Тетяна АСАДЧЕВА
21 січня 1934 року Постановою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету було прийняте рішення про перенесення столиці України з Харкова до Києва. У зв’язку з цим була утворена спеціальна комісія, яка мала забезпечити приведення міста «відповідно» до нових соціалістичних реалій, які обмежувались досить простими правилами: чим менше у місті сакральних споруд та церков, тим краще.
На жаль, саме у цей період Київ зазнав вражаючих втрат: більшовики знищили понад 100 унікальних храмів та церков, які були не лише архітектурною окрасою нашого міста та частинкою нашої історії, але і місцем паломництва багатьох християн!
Окрім масового знищення культових споруд, представників влади хвилювала інша проблема, з якою вони зіткнулися, переїхавши в червні 1934-го до нової столиці: повна відсутність споруд, призначених для розміщення вищих державних та партійних установ. Тому ще у лютому того ж року ухвалюється рішення про будівництво урядового центру на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря — одного із найдавніших храмів столиці. Чи була якась альтернатива цьому «варварському», із сучасної точки зору, рішенню і чому саме обрали це місце?
За словами архітектора Петра Юрченка, планування Урядового майдану було не стільки завданням технічним, як політичним, оскільки «майбутній архітектурний ансамбль мав стати живим зразком досягнень соціалістичного будівництва».
У період розробки Генплану міста, який розроблявся Архітектурно-планувальним управлінням при Київській міській раді на чолі з Павлом Хаустовим, розглядалися щонайменше 5 інших варіантів розміщення урядового центру: Звіринецький, Липський, Хрещатицький (Пролетарський), Печерський та Розосереджений. Кожен із варіантів був представлений проєктами забудови провідних тогочасних архітекторів Києва, зокрема, Павла Альошина, Петра Юрченка, Михайла Гречини, Олександра Вербицького та інших.
Звіринецький варіант (цю ідею ще розглядали у 1918 за часів гетьмана Скоропадського), розроблений архітекторами Нестеренком та Зінченком, передбачав розміщення Урядового кварталу на базі Звіринецького укріплення на горі над Дніпром. Перевагою цього варіанту була відсутність необхідності зносити історичну забудову міста, однак ідея була відхилена через віддалення від центральної частини міста та погане транспортне забезпечення цієї частини міста.
Печерський варіант забудови розробляли архітектори М.Гречина, М.Холостенко та В.Онащенко. Відповідно до цього проєкту перебачалося будівництво біля Печерського узвозу, однак ця ідея не знайшла подальшої підтримки через близьке розташування заводу «Арсенал», робота якого спричиняла задимлення прилеглих вулиць.
Тривалий час фаворитом обговорення був Липський варіант, який підтримували архітектори П.Альошин, О.Колісниченко та Г.Люченко. Урядовий майдан планувався між вулицями Шовковичною та Липською включно з площею перед Маріїнським парком. Однак через рельєф цієї місцевості та круті схили вулиць звели на нівець цей варіант. Хоча окремі урядові будівлі наприкінці 30-х все ж побудували. Нині в них знаходяться Верховна Рада та Кабінет Міністрів України.
Хрещатицький варіант підготувала група архітекторів під керівництвом В. Заболотного. Йшлося про забудову на місці нинішнього Хрещатого парку, із знесенням Філармонії та будівель на Європейській площі.
Оригінальну ідею щодо Урядового кварталу висловив Василь Кричевський, який запропонував не зосереджувати урядові будівлі в одному місці, а розосередити в кількох місцях наймальовничішої магістралі. Проєкт включав територію Михайлівського монастиря, Володимирську гірку, від якої йшов віадук частково на Європейську площу, Хрещатий парк і далі до Печерська. Як припускають вчені, таким чином він прагнув хоча б частково зберегти архітектуру центральної частини міста.
Цікавим фактом є те, що ідею сполучити Хрещатий парк та Володимирську гірку, яку запропонував ще у 1934 році Василь Кричевський, було втілено у 2019-му, коли у столиці з’явився Скляний міст…
Незважаючи на ряд альтернативних та цікавих проєктів щодо місця розташування Урядового кварталу, 19 листопада 1934 року було ухвалене рішення про втілення грандіозного урядового проєкту саме на місці Михайлівської площі. До нових умов додали ще одну вимогу — встановлення монумента вождю пролетаріату — Володимиру Леніну.
Для реалізації «великого будівництва» оголосили загальнодержавний конкурс, який складався з 4 турів та тривав 2 роки. У ньому взяли участь провідні радянські архітектори: П.Альошин, К.Алабян, В.Риков, В.Заболотний, О.Тацій, Я.Штейнберг, О та В.Весніни, І.Фомін, Й.Каракіс та інші. Однак жоден з проєктів не влаштував вимоги партійного керівництва, тому у фінальній частині були представлені проєкти харків’янина С.Григор’єва, Д.Чечуліна з Москви та Й.Лангбарда з Леніграда, який вже встиг відзначитися у Мінську будівництвом декількох монументальних споруд, зокрема, будівлі Уряду Білорусі, Дому Червоної армії та будівель Академії наук та Оперного театру, які тогочасна преса охрестила кращими взірцями нової архітектури.
Саме проєкт Йосипа Лангбарда оголосили переможцем та затвердили до реалізації 9 січня 1936 року рішенням Політбюро ЦК КПб (У). Відповідно до нього передбачалося зведення двох однакових споруд та встановлення над Дніпром велетенської статуї Леніна, а фунікулер мали замінити монументальні сходи до Поштової площі.
На щастя киян, із цього радянського проєкту, який завдав би непоправної шкоди та ще більшої руйнації історичної спадщини нашого міста, була реалізована лише одна урядова будівля, яка була згодом передана ЦК КПб (У). Її і сьогодні можна побачити на Михайлівській площі столиці — це Міністерство закордонних справ України.
