
Але ні! Вірш пам’яті Лесі Українки таки з’явився у “Вечірньому Києві”, про що Микола Данилович і відписав мені хвацьким: “Ось Ви і надрукувалися в нашій парубоцькій газеті!” Про інтернети-вайбери тоді не чули, листи писали від руки, носили на пошту, тому увага живого письменника була чогось варта. Як і друковане слово, не куплене олігархічною і політичною братією всіх мастей…
Те, що людина з таким прізвищем і відповідним почуттям гумору – лавреат премії ім. Остапа Вишні, – не дивувало. А що ця людина ще й лірик, поет-пісняр, літературний спадкоємець сосюрівського романтизму, – це я зрозуміла згодом, розповідаючи учням про знаного земляка. (Був колись у шкільній програмі курс “Літературна Броварщина”. Коли й куди поділося те локальне літературознавство? Рік за роком, нині вже на державному рівні – шкарлетизація всієї країни)…
Мистецьке кредо Миколи Сома: “… не називав себе ніколи професійним літератором. Я нічого не писав од себе, я лише записував почуте і відчуте. Все найкраще з мого творчого доробку більше належить фольклору – усній народній творчості. Саме так сприймають люди всі мої експромти, ліричні пісні та сатиричні епітафії, неймовірні придибенції. Вони й досі ходять по руках і по вустах”.
Понад сто пісень – на слова поета з Броварщини! Золотий фонд. І неповторна лірика:
Хай глибшає життя мого ріка…
У бистру воду я зайду по груди,
По саме серце, де нема остуди.
Куди б не йшов – а думаю усюди
Про стежку ту, що лине до струмка.
Життя ріка, солодка і гірка…
Та дивуватись я не перестану
Росі і вітру, сонцю і туману.
Куди б не йшов – іду до океану,
Який зачавсь од стежки і струмка.
“Ріка життя” – так називався вірш. Життя Миколи Даниловича обірвалося в березні 2013-го. Для мене перший місяць весни – один із найважчих у році: за збігом обставин березень забрав двох моїх рідних людей. Березень 2013-го видався особливо важким: я втекла під розписку з броварської лікарні, щоб удома, з родичами, зализувати душевні рани. Сни були важкі, як фільми жахів. В одну з ночей наснився Микола Данилович, який весело повідомив про свою смерть…
Вранці я зателефонувала подрузі, щоб перепитати, чи не чула вона якихось новин про Миколу Сома. Ні, подруга “нічого такого” не чула. Порадила мені змінити ліжко і провітрювати перед сном кімнату. Нам обом здавалося, що Сом – вічний. Пригадали “Сомоепітафію”– ту саму, де “нарешті охолов, тож не втече тепер із дому…”
А ще за кілька днів подруга повідомила, що сон виявився віщим. Я ж кажу: березень… Зрадливий. Химерний.
Зате зима щороку нагадує: не забудьте відсвяткувати день народження Поета. Можна двічі – 19 грудня, на Миколая, і 5 січня –за метрикою. А ще краще – в тісному колі споріднених душ. І нехай ангели заграють іменинникові веселої. А він нам – підморгне з-за хмарки у своєму стилі: “Б’ю чолом! Микола Сом”.