Мене звати Валерія, народилася 11 січня 1989 року в м. Нойштрелітц, Німеччина. Не мала й року, як повернулися до України. Навчалася у Великопріцьківській ЗОШ І-ІІІ ступенів, що в Кагарлицькому районі Київської області.
Писати вірші почала ще в початкових класах. Брала участь у поетичних фестивалях («Поетична зима», м. Біла Церква, 2004) та конкурсах («До чего же мир хорош», м. Донецьк, 2004). Перемогла у конкурсах «Мавка» ( м. Харків, 2005) та «Об’єднаймось, брати мої» (м. Київ, 2006), друкувалася в районній газеті «Кагарлицькі вісті», дитячій газеті «Веселка», журналі «Жінка». Мої твори увійшли до збірника «Крила» Літературного об’єднання «Нове слово» при Національній спілці письменників України, 2004 р.. А також до альманаху «Літературна Київщина: молоді голоси», 2008 р.
У 2006 вийшла перша і єдина поки лірична збірка «В обіймах світу». В тому ж році вступила до Київського Національного університету будівництва і архітектури на спеціальність «Менеджмент організацій». Писати почала менше.
Після університету була аспірантура, робота офіс-менеджером, господинею залу в ресторані, інструктором з навчання, адміністративним асистентом. І на всіх посадах та у всіх компаніях необхідність писати пробивалася час від часу, гадаю, шукаючи підтримки та натхнення.
І от у 2017 році те натхнення з’явилося – синочок Андрійко. Тож з посади адміністративного асистента ТОВ «УСПОТ Лтд» я пішла у декретну відпустку. А у 2020 році одна декретна відпустка плавно переросла в другу і тепер, як мама двох невгамовних лотрів, пританцьовую між кашками, підгузками та носовичками, намагаючись упіймати кілька хвилин, щоб записати новий рядок.
Жовтень
Із жовтнем асоціацій багато:
жнива бурякові, натоплена хата,
каша смачна з гарбузів пузатих,
товсті коти.
Для когось це небо, сіре й пихате.
У когось ліс, на гриби багатий.
Або це печиво чи цукати.
А в мене – ти!
Хтось любить у жовтні писать романи,
ховати смутки свої в туманах.
Ковток глінтвейну ізранку-рано,
зігріти кров.
Хтось жовтня чекав лікувати рани.
Ліпити з глини щось філігранно.
Для когось він – на траві каштани.
Для нас – любов!
Я всотую в себе тишу
Я всотую в себе тишу.
Вечірнього сонця зав’язь.
Ніч зорями книгу пише.
Ніч пише про «тут» і «зараз».
Воно ще не відбулося.
Воно щойно закінчилось.
Ніч гладить моє волосся,
Що сонцем за день нагрілось.
Укутує оксамитом,
Наспівує колисанку.
І просто дає спочити,
Набратися сил до ранку.
А зранку мене залишить,
Не скрипне ні сніг, ні галузь.
Я всотую в себе тишу,
Вечірнього сонця зав’язь.
***
Золото ожило
і скочується між пальцями
краплинками-обліпинками стиглими.
Сповнююся теплом.
товчу обліпинки з медом
і чуюся диво-жінкою –
встигли ми!
Встигли спіймати мить,
доки бреде дорогою,
голову похиливши, зима
знуджена.
Сік у ягодах спить.
але від дотику кинеться
й хлюпне “Тримай, тримай”
збуджено.
Я передам тобі
стакан-помаранч з кислинкою.
талант бути диво-жінкою
не вроджений, заслужений.
Сонце і соняхи
Сонце і соняхи! Трави некошені!
Плавиться шлях, мов свіча.
Стану босоніж в полин припорошений,
Буду лелек зустрічать.
Мирно просвердлює спеку задушливу
Тихе гудіння бджоли.
Квіти, ходою від пилу обтрушені,
Наскрізь мене проросли.
І забуваюсь, як бути людиною.
В венах пульсують жита.
Не наді мною – то над Україною
Сокіл Вгорі Проліта.
2014 р.
Очі карі, блакитні очі.
У димах і не розбереш.
Віддзеркалюються пророчі
В них багаття, куди не йдеш.
Де не глянеш – вогні і очі,
І плече, що тебе трима.
І свободи жага клекоче,
І зіщулюється пітьма.
Упаде хтось цієї ночі
І не встане. А може й ти.
Тільки те, про що сяють очі,
Не злякать, не перемогти.
Русявий вірш
Русяве поле стиглої трави.
І колоски, що не годяться в їжу.
Учора хтось ходив тут. То не Ви?
Цим помислом бентежуся і ніжусь.
Русяве поле. Ви русяві теж.
І сонце раптом розцвіта русяво.
«Приглянь за ним! Шляхи його відстеж!»
Прошу я осінь, світлу і ласкаву.
Сон
Розказати б тобі про ранки,
Що іскряться яскраво медом!
Про поїздки велосипедом,
Так, щоб вітер косу заплів.
Про криничну воду із дзбанку,
Фото в маках, що стало трендом.
І про сни під картатим пледом,
Ніби тільки вдвох на Землі.
Тільки вдвох. В тебе досить часу,
Щоб почути мої хвилини.
Щоб відчути мої хвилини
Серед тисяч чужих хвилин!
За розмовами сонце гасне.
Цілий сон тільки дві людини!
На столі пахнуть нектарини.
Гірко пахнуть. Немов полин.
Світом іде людина
Кожен камінчик в дорозі
Болить під моєю пятою.
Кожна галузка і шпичка
Гостро впивається в тіло.
Важко бути дорослим.
Ще важче бути собою.
Легко дається звичка
Мовчати про наболіле.
Кожна краплинка світла –
Веснянкою на обличчя.