Коли звели будівлю МЗС, то вона, м’яко кажучи, не справила на партійне керівництво великого враження, а навпаки — викликала велике незадоволення. Одні вважали, що будівля недостатньо монументальна та губиться посеред велетенської площі, інші ж зазначали, що архітектура взагалі не відрізняється оригінальністю, а сам фасад споруди просто губиться за колонами. Але найголовнішим мінусом на думку багатьох зодчих було те, що урядова будівля з боку Дніпра видавалася занадто важкою, через що створювалася ілюзія, що вона неначе притискує пагорби. Особливо помітною була різниця на фоні Андріївської церкви, витончені форми якої ідеально вписувалися у ландшафт. Навіть провідні архітектори, які з великою повагою ставилися до ленінградського зодчого, вважали, що урядова будівля на Михайлівській площі є помилкою архітектора та невдалим втіленням.
Окрім того, бажання наблизити будівлю до схилу Дніпра викликало істотні труднощі у період будівництва. На думку експертів, для уникнення деформації та зсуву довелося прокласти 160 тридцятиметрових шахт до бурої глини, що залягала на глибині 30 метрів, і закласти залізобетонні конструкції під фундамент.
Капіталовкладення на будівництво лише у 1936 році склало майже 20 мільйонів карбованців, а фактично з усієї площі була збудована лише одна будівля. Крім того, партійне керівництво ніяк не могло дійти згоди щодо остаточного розміру монумента Леніна, який у різний час коливався від 40 до 100 метрів заввишки. Тому вже за кілька років радянська номенклатура швидко втратила інтерес до Урядового кварталу, а після війни до цього питання вже не поверталися: усі кошти йшли на відбудову зруйнованого центру міста та забезпечення житлом тисяч киян, які лишилися без даху над головою.
Грандіозне монументальне будівництво так і лишилося на папері, подарувавши змогу нашому місту вже у часи незалежності відродити зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий монастир. Без нього сьогодні просто неможливо собі уявити духовне життя нашої столиці…
Також Михайлівську площу прикрасив відбудований пам’ятник Княгині Ользі, який також був зруйнований у 20-х роках минулого століття.
Роздивляючись монументальні проєкти радянських архітекторів зі створення Урядового центру в 30-х роках, можна віднайти багато цікавих архітектурних рішень, які все-таки важко собі уявити в історичному центрі нашого міста, а особливо в реаліях сьогодення.
Тому, на наше щастя, що вони не були реалізовані свого часу, ми і сьогодні можемо милуватися величною красою Софіївського та Михайлівського соборів, розглядати вишукану київську архітектуру кінця ХІХ століття, милуватися схилами Дніпра та старовинним Подолом з віконечка столичного фунікулера.
Детальніше за посиланням: https://vechirniy.kyiv.ua/news/48721/
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться у читальній залі відділу краєзнавчої літератури та бібліографії:
Гирич, І. Київський путівник : Хрещатик і Липки / Ігор Гирич // Київ. – 2013. – № 6. – С. 151-176. – (“Київ” про Київ).
Гирич, І. Київський путівник : Хрещатик і Липки / Ігор Гирич // Київ. – 2013. – № 9. – С. 157-183. – (“Київ” про Київ).
Гирич, І. Київський путівник / Ігор Гирич // Київ. – 2013. – № 10. – С. 140-187. – (“Київ” про Київ).
Гук, О. М. 20 лучших экскурсий по Киеву : путеводитель / Ольга Гук. – Харьков : Фолио, 2008. – 316 с. : ил.
Дерлеменко, Є. А. Парки Києва = Parks of Kyiv : фотоальбом / Євген Дерлеменко. – [Київ] : [Урожай], [2011?]. – 256 с. : іл.
Київ. Історичний путівник = Kyiv. Historic sites guide / [авт. тексту Олена Дерябіна]. – Київ : Саміт-книга, 2020. – 120 с. : фотоіл.
Київ : Печерськ : комплект листівок = Pechersk / фотохудож. Є. Дерлеменко. – Київ : Фора, [Б. р.]. – 12 л. іл. в обкл.
Київ. Сім прогулянок по столиці України : туристичний путівник / авт. текст. В. Кіркевич, М. Кальницький ; фото Ю. Бусленко, Р. Шишак. – Львів ; Київ : Центр Європи, [2006]. – 100 с. : ил.
Київ : Туристичний путівник = Kyiv : sightseeng guide / авт. тексту: М.Кальницький, В.Киркевич, М.Грицик ; заг. наук. ред.: Д.Малаков, С.Попович. – Київ Львів : Центр Європи, 2001. – 672 с. : іл.
Київ туристичний : Путівник / авт. кол.: О. О. Омельченко [та ін.] – Київ : Держінфотур, 1999. – 285 с. : іл.
Марущак, А. Прогулки по Киеву с газетой “Сегодня” : годы, лица, события : [путеводитель]. Т. 2 / Александр Марущак, Леся Кириченко. – Киев : УКРБУД : [Саммит-Книга], 2018. – 271 с. : ил.
Необычный Киев : [путеводитель] / [авт. ст. А. Анисимов та ін.]. – [Киев] : Скай Хорс, [2017]. – 504 с. : ил.
Шероцький, К. В. Київ. Путівник / К. В. Шероцький. – Київ : Центр учбової літератури, 2020. – 378 с. : іл.
Юнаков, О. Архитектор Иосиф Каракис : жизнь, творчество и судьба / Олег Юнаков. – Нью-Йорк : Алмаз, 2016. – 544 с. : ил., портр.