Кожна пітьми краплина –
Зморшки нові під очі.
Жаль, зморшки більш помітні,
Та воно навіть личить.
Світом іде людина.
Боса Стерню Толочить.
Літо
Літо. Бджоли. Абрикоси.
Спека золотоволоса.
Дуже раді комарі
Всім туристам на Дніпрі.
Літо. Абрикоси. Бджоли.
Серпень босий. Липень голий.
Червень в шубі, взагалі,
Грози сіяв між ріллі.
Бджоли. Абрикоси. Літо.
Саме час когось зустріти!
Щоб удвох в однім вікні
Проводжати теплі дні.
Літній етюд
Небо вдягнуло блакитний купальник,
Впнулось косинкою з білих хмарин.
Заздрісно дивиться, як в умивальник
Кидаю персики і нектарин.
Шкірки пахучі помию від пилу
І надкушу соковитий м’якуш.
Вип’ю із персика всю його силу
І одягнуся в халат, як в кунтуш.
Море виблискує, аж задається.
Перли, мов зорі, срібляться на дні.
Сонячна Ялта кавунно сміється
Ялта підморгує морю й мені.
Небо вдягнуло блакитний купальник,
Впнулась косинкою з білих хмарин.
Вечір для сонця розкручує спальник.
Сонця – пахучого, як нектарин.
Тануть сніги
Як я чекала на тебе, весно! Тануть сніги у брудних потоках. Лижі вже час помінять на весла, Мрії приземлені – на високі! Чай і Толстой? Не на часі тиша. Саме пора для рішучих кроків. Страх свій вгодований я залишу Талим снігам у брудних потоках. Крига ще є, та на серці скресло. Брунька несміла життя пророчить. Ночі твої оживають, весно! Найсоковитіші в році ночі.
Казка
Сонце сходить – знеслося яєчко
І жовточком блакить залило.
Сива казка дрімає скраєчку,
Загорнувшись в жар-птиче крило.
Їй вже час проганяти дрімоту,
Колобка випікати в печі.
Потім котику мити чобОти,
Від скарбниці кувати ключі.
Справ багато, а день не чекає,
В нього теж діло є, позаяк.
І невиспана казка зітхає,
Позіхає тихенько в кулак.
І заварює каву на щасті,
Ложка магії, без молока.
І біжить. Бо нікому не вдасться,
Окрім неї спекти Колобка.
Новий світанок
А завтра буде новий світанок.
І нові люди,
Що загубилися між світами,
Тебе розбудять.
Попросять хліба, спитають шляху
І підуть далі.
Повільне стихне нечутий шлягер
На магістралі.
І тільки в пам’яті буде ново
І, може, в віршах.
Почуте вперше сьогодні слово
Себе напише!
І почуття, до цих пір незнанне,
Озветься в грудях.
А завтра буде новий світанок.
І нові люди.
Небу
Літо. Барви. І запахи.
І звуки.
Небо аж ніби проситься
На руки.
Синє-синюще, меж нема,
Сліпуче!
Сонце промінням жалиться
Колючим.
Небо, тебе взяла би я
Й тримала.
Всі колючки і сірості
Прогнала.
Ти б до грудей скотилося
Клубочком.
Тільки вже руки зайняті
Синочком.
Всю мене переповнив він
Собою.
Ще я так не впивалася
Любов’ю.
Небо, ще трішки почекай,
А син мій
Виросте добрим, відданим
І сильним.
Візьме тебе на руки він
І маму,
Й будуть вітри ганятися
За нами.
Та не спіймають, не доженуть,
Не бійся.
Просто за нього, як і я,
Молися.
Радість першого знайомства
Є у людей багато різних видів радості. Радість від теплого слова або смачного борщу. Від перемоги чи запального танцю. Від теплого чаю взимку, від теплої руки на плечі. Але найзахопливіша – радість відкриття, чи то будуть нові гірські вершини чи нові знайомства.
Поезія – джерело, що надихає і живить мене в усьому. І дуже тішуся, що так багато у світі справжніх поетів і таке коротке життя – нові імена відкривати-неперевідкривати. Добре, коли допомагає випадок. Отак, переглядаючи сторінки з актуальними літературними конкурсами, натрапила на ім’я Миколи Сома. І відразу відправила запит в мережу на його твори.
Хвилювалася, мов на першому побаченні. Сподобається чи розчарує? І коли погляд впав на одну з назв «Безсмертному Леніну» – упав і ентузіазм. Але все ж відкрила вірш. І була вражена до мурашок! Злість і насмішка. А потім «Я дома. І знову ночами…» Скільки ніжності, скільки смутку. В «Не я б’ю, верба б’є» гіркота і гнів. І бажання змінити світ, і віра – що це можливо. В широкому спектрі емоцій, як в калейдоскопі – аж голова запаморочилася! Але то таке приємне запаморочення, ніби коли закохуєшся. Бо це і була любов з першого… ні, з другого погляду. На першому я мислила стереотипно.
Вражає влучність і глибина його епітафій. Наскільки теплими і наскільки жорсткими вони можуть бути. У двох-чотирьох рядках помістити стільки сенсу, скільки дехто і в двадцять вісім не вкладе. Ось у чому талант. У сенсах, а не в розмірах. Коли читаючи, не можеш думати який поет молодець, скільки оригінальних рим, а які метафори тонкі! Не можеш думати – переносишся у ті два рядки, здавалося б і нІкуди, і проживаєш там ціле життя! Переживаєш і той біль, і ту злість, і плачеш тихо над тією печаллю. І тільки потім, після надцятого перечитування можеш помітити, що метафори справді тонкі, а рими – незаїжджені.
Нова любов, новий досвід, нові емоції. І радість. Вже не від відкриття.
Радість від початку нової дружби.